Власний досвід«Коли обирали позивний, назвалася Антоніною». Я небінарна людина в ЗСУ

Антоніна Романова – небінарна акторка, режисерка й перформерка. Вона все життя займалася театральним мистецтвом, а 25 лютого 2022 року вступила до лав ЗСУ. Нині вона разом зі своїм партнером служить мінометницею.

Ми поговорили з Антоніною про театральну кар’єру, прийняття себе, добровільний вступ до війська й розрив між реальностями цивільних і військових.

Авторка: Леся Королюк

Антоніна Романова

Театральне середовище досить толерантне, тож це була «тепла ванна» для мене. Тоді я ще не знала, що піду воювати, і в ТрО такої атмосфери вже не буде. 

Про культурне життя Криму до 2014-го

Я народилася й виросла в Криму, у Сімферополі. Після школи вже почала займатися театром. Пішла навчатися в училище культури, вступила на режисуру. Я хотіла одразу працювати в театрі, тому пішла по всіх закладах, які були в місті, а в нас їх було багато. Заходила й говорила: «Хочу у вас працювати». Пошук роботи зайняв у мене 2 години, мене взяли до Кримськотатарського музично-драматичного театру, де я 3 роки пропрацювала машиністкою сцени. Паралельно вчилася на режисурі й виривалася до студії «Театр на Москільці». Спочатку просто ходила до них на репетиції, які проходили вночі: сиділа на задніх рядах і спостерігала за процесом. Потім мене взяли грати у виставі, і так я стала акторкою цього театру. Проте в мене були амбіції, і я попросила дозволу вже самостійно поставити виставу. У мене все вдалося, щоправда це була остання вистава в цьому театрі.

Його закрили після того, як керівниця відмовилася виходити на мітинг у підтримку Януковича з викладачами й дітьми нашої студії. За рік ми з однодумцями заснували театр-студію «Ми» й артцентр «Карман». Там займалися не лише театром, а й образотворчим мистецтвом й іншою творчістю. Також у нас був кіноклуб, на який за часів Януковича двічі нападали. Коли почався Євромайдан, я ходила на всі майдани в Сімферополі. Потім була анексія й так званий референдум. Після нього я виїхала до материкової України й більше ніколи не поверталася до Криму. Я оселилася в Києві й продовжила займатися театром аж до лютого 2022 року.

Коли почався Євромайдан, я ходила на всі майдани. Потім була анексія. Після цього я виїхала до материкової України й більше ніколи не поверталася до Криму.

Про рішення вступити в ТрО

У ранок 24 лютого я прокинулася разом зі своїм партнером. Мені зателефонувала подруга з Одеси й повідомила, що «почалося». Ми зрозуміли, що саме відбувається, тому що вже почули сильні вибухи. Одразу почали думати, що робити. Тоді повсюди були заклики долучатися до ТрО, тож ми вирішили вступити до їхніх лав. 25 лютого записалися, а далі все було дуже швидко: нам одразу видали автомати й відправили на завдання. Зараз я навідниця міномета, воюю на сході. Працюємо по росіянах, коли ті намагаються штурмувати наші позиції. Із партнером ми служимо разом увесь цей час, зараз він також зі мною в одному розрахунку. 

Про небінарність і камінг-аути

Свою ідентичність я почала відкривати у 20 років, а коли переїхала до Києва, стала максимально відкритою, відвідувала всі Марші рівності. Водночас я довгий час не мала офіційного камінг-ауту як небінарна персона. Я думала над цим кілька років, й ось за пів року до повномасштабного вторгнення його таки зробила. Це була вистава у Львові, і так зійшлися зірки, що назрів ідеальний момент для мого камінг-ауту прямо під час цієї події. Тоді я повністю перейшла до імені Антоніна й займенників вона / її. Варто зазначити, що театральне середовище загалом досить толерантне, тож прийняли мене без жодних проблем. Це була справді «тепла ванна» для мене. Тоді я ще не знала, що піду воювати, і в ТрО такої атмосфери вже не буде. Але вже як є. Я відкрилася перед побратимами з самого початку служби, хоча мені й не довелося робити повноцінного камінг-ауту. По-перше, у мене все про себе написано в соцмережах, і будь-хто може дізнатися про мою ідентичність. По-друге, коли нас попросили обрати собі позивний, я назвалася Антоніною й підписалася так у всіх месенджерах, де спілкувалася по службі. Згодом усім усе стало зрозуміло. 

Та мистецтво, на жаль, проти ворога не спрацювало. Зараз воюю з ним в окопах, і це працює. 

Про те, як війна змінює цінності 

Повномасштабне вторгнення змусило мене переосмислити й переоцінити багато речей, це стосується й моєї творчості. Теперішня я не поставила б жодну з тих вистав, що робила раніше. У мене змінилося уявлення про те, що таке театр і як він працює. Усі попередні роки я намагалася через свої вистави й перформанси говорити про війну, анексію й окупацію. Часом робила дуже радикальні речі. Але, на жаль, мистецтво проти ворога не спрацювало. Через це я трохи навіть розчарована собою. Зараз воюю з ворогом в окопах, і це працює. Це не означає, що не потрібно займатися культурою. Навпаки, українську й україноцентричну, українськомовну культуру потрібно розвивати, бо від цього залежить чимало в нашій країні. Можливо, після перемоги в мене вистачить ресурсу, щоби знову до цього докластися. 

Про прірву між світами військових і цивільних

Я погоджуюся з іншими військовими, котрі говорять про розрив між цивільними й військовими, проте дивлюся на це з іншого боку. Гадаю, що проблема не в цивільних, а в нас. Мені нещодавно пропонували відпустку, але я відмовилася, бо не готова зустрічатися з цивільним Києвом. Минула відпустка далася мені дуже важко. Не через сам Київ, а через те, що поки не можу прийняти реальність такою, як вона є. Цивільні мають право пити каву, ходити в клуби й радіти життю, адже це нормально. Проте мені важко прийняти цю норму, коли тут іде війна, усе вибухає й гинуть побратими. Тож це лишень проблема мого сприйняття дійсності. Потрібен час, щоб ми, військові, адаптувалися до цивільного життя. Цей процес буде поступовий. 

З мобілізацією також патова ситуація. З одного боку, військових, які тут уже тривалий час, потрібно замінювати. З іншого, я б не хотіла, щоби зі мною в одному окопі була невмотивована людина, яка не хоче воювати. Тож я проти того, щоби примушувати людей іти у військо. Натомість їх варто мотивувати, щоб вони хотіли йти самостійно.

Гадаю, що проблема не в цивільних, а в нас. Мені нещодавно пропонували відпустку, але я відмовилася, бо не готова зустрічатися з цивільним Києвом.

Чому законопроєкт про цивільні партнерства досі не ухвалили

Законопроєкт ніяк не ухвалять, тому що влада, напевно, боїться, як його сприйме електорат. Депутати переймаються не так рішенням актуальної проблеми, як своїм рейтингом. Але електорат вже змінюється, просто влада цього ще не усвідомила. Така історія вже трапилася з медичним канабісом: законопроєкт не могли ухвалити роками, тому що побоювалися реакції людей. Але ж люди вже кричали, щоб його нарешті ухвалили. Так само, гадаю, трапиться і з законопроєктом про цивільні партнерства. Єдине, що мене тривожить в ньому, – це те, що там відсутній пункт про всиновлення дітей. І йдеться не лише про можливість брати дітей із дитбудинків, це насправді не така популярна практика загалом як і серед гомо-, так і гетеропар. Найбільша проблема в тому, що багато одностатевих пар уже мають дітей, і, якщо їхня біологічна мати чи батько помре, інший партнер не зможе їх усиновити. Тож це проблема не стільки прав одностатевих пар, а скільки передусім прав самих дітей. Гадаю, на це також варто звернути увагу.