Власний досвід«Головне, що я нарешті маю себе»: це транслюди, які мали коригувальні операції

Трансгендерний перехід, або транзишен – це процес зміни статевих і гендерних ознак людини, зазвичай для того, щоб наблизити їх до гендерної ідентичності людини. Перехід може мати різні форми. Поширеною й часто початковою є зміна гендерної експресії та соціальної гендерної ролі (наприклад, представлення новим іменем і займенниками, зміна гардероба тощо). 

Роблять перехід і через медичні втручання, зокрема через приймання гормональних препаратів і хірургічні операції: видалення тих чи інших статевих органів, зменшення чи збільшення грудей, вагінопластику чи фалопластику. 

В Україні транслюди, які здійснюють медичний перехід, часто стикаються з упередженнями та непідготовленістю фахівців і фахівчинь до роботи з такими випадками. Війна погіршує ситуацію: наприклад, можуть виникати проблеми з доступом до гормональних препаратів, а на тимчасово окупованих територіях транслюди можуть ще й стикатися з додатковим насильством із боку окупантів.

Ми поговорили з двома транслюдьми, які мали досвід транспереходу, про пошук і прийняття себе та боротьбу з упередженнями в медичних установах. 

Авторка: Леся Королюк

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Леонід 

він/його 

24 роки

Я родом із маленького Енергодару. Там я не міг дізнатись про трансгендерність нізвідки, крім комедій по ТБ.

Мій досвід як трансгендерної людини я відлічую приблизно з 22 років, коли після початку гормональної терапії (ЗГТ) я здобув середню чоловічу зовнішність і став відповідно соціалізовуватись. Але до цього часу я вже понад 10 років відчував гендерну дисфорію. Це була типова історія: постійна дисоціація, притуплений смак до життя, активних ігор, їжі, інтимних стосунків. Я не мав мотивації та планів на майбутнє, бо просто не бачив себе в ньому, постійно прикидаючись перед світом і собою. 

Я родом із маленького східного містечка Енергодар. Там я не міг дізнатись про трансгендерність нізвідки, крім комедій по телебаченню, та й були там лише карикатурні трансжінки. Я не замислювався, що сам можу бути «чоловіком у тілі жінки» аж до 16 років, доки не познайомився через інтернет із радикально трансфобною гілкою фемінізму. Транслюдей там описували як збоченців, навіть через ті описи мені несвідомо стало все про себе зрозуміло. Тоді я цього злякався, бо для цього руху чоловіки – це жахливі монстри, а мені не хотілося стати одним із них. Серед тих трансфобок багато трансчоловіків у самозапереченні, мені було легше ідентифікуватися з ними, ніж розбиратися в собі. У мене тоді була глибока депресія, невдовзі я пішов із дому від аб'юзивних батьків світ-заочі. Я поринув у цю спільноту, сподіваючись, що через неї «виправлюсь» і стану «нормальною жінкою», вільною від гендерних стереотипів. Це смішно, бо як у дівчини в мене ніколи не було проблем із жіночністю – а зараз я дреґ-квін, фембой, та й узагалі гей. 

Я протримався там три роки, але досвід життя в Києві витягнув мене з внутрішньої трансфобії та мізандрії. Я мав таку кризу ідентичності, що з нервовим зривом побував у психлікарні у 2019 році. Далі мені пощастило – тільки-но я висловив серйозний сумнів у тому, що я цисжінка, мене прийняли близька подруга та чоловік (той шлюб був фіктивним і нетривалим, але ми з ним досі товаришуємо). Тоді ж відновились стосунки з батьками. Вони сприйняли це спокійніше, ніж можна було очікувати, хоча позаочі не визнають, як я змінився.

Наступний важливий крок був у 2020 році – я познайомився з київською трансспільнотою, порівняв свій досвід з історіями реальних трансчоловіків. Ще рік психотерапії в мене пішов на прийняття саме потреби в медичному переході, яку я раніше вважав примхою або травмою. На ЗГТ за літо 2021 я розквітнув фізично та психологічно: за пів року в мене зламався голос, саме як я мріяв у дитинстві, тіло приємно вкрилось волоссям, оздоровились лібідо й апетит, я подолав анорексію та набрав 15 кілограмів м'язів. Тоді я приміряв на себе декілька гендерних ідентичностей, шукаючи себе у спільноті, але з 2022 року я себе ідентифікую просто як чоловіка.

Ще рік психотерапії в мене пішов на прийняття саме потреби в медичному переході, яку я раніше вважав примхою або травмою.

Про гістеректомію, видалення матки, я вперше спитав у приватній клініці ще у 2019 році. Гінекологиня запевнила мене, що «без серйозних причин» це дурна ідея, бо «може, я ще зустріну чоловіка, якому захочу народити п'ять дітей». Мене це роздратувало, бо я завжди хотів дітей, але й завжди відчував огиду до розмноження, це моя незмінна природа. Я не наважився розповісти справжню причину – можливо, тоді б мене сприйняли інакше. 

Я хотів позбутися матки вже давно, менархе у 12 років було для мене щирою несподіванкою, а з 14 років у мене ще й виліз спадковий ендометріоз. Хоч його і можна ефективно лікувати, але в підсумку з дисфорією від менструального циклу та страхом вагітності я не міг повноцінно жити. Я повернувся до цього питання з початком ЗГТ у 2021 році, відчувши себе в безпеці трансспільноти. Проте неочікувано, я не знайшов прийняття навіть там. 

Мене запевняли, що мене тягне позбутися моєї «найбільш жіночої» частини тіла, бо я хочу так довести світу, що я «справжній чоловік», а насправді для ідентичності це не так важливо, як зовнішні косметичні операції (які мені, навпаки, не надто горять). Це частково можна зрозуміти, бо до 2016 року в Україні гістеректомія для трансчоловіків була обов'язковою, інакше їм не міняли паспорт. Але чого неможливо зрозуміти – це газлайтингу та поширення відверто трансфобних міфів: буцімто без матки в мене інші органи змістяться або взагалі випадуть, що я втрачу вагінальну чутливість, що при операції можна зачепити нерв і позбутися оргазмів. 

Я вирішив вивчити це питання досконало, і це стало початком мого шляху трасмедикаліста – я збирав масиви наукових даних, спілкувався з трансперсонами поза спільнотою, розпитував знайомих лікарів. У результаті написав декілька вичерпних статей про медичний FtM перехід, що мають попит у новачків. Я повернувся до планування операції взимку 2022 року, отримав для цього психіатричний діагноз «Транссексуалізм», але невдовзі російська агресія посунула плани на невизначений строк. Я нікуди не поїхав з України, примирившись із будь-якою долею. Та вже восени 2022 року я знайшов дружніх лікарів, пройшов обстеження – але тоді почались відключення світла. Нарешті в лютому 2023 року, за наявності генератора та відносної тиші в Києві, я нарешті наважився лягти в гінекологічний стаціонар. 

Мене запевняли, що мене тягне позбутися моєї «найбільш жіночої» частини тіла, бо я хочу так довести світу, що я «справжній чоловік»

Знайти дружніх лікарів у Києві було легко. З першої ж спроби я натрапив на досвідченого гінеколога, який надав мені контакти своєї протеже-хірургині. Дуже іронічно, що це сталося в тій самій клініці, де чотири роки тому мені бажали чоловіка з п'ятьма дітьми. З міркувань ціноутворення операцію запланували в державній клініці. Там обов'язково потрібен якийсь діагноз, але «Транссексуалізм» вписати не можна, це питання в Україні досі не врегульоване. Формально мені провели гістеректомію як цисжінці з міомою матки (а трансчоловікам, які вже мають чоловічі документи, вписують інтерсекс-діагнози). Усі лікарі, які зі мною працювали, розуміли, хто я та чому я тут, і ставилися до мене у процесі нейтрально або з коректною цікавістю. Сусідкам за відділенням з їхніми серйозними захворюваннями не було до мене діла взагалі. А з головною хірургинею в мене склались дуже теплі дружні стосунки, вона профі та справді любить свою роботу, мені було, про що з нею поговорити як людині та як активісту, а не лише як пацієнту. Я був у неї першим трансчоловіком, але за моїми рекомендаціями через неї вже пройшло декілька моїх знайомих.

Здалеку гістеректомія здається складною операцією, бо в більшості випадків її проводять цисжінкам із дуже серйозними захворюваннями, що знижують імунітет і регенерацію. Проте сама собою гістеректомія технічно не надто складна. Якщо робити її умовно здоровій людині, якою є середній трансчоловік, то ризики в неї мінімальні. Особисто для мене найнеприємнішим було встановлення венозного катетера з клапаном. Для видалення матки, шийки та труб мені робили лапароскопію під загальною анестезією, на все пішло близько чотирьох годин. Я легко вийшов із наркозу, мене відправили додому через два дні обов'язкового спостереження, запакували мені купу антибіотиків на тиждень. Рештки газу від лапароскопії відчувались у черевній порожнині декілька днів, від них тіло ниє, ніби при грипі. 

Мені наказали не навантажуватись мінімум два тижні та забути про секс на місяць. Я ж протримався десять днів до зняття швів із живота і побіг святкувати довгоочікуване визволення. Фізична та сексуальна активність пошкодила внутрішній шов на місці шийки, та ще за тиждень у мене сталась рясна кровотеча. Мене забрала швидка, проблему вирішили за ніч тампоном із гемостатиком, але це було страшно. Зрозумів, що рекомендацій лікаря таки варто дотримуватися. На животі я маю 4 крихітні шрами: їх приховує волосся, і вони поблідли з часом. За моїми відчуттями, на повне загоєння внутрішнього шва пішло три місяці, а за пів року чутливість піхви без шийки впала до комфортної мені норми (а оргазми ніяк не змінились). Уже майже через рік операції якість мого сексуального життя стабільно росте з досвідом. Та й мої органи на вихід через піхву не поспішають. На щастя, наука перемогла брехню всіх тих дбайливих людей, що мене відмовляли.

Головне, що я нарешті маю себе. Через дива сучасної медицини та співчуття багатьох людей я отримав доступ до базового комфорту, найпростіших задоволень життя, за які я міцно тримаюсь. 

Для моєї мужності від гістеректомії нічого не змінилось, я просто відчуваю себе більш фізично здоровою людиною. Замість абстракцій пройдуся по фактах: я точно знаю, що мені тепер не загрожує гіперплазія ендометрія при використанні свічок з естрадіолом (це необхідно для попередження атрофії піхви на тестостероні), рак ендометрія та шийки, вагітність і менструації при відкаті (коли тіло намагається повернутися до попередньої статі– прим.ред.). Я його не планую, але життя бентежне – останній рік в Україні дефіцит препаратів ЗГТ, цілком можливо, що найгірші часи для всього людства ще попереду. Я песиміст, тож пішов на таку хитрість – залишив собі яєчники, щоб при відкаті вони відновили роботу. Так я не залишусь без статевих гормонів із клімаксом, хоча дисфорія частково повернеться. Лікарі це моє рішення зрозуміли та підтримали. На щастя, яєчники в мене здорові, нічого їм від 5–10 років тестостеронового анабіозу не зробиться. 

Хоча мені дивно про це думати, бо далі, ніж на пів року я своє життя не бачу крізь туман війни. Це майже смішно: я пройшов свою найвищу точку задоволення від життя за перші пів року ЗГТ, побував у ремісії якісь 4 місяці за 10 років межового розладу особистості – і повернувся до того ж депресивного стану, як у юності, але з іншої причини. На жаль, мені не виправити його психотерапією та самовдосконаленням, а тільки вчитися з ним жити. Хоч це і звучить дещо сумно, але без переходу мені було б значно гірше. Ідеально ніколи нічого не буває, я кожен день вчуся бути вдячним за те, що маю. Я маю друзів, партнерів, особистий простір, котів, творчість, активізм, якісь мінімальні амбіції та можливості. Та головне, що я нарешті маю себе. Через дива сучасної медицини та співчуття багатьох людей я отримав доступ до базового комфорту, найпростіших задоволень життя, за які я міцно тримаюсь. Це чогось варте, заради цього можна ще поборсатись.

Белла

вона/її

Я почала поводитися так, як хлопчики зазвичай себе не поводять: потайки вдягала мамин бюстик і блузку, пробувала наносити макіяж. Але, звісно, на ті часи – у 1970-х роках – це було нонсенсом

Я почала усвідомлювати свою трансгендерність ще в дитинстві – мені було близько 4–5 років. Я почала поводитися так, як хлопчики зазвичай себе не поводять: потайки вдягала мамин бюстик і блузку, пробувала наносити макіяж. Але, звісно, на ті часи – у 1970-х роках – це було нонсенсом. Батьки якийсь час водили мене по психологах. Не знаю, що вони їм розповідали про мене, але на момент, коли я пізніше вже наважилася на перехід, для батьків це не було несподіванкою. Можливо, їм сказали все, як є, але припустили, що я «переросту». З мого досвіду, таке справді буває, коли людина в дитинстві відчуває й поводить себе невідповідно до біологічної статі, а у старшому віці чи то справді «переростає», чи просто придушує в собі ці відчуття. Проте в мене такого не сталося. 

Наприкінці 80-х років з’явилися відеосалони – тоді мені якось дали подивитися фільм «Шокуюча Азія». Там був невеличкий фрагмент, усього на кілька хвилин, про транслюдей. У той момент мене ніби вдарило током. Я зрозуміла, що відбувається зі мною. Ще трохи згодом мені трапилася стаття про транслюдей у журналі «Спід-інфо». У ті часи інформації на цю тему було обмаль, хоча я вже почала усвідомлювати свою ідентичність, я не знала, що мені з цим робити. Тим паче в моєму місті спроби переходу видавалися нереальними.

У 18 років я переїхала в інше місто задля роботи. Там я жила з трьома дівчатами в одному домі, ми не соромилися одна одної. Незабаром з однією з них у нас закрутився роман. Саме вона якось запропонувала приміряти її одяг. Після цього я кілька днів ходила, мов зачарована, і не хотіла знімати із себе ці вбрання. Моя дівчина прийняла це за жарти, проте пізніше почала вчити мене вибирати спідню білизну, поєднувати кольори, носити перуку, вдягати колготки, наносити макіяж. Від цього мені ставало так добре на душі, адже я відчувала, що стаю собою. Так почався мій усвідомлений шлях як дівчини. 

Моя дівчина якось запропонувала приміряти її одяг. Після цього я кілька днів ходила, мов зачарована, і не хотіла знімати із себе ці вбрання.  

У 23 роки я зустріла свою майбутню дружину. Ніби жартома показала їй фотографії себе в жіночому вбранні – вона сприйняла це нормально, ми швидко побралися. Коли моя дружина побачила мій гардеробчик, мені довелося збрехати, що це речі колишньої. Вона все це викинула, а в мене розривалося серце. Заспокоювала себе: може, це на краще? Мене вистачило на кілька місяців, доки я не купила собі новий гардеробчик, який заховала в гаражі. У новорічну ніч 1999 року я вирішила постати перед дружиною в повному вбранні та зробити камінгаут. Закінчилося все провалом: дружина була в шоку та сказала, що не хоче бачити мене такою. Проте навіть так я відчула, що трохи легалізувала себе. 

У 2001 році вперше побрила ноги – мені сподобалося відчуття гладкості. Протягом наступних років я робила чимало спроб видалити волосся на обличчі та тілі. Тоді ж у мене з’явився комп’ютер, я зачитувалася матеріалами з транстеми. Почала робити вправи для голосу: спершу за спеціальними методиками, потім – співаючи пісні.

У 2009 році взялася шукати лікаря, щоб почати перехід. Мені всі відмовляли, а один лікар навіть спробував обманом виписати препарат із тестостероном. Оскільки на той момент я була вже добре обізнана в темі ендокринології, гормонів і різноманітних препаратів, вирішила діяти самостійно. У 2011 році підібрала одну з рекомендованих схем ЗГТ і почала приймати гормони. У мене почалися незрозумілі зміни в організмі, про які спитати не було в кого, а коли довелося зробити паузу у прийманні препаратів, почався дуже неприємний відкат. У мене була ще одна невдала спроба почати ЗГТ перед тим, як нарешті вийшло успішно підібрати препарати та дозування. За пів року терапії я почала почувати себе чудово емоційно, змінилися деякі смаки та звички. 

У 2014 році ми з дружиною розлучилися. Незабаром я зробила повноцінний камінгаут перед мамою. У неї був шок, їй знадобився деякий час на прийняття мене. Зате тепер я отримала можливість почати оперувати себе.

Колега перепитав, чи все в мене «нормально з кукухою», на що лікар аж зупинився й відповів: «Дай Бог, щоби наші ендокринологи знали стільки, скільки знає вона».

Першою операцією була орхіектомія (видалення тестикул) у 2020 році. Навіть при тому, що в мене були всі необхідні документи, довідки, дозволи, аналізи й направлення, мені відмовили в операції в кількох лікарнях. Коли в одній нарешті погодилися, і я прийшла, мене запитали: «А де ваш чоловік?» Я відповідаю: «Це для мене операція», на що отримала лише здивовані обличчя. Я принципово не даю хабарі, тому ходила, показувала документи, розповідала, що за законом я маю право на потрібні мені операції. Розумію, що далеко не кожна людина зможе так з усім цим заморочитись. Зрештою, я пішла в обласне відділення департаменту охорони здоров’я, звернулася до очільниці. Ми поговорили про мою ситуацію, при мені вона зателефонувала в одну з лікарень і сказала: «Завтра до вас прийде дівчина, зробіть усе, як у неї вказано в документах». Операцію мені робив головний уролог міста, усе пройшло добре. 

Перед цією операцією до мене потайки підіслали «козачка», себто одного з лікарів, щоби перевірити, чи все в мене в порядку з головою. Він перестрів мене в коридорі лікарні й запросив випити кави в ординаторській. Ми поспілкувалися з ним про препарати, перехід і решту споріднених речей. Поки ми говорили, я помітила, що інші лікарі, які сиділи в кабінеті й займалися своїми справами, повідкладали журнали й ноутбуки й почали мене слухати. Незабаром після розмови я йшла коридором і знову перестрілася з цим лікарем і його колегою. Почула за собою їхню розмову. Колега перепитав, чи все в мене «нормально з кукухою», на що лікар аж зупинився й відповів: «Дай Бог, щоби наші ендокринологи знали стільки, скільки знає вона».

Другою операцією було збільшення грудей у травні 2023 року. Для мене було важливо, щоби груди виглядали й відчувалися так, як я хочу – максимально натурально. Раніше імпланти вставляли або під м’яз, або на нього. Проте така методика ненадійна: у трансжінок грудні м’язи більш розвинені, ніж у генетичних жінок, тому при фізичних навантаженнях вони можуть видавити імплант. У моєму випадку імплант накладали на самі груди, розрізали м’яз і заводили верхню частину імпланту під нього. Імплант краплеподібний, ергономічний і дуже м’який. Мої груди виглядають дуже натурально: навіть коли знімаю ліфчик перед лікарями, вони не одразу помічають різницю. Після операції мені якийсь час потрібно було дотримуватися обмежень, щоб імплант «прижився». Зокрема, не можна було піднімати нічого важче за 5 кг – через це доводилося ходити в магазин по 3–4 рази, щоб принести додому те, що раніше могла взяти однією рукою. 

Прийняття іншими відбувається повільно через упередження й подив, особливо коли ти робиш перехід у 40+. Але я не опускаю рук, адже дуже щаслива нарешті стати собою. 

Наступною планую зробити вагінопластику. Це досить непроста операція, що потребує кількох місяців відновлення. Особливо не бажано робити її взимку, адже можна послизнутися та травмуватися. Окрім цього, в Україні є всього кілька спеціалістів, які можуть провести цю операцію. Проте я вже домовилася з одним із них і планую зробити вагінопластику у квітні наступного року. 

Я дуже задоволена тими результатами, яких уже довелося досягнути. Операції досить дорогі й енергозатратні, а прийняття іншими відбувається повільно через упередження й подив, особливо коли ти робиш перехід у 40+. Але я не опускаю рук, адже дуже щаслива нарешті стати собою. Нарешті багаторічне очікування цього моменту логічно завершується.