Власний досвід«Це нескінченний стан втрати». Я працюю з полеглими та їхніми родинами в Патронатній службі Азову

Наталя Багрій у далекому мирному житті вчилася на режисерку. Та коли їй було 18 років, розпочалася Революція гідності, і кіно довелося відкласти. Натомість дівчина вступила до Патронатної служби «Янголи Азову», де працює з полеглими та їхніми родинами – організовує перевезення тіл, поховання й ідентифікацію бійців, що були на «Азовсталі». 

Розпитали в Наталі, як змінилася її робота після початку повномасштабного вторгнення, як працюють із тілами, що були на «Азовсталі», і як Наталя справляється з постійними втратами побратимів. 

Текст:  Анастасія Микитенко

Наталя Багрій

«Я розумію, що якщо зараз розчулюся, то не зможу допомогти іншим родинам, які чекають на мене»

Про рішення долучитися до Патронатної служби 

Я долучилася до Патронатної служби на початку 2015 року, проте не йшла цілеспрямовано у відділ роботи з полеглими. У київському відділі були на той час я, Ірина й Оксана, мама одного з поранених бійців. Ми були медичними кураторками – до нас зверталися поранені, ми їздили з ними в лікарні, забезпечували азовців усім необхідним, записували до лікарів тощо.  

А потім у 2018 мені дали досить специфічне завдання – зателефонувати родичам загиблих і запросити їх на День пам’яті, що відбувався щороку в Урзуфі. Тоді від Патронатної служби мала їхати Гайка, наша командирка. Проте буквально за день до цього виявилося, що вона не може, тому поїхала я. Усі наступні роки якось виходило, що саме я контактувала з родинами загиблих.  

Тоді ж я почала підтримувати контакт із сім’ями, дізнаватися, чи є щось, з чим ми можемо допомогти, запрошувати на наші заходи та марші, – тобто максимально залучати їх у життя підрозділу. У нас склалася затишна, майже сімейна атмосфера з ними. Проте потім настало 24 лютого. 

Про те, як змінилася робота після 24 лютого

До повномасштабного вторгнення ми працювали в доволі розслабленому режимі, якщо відверто – на щастя, підрозділ мав мало поранених або загиблих. Тож коли прийшло 24 лютого, я була у відпустці в іншій країні, а моя колега Іра – у батьків. У перший день нам зателефонувало командування та сповістило, що вже є перші загиблі й треба сповістити родини. Це не наш обов’язок: підрозділ має надсилати сповіщення на військкомати, а ті вже передавати дані родинам. Проте в азовців були проблеми зі зв’язком, через що вони не могли зробити все за правилами, а родини обривали гарячі лінії та всі соціальні мережі в пошуку рідних. Отож ми взялися за сповіщення й робили це до самого дня, коли бійці на «Азовсталі» вийшли за наказом в полон.  

Ми були на телефоні зранку до вечора. Доносили новини спокійно та виважено, проте перша реакція завжди дуже емоційна – люди кричать, плачуть. Я їх розумію, проте в такі моменти хотілося кинути слухавку, бо важко чути таке горе по декілька разів на день. Та ми лишалися на зв’язку, адже після першої реакції йдуть питання – як привезуть тіло, коли? А що я можу їм обіцяти? Маріуполь в оточенні, ми не можемо давати ніяких відповідей.  

Паралельно ми опікувалися родинами азовців, які просили допомогти з евакуацією, а також збирали гроші для тих, хто був вимушений виїжджати без нічого. Було дуже багато вагітних дружин, які втратили чоловіків і потребували фінансової підтримки. Це були дуже виснажливі місяці. 

«У такі моменти хотілося кинути слухавку, бо важко чути таке горе по декілька разів на день. Та ми лишалися на зв'язку»

Історія загиблих на «Азовсталі» до сьогодні

Пройшло вже два роки. Ми не поховали навіть половини загиблих на «Азовсталі». Тіла приїжджають на різних стадіях розкладання, за ними не дуже добре доглядали з боку росії. Отож ми насамперед попросили сім’ї відправити фото татуювань, які мали їхні рідні, і деяких дійсно так упізнали. Когось вдалося ідентифікувати за документами в кишенях. Проте більшість мають проходити через ДНК-експертизу, бо їх упізнати нереально.  

Родичі вірять, що якщо вони зайдуть до моргу й обдивляться всіх, то точно впізнають своїх, проте процедура не така. Ми не можемо показувати всім усі тіла; лише якщо є здогадки, що це тіло саме тієї людини, то рідні можуть приходити. Така процедура, на яку ми не можемо впливати. 

Отож усі сім’ї здають ДНК – і ті, кого сповістили про смерть, і ті, хто досі сподівається на статус «зниклий безвісти». Проте деякі тіла в такому стані, що в них дуже складно взяти ДНК: один раз судмедексперти брали зразки чотири чи п’ять разів із різних кісток одного тіла, бо такі сильні були гнійні зміни в тканинах. Іноді на місцях не можуть нормально передати результати родини, через що процедура затягується. Також, звісно, деяких тіл ми досі не маємо. Увесь цей процес дуже гнітить родини, вони починають від відчаю переносити злість на нас, проте ми дійсно не можемо нічого тут зробити.

Про роботу відділу з полеглими та їхніми родинами зараз

Зараз у нас у команді збільшилась кількість людей: це я, Іра, водії, дві дівчини, які працюють із документами, і представник нашої служби, який працює на передовій у морзі й безпосередньо надсилає акти передачі на точку евакуації, фотографує тіла, комунікує на місці з організаціями. Наша робота загалом змістилася більше на полеглих: ми організовуємо транспортуванням тіл, передаємо сповіщення на військкомат та організовуємо поховання. 

Спочатку нам приходить сповіщення про смерть, ми передаємо його на військкомат, а вони вже йдуть до родин особисто. Більше ми не дзвонимо самостійно: це не за правилами, ніхто не заслуговує чути такі новини через телефон. Після цього ми перевозимо тіла: іноді співпрацюємо з організацією «На щиті», проте в нас також є 3–4 постійних водії, які можуть це робити від служби. Потім я телефоную родині й надаю подальший алгоритм дій і всі потрібні контакти, а також повідомляю, що ми надаємо труну, форму, хрест, вінок, прапори й інші ритуальні атрибути. Далі вони все організовують за місцем із військкоматами та міськими радами, проте ми завжди кажемо, що якщо є якісь непорозуміння з ними, то ми можемо підтримати, виступити посередниками. 

Також у нас є окрема група в месенджері для родин полеглих, де вони мають можливість між собою поспілкуватися. Часто це про підтримку – наприклад, хтось може написати в чат, що проживає річницю смерті, або день народження, або що вони знайшли якусь річ, яка нагадала про полеглого, що вони відчувають знову смуток. Це допомагає їм почуватися менш самотньо зі своїм горем. Там же вони вирішують багато організаційних запитань, консультують одне одного, тому наразі ми приймаємо набагато менше дзвінків із запитаннями після похорону. Учасники цих груп дуже активні – вони разом ходять на протести, волонтерять, ось нещодавно самостійно відкрили виставку на пам’ять полеглих у Маріуполі. 

«Більше ми не дзвонимо самостійно: це не за правилами, ніхто не заслуговує чути такі новини через телефон»

Про роботу з горем

Я хотіла б сказати, що найскладніше – це було працювати з тілами, які чотири місяці лежали на заводі та розкладалися. Я досі пам’ятаю, як вони тільки приїхали в рефрижераторі, і наш відділ допомагав поліції фотографувати й описувати все. У першу годину ти ще реагуєш на запах, а потім перестаєш і робиш усе механічно. 

Насправді найважче – це працювати із сім’ями, які досі не дочекалися тіл. Вони постійно телефонують, ставлять усі ті самі запитання, іноді починають звинувачувати нас, що ми нічого не робимо, що ми ховаємо від них тіла. Та ми не можемо пришвидшити цей процес, як би нам сильно не хотілося допомогти всім родинам, і ми кожного разу пояснюємо процес ідентифікації та розповідаємо, чому ми самі хочемо якнайшвидше поховати побратимів гідно. Їхня зневіра, наше безсилля – це дуже гнітить.

Я часто буваю присутня на кремаціях і на похованнях, щоби вирішити організаційні питання. І там стоять люди в сльозах, у своєму горі, можуть прощатися з добре знайомою мені людиною. А я вже не плачу. Тікаю від свого горя й уникаю постійно роздумів про те, що відбувається. Я розумію, що якщо зараз розчулюся, то не зможу допомогти іншим родинам, які чекають на мене.  

«Підіймає дух те, що ми маємо змогу гідно вшанувати наших побратимів і надати все, щоб їхня родина не потребувала нічого під час прощання»

Мені буває дуже соромно, що я так змінилася за ці два роки повномасштабного вторгнення. До 24 лютого я могла зателефонувати сім’ям, просто поспілкуватися з ними телефоном декілька годин поспіль, поплакати, обійняти їх, проте зараз в мене немає на це часу за всім, що відбувається. Я можу надати контакти психологічної підтримки, проте вже не можу підтримати сама, так боюся сказати щось не те. Мої емоції виходять назовні лише іноді, коли я стикаюся з особливо стресовими днями, коли думаю, що цьому просто немає краю, що я прощаюся з кимось постійно й що немає якоїсь дати, коли я зможу зупинитися. Це нескінченний стан втрати. Трохи підіймає дух тільки те, що ми маємо змогу гідно вшанувати наших побратимів і надати все, щоб їхня родина не потребувала нічого під час прощання. 

Зараз мене рятує тільки те, що не пов’язано з роботою – я вмію вимкнути телефон, якщо знаю, що термінових справ немає, кудись поїхати, піднятися в гори. Мене часто підтримують організатори фестивалю «Файне місто». Мій друг подзвонив прямо з «Азовсталі», щоб уперше з’єднати мене з ними, ми разом придумували, як можемо збирати кошти для «Азову». З того часу або вони пропонують мені квитки на концерти, або я їм телефоную, коли вже не можу. Гітарист гурту «Жадан і собаки» є близькою мені людиною, тому також постійно долучає мене й інших дівчат зі Служби в культурне життя країни. Я дуже вдячна людям навколо, які наповнюють і надихають мене.