Власний досвід«Боялася, що мене не сприймуть». Я – мусульманка-парамедикиня

У захисті соборності України зійшлися люди різних національностей, гендерів, сексуальних орієнтацій, політичних напрямів і релігійних переконань. 

Наприклад, до війська долучилася Ольга Башей, парамедикиня з позивним «Кроха». На фронті вона зустріла чеченців, із якими довго говорила про мусульманство, бо мала стереотипні уявлення про нього, і ухвалила для себе рішення прийняти іслам. 

Ми поговорили з Ольгою про її шлях як парамедикині, а також про те, як це – бути однією з дуже нечисленних мусульманок в армії.

Текст: Анастасія Микитенко

Ольга Башей

парамедикиня

У свій час я пішла на війну, щоб мої племінники не знали, що таке війна. Проте не так сталося, як гадалося.

Про повернення до воєнного життя

Для мене все розпочалося з Майдану у 2014 році. Я працювала помічницею нотаріуса, у нашому офісі ніколи не вимикався телевізор, оскільки всі слідкували за подіями. Після роботи ми з колегою бігали на Хрещатик, наша керівниця не знала про це. А потім, коли вже почалися воєнні дії, я взяла відпустку та поїхала на фронт.

Я не мала медичної освіти, проте медиків дуже не вистачало, тому швидко вчилася, щоби бути корисною. Найбільше мене навчали лікарі 25 ДШБ і лікарі Бахмута, тому це місто мені особливо дороге. Там мої проукраїнські друзі, які допомагали воїнам ще з 2014 року. Я також дивилася багато відео на YouTube про військовий такмед.

На фронті я була з 2014 до 2018 року, а з часом зрозуміла, що забезпечення, кваліфікованих медсестер і лікарів вистачає. Тоді повернулася до цивільного життя та стала заступницею міністра оборони з питань медицини. Військові на нарадах не завжди можуть виразити свою незгоду або проблеми, бо можуть переживати за звання й роботу, але я була й лишаюся Добровлолицею «ASAP “EMS Xottabuch» (громадська організація, що проводить рятувальні операції на фронті – прим.ред.), третьою стороною. Отож я допомагала своїми знаннями й навичками, які отримала під час війни. 

Коли почалися розмови в ЗМІ про повномасштабне вторгнення, я була впевнена, що це правда, бо весь цей час жила у відчутті замороженого конфлікту. Отож я почала ремонтувати й облаштувати машину необхідними матеріалами. Коли у Facebook написала про те, що шукаю такмед, у коментарях і в особисті повідомлення отримала багато відповідей, що я панікую, що в мене ПТСР. Лише двоє людей дійсно відгукнулися й допомогли доукомплектувати машину, я дуже ціную їх. А коли вторгнення таки почалося, то ті, що раніше писали коментарі, почали пропонувати допомогу, але я вже була недовірлива до них.

25 лютого мені зателефонувала Яна Зінкевич і запропонувала допомогу в питаннях медицини, одягу, палива й харчування. Я ж зателефонувала усім своїм з ASAP RESCUE, і з часом ми всі зайшли в під-підрозділ Добровольчого батальйону «Госпітальєрів», вони нас усім забезпечують.

Коли у Facebook написала про те, що шукаю такмед,  отримала багато відповідей, що я панікую, що в мене ПТСР.

Коли після такої довгої цивільної відпустки мені вперше віддавали поранених, я думала, що не впораюся. Минуло так багато часу з того часу, як я рятувала життя, звичайно, було дуже лячно. Проте руки почали самі все робити, я заспокоїлась і все пішло як по маслу. Проте, мабуть, найбільше мене налякало те, що з Ірпеня, Бучі й Гостомеля я вивозила більше поранених цивільних, аніж військових. Це вже точно не була війна зі Збройними Силами України, а з цивільним населенням – від маленьких дітей до людей похилого віку. 

У свій час я пішла на війну, щоб мої племінники (а в мене їх п’ятеро), не бачили цього, не знали, що таке війна. Я дуже сильно їх люблю й поруч із ними наповнююся, розквітаю. Проте не так сталося, як гадалося. Старший племінник і мої двоюрідні брати на фронті, бо в них я, тітка й сестра, на фронті, не можуть вони сидіти вдома. А найменші однаково вимушені були пережити бомбосховища, страх, коли щось летить і не знаєш, куди сховатися. Я так засмутилася, коли малий зателефонував і запитав, чи це справді летить ракета. Зараз вони вимушені бути за кордоном, де їх не завжди добре приймають, і я дуже сумую за ними, і дуже боляче мені, що вони мусять із цим справлятися.

Про рішення прийняти іслам

У вересні 2015 році я прийняла Іслам. Я почала ним цікавитися задовго до війни, адже часто співпрацювала з мусульманами в нотаріаті. А на війні я познайомилася з чеченцями з батальйоном Іси Мунаєва. Вони спочатку мене не прийняли, сварили мого побратима Хотабича, що він із жінкою їздить.

Я тоді сказала їм, що це в них жінки вдома сидять, а в нас можна все. Вони відповіли, що краще не говорити, якщо я не до кінця розумію цю релігію. Я була відкрита до діалогу, тому запропонувала пояснити їхнє бачення. Тоді ж зрозуміла, що не все, що пишуть в інтернеті в першій сторінці пошуку, правда. А через певний час чеченці побачили, як я працюю, і перепросили, що раніше сказали, що жінці не місце на фронті. Пізніше мені розповіли, що з Пророком також була жінка-військова в боях, яка його врятувала. 

Я багато говорила з чеченцями, доки були на бойових. Вони ставилися до мене як до молодшої сестри, що було дуже приємно. В один день до батальйону якось привезли Коран, я зраділа та спитала, чи можу собі взяти почитати його. Коли приїжджала додому в Київ, мені порадили дізнатися більше в Ісламському культурному центрі, що я і зробила. А коли виїжджала знову в зону бойових дій. Я ухвалила рішення прийняти іслам – це сталось прямо в метро на Лукʼянівці.

Через певний час чеченці побачили, як я працюю, і перепросили, що раніше сказали, начебто жінці не місце на фронті

Про сприйняття мусульманки в армії

Наразі я знаю лише про двох жінок-мусульманок в армії – я та Аміна Окуєва (Аміна загинула у 2017 році від нападу Російського агресора в Київській області). Я особисто ніколи не стикалася з дискримінацією в Силах оборони України через те, що я мусульманка. Була ситуація в цивільному житті, коли в громадському транспорті жінка мені сказала «Понаєхали». Проте я їй відповіла мелодійною українською, а вона зі мною говорила російською, і за мене тоді заступилися громадяни в транспорті.

В армії ж мене шанують і виділяють куточок для намазу, прибивають ширму на новому місці дислокації, щоб створити виключно мій простір. Я ще не одягаю хіджаб на постійній основі, адже вважаю, що його потрібно одягти серцем, душею. Проте я однаково прикриваю волосся – збираю його в пучок і закриваю кепкою. А коли дуже велика кількість чоловіків навколо, то вже одягаю хіджаб, і ніхто цьому не дивується. Коли я спілкувалася з президентом під час передвиборчої кампанії, то прийшла не в хіджабі, а просто з покритим волоссям, бо боялася, що мене не сприймуть. Та мені сказали, що вони знають, що я мусульманка, і якщо що, то я можу одягатися так, як мені потрібно, і це не є проблема – вони розуміють і підтримують мої духовні потреби. Це було дуже приємно та важливо почути.

Дуже радію, що з’явилася ініціатива  веганських сухпаїв  – це може полегшити життя багатьом мусульманам на фронті.

Проте в іншому побут потрібно організовувати собі самостійно. Наприклад, мені досить складно знайти собі тактичний одяг, тому що я маленька й тому, що влітку мені потрібні дуже легкі кофти, які водночас мають закривати повністю руки. У Києві на початку війни в нас був постійний доступ до халяльного харчування, проте на фронті з цим важче. Наприклад, мені нормально бути взагалі без м’яса, проте хлопцям тяжче, особливо тим, хто на лінії розмежування вогню й може бути довго в оточенні, куди продукти й так складно завезти. Саме тому дуже радію, що з’явилася ініціатива веганських сухпаїв у силових структурах України – це може полегшити життя багатьом мусульманам на фронті. А для мене наші Госпітальєри часто лишають рибні консерви, і така турбота також зігріває.

Іноді буває так, що мені дають суп чи борщ, звичайно, я запитую, на чому він приготований. Хлопців, які не є мусульманами, це дивує – вони кажуть, що зараз війна, тому можна. Проте я вважаю, що до цього потрібно підходити відповідально – якщо є можливість відмовитися від нехаляльного, то треба це робити.

Та загалом не всім так щастить із прийняттям за службою, як мені. У мене є знайомий, якого перевели з ГУР у сили ТрО, бо він фахівець в одному з напрямків. Його командир при всьому підрозділі пожартував, що той схожий на чеченця, і почав далі принижувати його за віру. Звісно, він отримав за це покарання, я також підключилася, але такі випадки просто неприпустимі.

Яка різниця – чи він кримський татарин, чи чеченець. Він тут, він захищає нашу країну, її незалежність і соборність. Також я знаю, що багатьох мусульман зараз засмучує позиція щодо Ізраїлю, тобто сторона, яку зайняла влада України. Навіть не знаю, як воно буде далі.

Про участь мусульманок у війні

В армії досить мало жінок-мусульманок. Це може бути пов’язано з небажанням брати участь у бойових діях, проте частіше це про статус одружена або неодружена. Якщо чоловік не дає змогу, то жінка не може піти у військо.

Та це не означає, що мусульманки допомагають по-іншому. Вони роблять окопні свічки, збирають і пересилають на фронт їжу, речі. У нашій мечеті мусульманки допомогли мені зібрати штани, футболки, взуття, кофти для стабілізаційного пункту. Я їх розумію, адже якби я була одружена й чоловік не підтримав би мою діяльність, я б також шукала альтернативні шляхи.

Проте є чоловіки, які підтримують своїх жінок у бажанні поїхати на фронт. Наприклад, коли Аміна сказала, що піде у військо, то Адам погодився, але пішов разом із нею. Це було їхнє подружнє рішення.