Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Багато дівчат хочуть воювати, але їх не беруть». Я працюю дешифрувальницею в армії

Про добровільний вступ до армії та прірву між військовими й цивільними

«Багато дівчат хочуть воювати, але їх не беруть». Я працюю дешифрувальницею в армії — Власний досвід на Wonderzine

Хоч і в українській армії зараз служать близько 60 тисяч жінок, деяким із них однаково доводиться стикатися зі стереотипами й упередженнями у свій бік. «Ти занадто емоційна», «на бойовому виїзді тобі буде страшно, ти ж дівчинка», «ми не беремо жінок у підрозділ» – одні з фраз, які доводиться чути жінкам перед тим, як почати служити у війську.

З такою ситуацією зіткнулася й Ірина Клочко, яка обіймає посаду дешифрувальниці в армії. Раніше вона працювала режисеркою на телебаченні, а після 24 лютого минулого року пішла до військкомату отримувати цілком нову для себе спеціальність.

Ми поговорили з Іриною про її досвід вступу до армії, професію дешифрувальниці та чому їй важко повертатися в цивільне життя на час відпусток. 

Текст: Ольга Дуденко

 

 

 

 

Ірина Клочко

дешифрувальниця 

 

 

Уже за тиждень після 24 лютого я бігала й шукала, де можна служити

 

Про виборювання місця в армії

Я намагалася вступити до війська майже із самого початку повномасштабної війни. Уже за тиждень після 24 лютого я бігала й шукала, де можна служити. Усі казали: «Дівчинка, іди звідси». У мене взагалі не було жодної військової підготовки чи військової освіти. Моя спеціальність – режисерка, і я взагалі була далекою від армії.

У той час мені зателефонували знайомі й запропонували піти до тероборони. Обовʼязки нагадували роботу в пресцентрі. Спочатку я попрацювала там, як журналістка при ТрО, поїздила по зонах бойових дій, а потім почала тероризувати всіх по повній програмі (сміється). Мені було мало просто їздити, знімати сюжети й спілкуватися з людьми. Це дуже потрібна робота, але я хотіла бути більш залученою безпосередньо до справ фронту.  

Я почала телефонувати знайомим, запитувати, які опції служби є взагалі. Один мій друг зателефонував товаришу й сказав: «Так, тут є «дівчинка», 37 років, дуже хоче в армію». Перше, що мені запропонували, це стандартний вибір для всіх жінок – медикиня. Я відповіла, що, звісно, можу побути на цій посаді, але від медицини я дуже далека. Потім мені запропонували бути снайперкою, але ця робота мені зовсім не підходила через поганий зір. Крім цього, я людина, яка не може сидіти на одному місці, а снайпер – така професія, де треба бути дуже зосередженою. Мені ж хочеться постійно рухатися, щось робити й вирішувати.

 

 

 

 

 

 

 

 

Мені кажуть: «Добре, а що ти хочеш?» Кажу: «Я хочу в артилерію», на що мені відповіли, що черга в артилерію розписана на два місяці вперед, так що такий варіант точно відпадає. Приблизно через місяць завдяки знайомим вдалося знайти підрозділ, який терміново потребував людей. І це була спеціальність дешифрувальниці, яку насправді може обіймати будь-хто, головне – бути уважним.

Моя спеціальність – режисерка, і я взагалі була далекою від армії

Під час мобілізації мені сказали, що мають поспілкуватися з командиром, чи він узагалі погодиться брати жінок до роти. Я зовсім не зрозуміла цього, адже в нас багато жінок служить в армії, але виявляється, їм для цього потрібно подолати чимало упереджень стосовно себе. Командир погодився на те, щоб мене взяли до підрозділу, і, як тільки надійшло відношення, я одразу побігла до військкомату на медкомісію. 

На медкомісії теж були кумедні випадки. Лікарки в поліклініці не знали, що я пішла до армії добровільно й подумали, що мене мобілізували. Вони пропонували написати мені діагнози, яких у мене немає, щоб я могла відсторонитися від служби. Я почала їм пояснювати, що вирішила піти до армії самостійно та йшла до цього тривалий час, а вони запитали: «А що, так можна було?» Приблизно така ж ситуація була у військкоматі. 

 

Інколи такі випадки доходили до абсурду. У мене на обличчі є пірсинг, лікарка сказала, що не пустить мене до армії з пірсингом. Я відповіла їй, що зніму його лише тоді, якщо у військовій частині накажуть так зробити. 

Приблизно так і відбувався мій процес вступу до війська. Після медичної комісії я зібрала всі необхідні речі, отримала військовий квиток і наступного дня вже була в частині. 

 

З режисерки у військову 

Адаптуватися до воєнних умов було нескладно – я в принципі така людина, яка швидко пристосовується до всього. Те саме стосується роботи в чоловічому колективі: я звикла працювати в чоловічому оточенні, бо на всіх посадах, на яких я була в цивільному житті, переважали чоловіки. 

Складність полягала в тому, що ти обмежена у своїх діях. Ти не можеш вийти, коли тобі заманеться, не можеш поїхати в місто, прогулятися чи ще щось. Крім цього, ти сидиш на одному місці, майже в замкненому просторі, але такі умови моєї роботи. Сім років я пропрацювала режисеркою на телебаченні й увесь цей період я майже завжди перебувала у відрядженні. Щотижня їздила кудись і рідко коли сиділа вдома. Я постійно в розʼїздах і звикла до цього, такий спосіб життя мене влаштовує, тому посидючість давалася мені важко. 

Перший місяць мені ще було комфортно, на другий я ледве не лізла на стінку й сходила з розуму (сміється). Мені потрібно було робити щось додатково, відволікатися, тому це найважче для мене – сидіти на тій самій позиції. 

 

 

 

 

 

 

Доводилося стикатися з бажанням чоловіків тебе захистити, через що мене не пускали на передній край

 

 

 

Навчання й служба дешифрувальницею

Інших посад в армії, окрім дешифрувальниці, у мене не було. Я приїхала в підрозділ, мої побратими показали мені, що я маю робити і як. Хтось учився довше, хтось швидше, кожен у своєму темпі, але всі, хто зі мною служили, досить оперативно опановували необхідні військові навички.

Робота дешифрувальницею полягає в обробці певної інформації. На жаль, ми не можемо розкривати принципи дешифрування інформації, оскільки це конфіденційно.

Мій підрозділ називається «Очі», ми займаємося повітряною розвідкою. Сама професія дешифрувальниці не є обовʼязковою в усіх підрозділах: десь вони є, десь їх немає, але в сучасній армії, особливо в тих батальйонах, які проводять аеророзвідку, така спеціальність потрібна. Її функціонал може виконувати будь-яка людина, розібратися в цьому не важко.

 

Стереотипи стосовно жінок в армії

Є певні стереотипи, які все ще доводиться долати. На щастя, ті ситуації, у які я потрапляла, ніколи не переростали в конфлікт. Доводилося стикатися з бажанням чоловіків тебе захистити, через що мене не пускали на передній край. Часто чую це від своїх друзів, але розумію, що вони хвилюються. Але навіть якщо чоловіки погоджуються на твій бойовий виїзд, то запитують: «Добре, зараз ми тебе відправимо, а що як щось станеться з кимось – що ти зможеш удіяти в такому випадку?» Я аргументую ці закиди тим, що в армії є чимало бойових медикинь, які перебувають на нулі й рятують поранених військових. 

Бували моменти, коли мене називали «баришня», на що я відповідала, що, по-перше, таке звернення можливе лише в росії, а по-друге, я насамперед – солдат Клочко, і мене звати Іра, якщо ви хочете неофіційно до мене звертатися.  

 

 

 

 

 

 

 

Війна не закінчилася. Ми в армії теж хочемо відпочити й подумати про щось інше, окрім бойових дій, але так не працює

  

 

Військові та цивільні

Зараз стало важче перебувати серед цивільних людей: у тебе відпустка, ти йдеш десь у метро чи вулицею, багатьом людям неприємно бачити тебе у військовій формі. Це якась пасивна агресія, яка відчитується навіть у поглядах. Буває, навпаки, коли йдеш вулицею у формі, тобі дякують за службу. Але загалом зараз частішають випадки, коли людям неприємно бачити військових. 

Більшість зборів зараз закривають самі ж військові

Я була у відпустці й зрозуміла, що навіть мені важко повертатися до цивільного життя, хоч я і не брала участі в інтенсивних бойових діях, не перебувала на нулі чи в окопах. Я не знаю, як пояснити цей дискомфорт і з чим він повʼязаний, але я, наприклад, зустрічалася зі своїми знайомими-дівчатами. Як тільки я починала говорити щось про свою роботу в армії, вони казали: «Ой, а можна, будь ласка, не про це, я намагаюсь зараз про це не думати». А я не можу так: в армії в мене друзі, близькі люди – як про це можна не думати? 

На початку повномасштабної війни ми всі були дуже згуртованими, обізнаними щодо того, у яких областях яка ситуація, намагалися допомогти одне одному. Коли російські війська відійшли від Києва, а українські військові поступово деокуповували міста, чимало людей почали відсторонюватися від війни. Розумію, що це травматичний досвід і людям хочеться його якнайшвидше забути, але наразі ми не маємо такої можливості. Війна не закінчилася. Ми в армії теж хочемо відпочити й подумати про щось інше, окрім бойових дій, але так не працює.

 

Виклики під час служби

Поширена проблема серед усіх військових – це нестача необхідної техніки. Більшість зборів зараз закривають самі ж військові. Наприклад, в артилерії не вистачає снарядів, і це дуже важливе питання, яке впливає на перебіг війни. 

Звичайно, зараз майже в усіх бригадах не вистачає людей. Охочих іти до армії стає менше, на відміну від лютого-березня 2022 року. Водночас є багато жінок і дівчат, які хочуть іти до армії, але не можуть, бо їх не беруть. Одна справа, коли ти стикаєшся з військовими-чоловіками, які прагнуть тебе вберегти, інша – з тими, які знецінюють твої здібності й вважають, що ти нічим не допоможеш на фронті. 

 

  

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.