Власний досвід«Я досі блукаю рідними вулицями в Google Maps». Історії жінок про міграцію та пошуки дому

Моя бабуся – не корінна кримчанка та не кримська татарка, а переселенка з центральної України. Одразу після війни її відправили працювати в колгоспі у Волинській області, але з огляду на опір місцевих радянській владі та проведенню колективізації залишатися там надовго було небезпечно.

З малою дитиною (моєю мамою) на руках бабуся з чоловіком застрибнули до потяга, який прямував на південь. За три доби вони висадилися на крайній точці, у Керчі, де почали будувати життя з нуля, просто посеред степу.

Моя мама не мала коріння в Криму, але виросла вже там. Мій тато переїхав до Криму із Сибіру, куди його родину зіслали за національною ознакою. Так, маючи сім’ю з доволі дивною історією, я стала першою корінною кримчанкою в родині. Інших родичів у нас у Криму не було – нашими родичами стали сусіди.

По сусідству мешкали здебільшого такі ж переселенці та кримські татари, які повернулися додому. Ми вчилися поважати культуру й традиції одне одного: наша родина святкувала Курбан-байрам, кримські татари – Великдень. З одного боку, ми жили наче на краю землі (далі – тільки море), а з іншого, у самому центрі світу, де на одній вулиці співіснували люди з різним кольором шкіри, релігією та мовою.

Питання про те, чи Крим український, для мене навіть ніколи не стояло. Я самостійно вчила українську мову, хоч чула її тільки від своєї бабусі, а українське телебачення почало до нас доходити лише в 1998 році.

Невдовзі, після мого народження, розвалився Радянський Союз і почалися темні часи з бандитизмом і бідністю. Усі мої однокласники знали, що після школи доведеться їхати кудись у пошуках кращого майбутнього. Здається, ми вже тоді, у свої 15 років, розуміли, що все життя будемо без коріння.

Мій тато завжди ностальгував за Сибіром. Казав: «Ми сибіряки». А я не розуміла, про що він говорить: за картою здавалося, що той Сибір десь на іншому кінці світу. Мама ностальгувала за центральною Україною, бо там залишилися її родичі. А я зараз ностальгую за Кримом.

Думаю, з цією травмою стикнулися багато пострадянських дітей, просто її ніяк не артикулюють. Тоді прищеплювалося, що твоя адреса не дім і не вулиця, твоя адреса – Радянський Союз. А нам, новому поколінню, які живуть уже поза СРСР, як нам жити із цією травмою? Як бути, коли коріння твоєї родини вирвали, а минуле перекреслили?

Я хотіла поїхати на навчання в академію мистецтв у Берліні, та через брак можливостей відмовилася від цієї ідеї та вступила до київського технікуму. У Києві мені було досить самотньо: сусіди за гуртожитком могли на вихідні поїхати додому, а мій дім був на відстані 1 000 кілометрів і доби в плацкарті. Під час навчального року я рідко їздила до Криму, але літо обов’язково проводила в Керчі. Уже тоді відчувала, що вже не вдома там, але ще не вдома тут, і це відчуття було зі мною аж до анексії.

Пам’ятаю, як у Керчі, поки вся увага була прикута до Києва, почалися перші заворушення. З мерії зірвали український прапор, а моїх знайомих, які виступили проти цього, сильно побили. Я була на зв’язку з рідними 24/7, але фізично просто не витримувала. Від нервів у мене відкрилася язва. Це був дуже травматичний досвід, який намагаюся не згадувати.

Мені було дуже болісно від того, що багато людей у Києві поводили себе так, ніби на півдні України нічого не відбувається. А деякі знайомі ставилися до цього як до журналістської сенсації. Казали: «Поїхали подивимося, тобі ж має бути цікаво». А я навіть новини дивитися не могла, просто лежала знесилена.

Тоді центр сучасного мистецтва «Ізоляція» надав мені житло та роботу, і я поїхала з Києва до Донецька. Після однієї з перших маніфестацій у центрі Донецька мене викрав таксист. Вивіз у поле, погрожував убити, кричав, що всіх «бандерівців» скоро винищать, але відпустив. Я зрозуміла, що залишатися в Донецьку мені небезпечно, та знову поїхала до Києва. Тому можна сказати, що я подвійна чи потрійна переселенка.

Пізніше скульптури, зліпки з мого оголеного тіла, які залишалися в «Ізоляції», були показово знищені окупаційними силами, а мене проголосили «дегенеративною художницею». Саме цей епізод із розстрілом скульптур я запропонувала Дар’ї Онищенко відтворити в «Забутих».

У фільмі я зіграла пропагандистську журналістку, яка знімає брехливі сюжети про життя у так званій ЛНР. Ця журналістка – збірний образ маніпуляторів, із якими я стикнулася на власному досвіді. Нас із родиною не зачепили відкриті військові дії, але зачепила гібридна війна. Коли я стала робити протестні акції та перфоманси, про мене почали писати пропагандистські видання. Вони так нахабно й впевнено перекручують факти, що дехто з моїх близьких на окупованих територіях справді в це вірить і мене ненавидить. Зараз я намагаюся не говорити нічого про свою сім’ю в Криму, тому що знаю, що будь-яке слово, навіть невинне, можуть вирвати з контексту та хибно інтерпретувати.

Я не була в Керчі з часів Майдану та не знаю, чи поїхала б туди, навіть якби не було обмежень. З одного боку, дуже хочу додому. З іншого, боюся, бо розумію, що, коли на власні очі побачу, що туди вдерлися чужі люди зі своїми порядками, почну сильно злитися.

Я живу минулим, а це дуже важко. Кажу «поїхати додому», але ж це вже навіть не мій дім. Як я, суто юридично, зі своїм українським паспортом, доведу там, що це мій дім? Так багато речей перекреслюють цю легітимність на правовому рівні. Але ж серцю так перекреслити не накажеш?

Мама надсилає мені фото нашої вулиці, а я розумію, що за ці 7 років, що не була в Криму, уже почала забувати рідні місця. Хоча щонайменше раз на місяць відкриваю Google Maps і віртуально блукаю вулицями Керчі.

Зараз запитання «звідки ти?» для мене найбільш складне й болісне. Якщо я скажу, що з Києва, це буде неправдою, оскільки першу половину життя провела не тут. Якщо скажу, що з Керчі, то це теж не зовсім так.

Два з половиною роки тому в мене з’явилася київська прописка, але раніше, коли її не було, я часто стикалася з бюрократичними складнощами. Деякі інституції просто не сприймали кримчан як резидентів України. Наприклад, через відсутність прописки на материковій Україні мені відмовляли в медичній допомозі чи вимагали трикратну оплату за послуги, як з іноземки. Усі кричать, що Крим – це Україна, але на твій паспорт із кримською реєстрацією кажуть, що ти не українка.

Думаю, що люди вже забули про Крим і навряд можна щось змінити. Це найбільш непопулярна тема, яку більшість воліють просто не згадувати. Я навіть помітила, що, якщо пишу про Крим у своєму фейсбуку, ці пости або залишаються без уваги, або викликають дике роздратування.

Я зробила багато перформансів та акцій [на тему Криму] й залишаюся послідовною у своїй позиції, але не бачу результатів і відчуваю надзвичайну втому. Знаю, що є багато переселенців із Криму та Сходу, які спробували про це забути, бо не хочуть нести цей хрест.

Щоразу, коли подорожую, я підсвідомо порівнюю кожне нове місце з Керчю та сама собі кажу: «Тут я могла б жити, а тут – ні». Тобто вирішую, чи міг би бути тут мій дім. Але зараз мені вже дещо легше в Києві. Можливо, тому, що Сирець, де ми будуємо галерею-сховище «Гараж33», дуже нагадує мені Керч: тут теж зелено і великий приватний сектор.

До того ж батьки часто привозять мені якісь штуки з Криму, і моя оселя все більше наповнюється предметами з Керчі. Моя квартира стає продовженням нашого дому, і в певному сенсі вже відчуваю себе вдома в Києві.

Я народилася в Києві та навчалася в школі №51. Потім вступила до Інституту міжнародних відносин на факультет міжнародної інформації та журналістики, але закінчила тільки бакалаврат, оскільки вже тоді хотіла стати режисеркою та займалася в студії Анатолія Нейолова в театрі «Чорний квадрат».

Після бакалаврату я вирішила вступати на театральну або кінорежисуру. Навіть поїхала до Москви, у ГІТІС, де мені сказали, що без зв’язків у театральній сфері та грошей на великий хабар, я туди не проб’юся.

Один знайомий порадив мені Мюнхенську академію кіно та телебачення. У Німеччині безкоштовна державна освіта, але відбір дуже жорсткий. Я склала іспити, вступила на режисуру та 2005 року переїхала до Мюнхена.

З Києва я ніколи їхати не хотіла. Дуже його любила та мріяла відразу після закінчення академії туди повернутися. Але ще під час мого навчання в нас із чоловіком-німцем народилася донька, тож відтоді я живу на дві країни.

Думаю, що люди, які емігрують уже в дорослому віці, адаптуються довше. Я переїхала до Німеччини у 22 роки, але мені теж було важко, бо всі мої друзі та рідні залишилися в Україні. Спершу все було дуже цікавим: навчання, знайомство з майбутнім чоловіком, нові емоції. Але що дорослішим ти стаєш, то більше усвідомлюєш, чого тобі бракує. Почуття ностальгії з віком сильнішає. У мене навіть дебютний фільм називався «Істальгія», там теж ішлося про це відчуття.

Я знаю, що дехто з емігрантів соромляться розповідати, звідки вони родом, але в мене такого ніколи не було. Не мала комплексу меншовартості, навпаки, завжди пишалася, що українка, і запрошувала всіх у гості в Київ. Можливо, давалося взнаки те, що в моєму дитинстві вдома бувало багато гостей із різних країн. Моя мати добре говорить німецькою, бо працювала в Німеччині за часів НДР, тож і я не боялася спілкуватися з іноземцями.

Коли почалася Революція гідності, я була вагітна другою дитиною та їздила між Україною й Німеччиною. Узимку, за кілька тижнів до того, як почали стріляти, ми всією родиною, з донькою та німецьким чоловіком, приїхали на Майдан.

Євромайдан перегорнув багато чого в житті українців, і в моєму також. Українська діаспора в Німеччині брала активну участь у цих подіях. Були навіть хлопці, які поїхали спершу в Київ, а тоді – в АТО.

Звісно, після Майдану про Україну почали частіше говорити в Європі. Більше іноземців усвідомили різницю між Україною, Росією та рештою слов’янських народів і мов. Тоді ж, 2014 року, я свідомо перейшла на українську. Частково саме через те, що живу за кордоном і хочу, щоб люди диференціювали нашу мову з російською.

У мене є підсвідомий страх, що колись скажуть, що я вже не українка, а німкеня, або перестануть сприймати як українську режисерку. Хоча я залишаю українське громадянство та за останній рік завдяки роботі провела в Україні чи не більше часу, ніж у Німеччині. Думаю, що життя за кордоном надає об’єктивності погляду. Інколи, навпаки, добре поглянути на ситуації з відстані.

Через те, що я живу між двома країнами, у мене є більші можливості для створення копродукції. Переконувати європейських партнерів фінансувати проєкти про Україну важко, особливо тому, що наші події досить швидко зникли з новинних стрічок. Коли загострився конфлікт у Сирії, західні ЗМІ почали рідше згадувати про нас. А через пандемію війна відійшла на другий план навіть у самій Україні.

Але завжди є люди, які цікавляться культурою інших країн і темою України, зокрема. Мій перший фільм «Істальгія» – це німецько-сербська копродукція, а «Забуті» – українсько-швейцарська. Швейцарія – досить нейтральна країна, яка не вв’язується у військові конфлікти, але вони побачили актуальність теми переселенців, про яких я розповідаю в «Забутих», і вирішили підтримати проєкт. Адже окупованих територій по світу багато, це не тільки Донбас і Крим.

У створенні фільмів я орієнтуюся не тільки на українську публіку, а й на європейську. Після показів «Забутих» глядачі підходять до мене й дякують, що дізналися більше про Україну. Я бачу в цьому свою мету – доносити правду про події в Україні міжнародному глядачеві.

Думаю, що для того, щоб війна не забувалася, треба розповідати історії справжніх людей, які від цієї війни страждають. Це те, що я намагалася зробити своїм фільмом, і те, що роблять інші українські митці.

Я народилася в місті Кремінна, на Луганщині. Це підконтрольна Україні територія, яку, на щастя, оминули бойові дії.

Коли зростала, у місті не було ані кінотеатрів, ані професійного театру, тільки Будинок культури, куди я ходила. Загалом варіантів дозвілля в молоді практично не було. Після уроків ти міг або випити пива й посидіти в забігайлівці, або просто піти додому.

Я постійно десь виступала, а от вчитися не любила. Змінила багато шкіл і за голову взялася вже тоді, коли в Україні ввели ЗНО, необхідне для вступу до театрального.

Моє бажання стати акторкою дуже підтримував батько, але, коли мені було 18 років і я вперше вступала до театрального, він помер. Вступити мені не вдалося, і без тата все здавалося не таким важливим. Я навіть думала відмовитися від цієї мрії, але дослухалася до поради одної людини та за три роки вирішила спробувати ще раз. І цього разу пройшла.

До того, як приїхати вступати до столиці, я ніколи тут не була та взагалі не виїжджала за межі Луганської області. У Києві, я вперше пішла в кінотеатр і справжній театр. Перша вистава, яку я побачила, був «Швейк» із Богданом Бенюком. Тоді ще й уявити не могла, що згодом учитимусь у Богдана Михайловича та сама виступатиму на сцені театру Франка.

Перші роки в Києві були непростими. Коли ти у 18 років залишаєшся без батька, без грошей і знайомств, то змушений просто виживати. Я мила вікна в магазині Zara, працювала в якихось кафешках, крутилася, щоб заробляти на життя. Але однаково відчувала, що Київ – це моє.

Якщо відверто, мене вже тоді не тягло до Кремінної, та й зараз не тягне. Навіть не через те, що це Луганська область. Радше з особистих причин: я знаю, що, якщо приїду туди, буду згадувати про батька. Мені там буде болісно. Тому востаннє я була в Кремінній у 2013 році, коли померла бабуся.

Звісно, там і досі залишаються частина моїх родичів і знайомих. У когось просто немає вибору, іншим і так зручно. Дехто з місцевих і зараз продовжує їздити на заробітки до Москви, тому що на зарплату в три тисячі гривень прожити складно.

Я вважаю, що молоді там робити нічого. Але молодь теж різна: комусь важливо розвиватися, а комусь класно жити так. Чи могли б вони поїхати? Могли б, але чомусь сидять. Бояться, думають, що там усюди обман.

Ми із сестрою інколи обговорюємо це, і вона каже, що їй шкода своїх подружок-однолітків, які там залишилися. Здається, що вони навіть раніше постарішали, народили дітей у 19–20 років і тепер просто сидять удома, вигулюють їх у парку й інколи їздять на Азовське море. Але я не хочу цього засуджувати: кожен сам вирішує, що йому робити. Ба більше, не всім потрібно переїжджати, можна щасливо жити в маленькому місті, а можна не знайти свого місця у великому.

Але особисто мені в Києві комфортніше. Коли ти живеш у маленькому місті, де всі одне одного знають, то переймаєшся тим, що про тебе скажуть інші. А у великому місті можеш почувати себе вільним. Наприклад, нещодавно я порвала босоніжок, розулася та йшла по Оболоні без взуття – і нічого. Ніхто на мене не дивиться й не показує пальцем.

Звісно, як мігрантка з Луганської області, я досі стикаюся з певними упередженнями. Наприклад, через свою прописку багато разів отримувала відмову в оренді квартири, навіть попри те, що живу в Києві вже 7 років. Кожному новому орендодавцю доводиться переповідати свою історію, пояснювати, що я офіційно працюю та що моя сім’я теж давно тут.

Одного разу, коли я їхала з інструктором з водіння, він дуже агресивно відреагував на те, що один з водіїв порушив правила. Почав сигналити та кричати: «О, донецькі номери поїхали, лугандон!» Я відповіла йому, що теж з Луганської області та запитала, чому він на порушників із київськими номерами реагує не так бурхливо. До речі, коли я кажу, що з Луганської області, люди часто мені не вірять, бо вже давно говорю українською.

Ніна, моя героїня із «Забутих», знала, що переселенці в Києві нікому не потрібні. Але мені здається, що їй було важливо народити дитину на своїй землі, а не в окупованому Луганську, де говорять чужою мовою та розплачуються рублями. Як майбутня мама, я її добре розумію. Коли в мене будуть діти, не насаджуватиму їм, що вони українці, а розповідатиму, яка класна в них культура й історія, щоб вони й самі хотіли ідентифікувати себе з Україною.

Де зараз мій дім? Думаю, все-таки в Києві, де я зросла як особистість і де тепер живе вся моя сім’я. Мені тут класно, і я не хотіла б жити в жодному іншому місці. Хіба що мати будинок за містом, трохи ближче до природи.