Власний досвід«Терапія – це не диво-пігулка, а лайфстайл». Жінки про досвід психотерапії

Щоби допомогти людям пережити стресові ситуації, з початком великої війни в Україні почали з’являтися служби психологічної підтримки. 

Наприклад, у травні 2022 року команда Wonderzine Україна створила платформу психологічної допомоги «ЇЇ підтримка» для жінок і ЛГБТ-спільноти. Тож якщо вам потрібна консультація з психологом, ви можете заповнити заявку й отримати три волонтерські сесії. 

Ми поговорили з жінками про те, що чому вони вирішили піти у психотерапію, як змінилось їхнє життя після цього та чому варто піклуватись про себе. 

Текст: Настя Попович

У різні періоди свого життя я відчувала потребу звернутись по професійну психологічну допомогу. Я виросла в часи, коли психотерапія вважалась чимось дивним, але треба визнати, що і спеціалістів майже не було. 

Тому вперше я звернулась по допомогу у 2015 році. Я перебувала в депресивному стані, це відбулось якраз після Революції гідності, особистих і робочих складнощів. Тоді я чітко відчула, що я більше не можу впоратись сама. 

Пошук свого фахівця зайняв кілька місяців, і це було енерговитратним процесом. Я не знала, за якими критеріями шукати спеціаліста, де це робити, які взагалі є методи психотерапії. Мені важливо було зрозуміти суть підходу і його наукове підґрунтя, тобто езотеричні чи містичні напрями я одразу виключила. Тому я спробувала до п’яти-шести фахівців різних методів і вже потім знайшла свою спеціалістку, з якою працювала близько 7 років. 

На початку в мене були моменти, коли я не відчувала результату від сесій. Тоді я переживала високий рівень тривожності, хотілось швидкого гасіння пожежі, але так не виходило. Тому я хотіла перестати відвідувати консультації, але саме в цей період я відчула покращення свого стану, і це змотивувало продовжити роботу.

Я точно адепт психотерапії й вважаю її необхідним процесом для кожного з нас

Перші зміни я помітила через 10 місяців терапії, але вони не були очевидними, просто я стала трошки по-іншому реагувати на свої тригери, зрозуміла, що може бути по-іншому. Більш суттєві зміни я відчула лише на третій рік. Наприклад, я навчилась розпізнати неконструктивну реакцію в собі, можу направити її в потрібне русло, розумію краще свої почуття й можу їх назвати, я навчилась вибудовувати кордони (принаймні намагаюсь це робити). 

Спершу я майже нікому не казала про те, що ходжу на консультації. Знали лише кілька близьких друзів, деякі з яких уже були в терапії. Тому вони мене підбадьорювали, коли я часом скаржилась, що нічого не допомагає. Натомість рідним я розказувала небагато, іноді щось згадувала, бачила, що є недовіра до психотерапії. Щоправда, з часом моя мама теж зацікавилась, навіть сама почала питала про те, як проходять консультації і як це взагалі працює. 

Я точно адепт психотерапії й вважаю її необхідним процесом для кожного з нас. Мені здається, потреба в терапії завжди зберігається, адже ми змінюємось із віком, постають нові виклики й емоційні періоди. Тому зараз я вже відчуваю, що маю запит, і нині перебуваю в пошуках спеціаліста.

Це були 2013–2014 роки. Моя мама переживала досить складний період у своєму житті, і я дуже хотіла, щоб вона звернулась до психотерапевта. Але, як я дізналася потім, неможливо взяти людину за руку й привести до фахівця, якщо вона цього не хоче. І тоді я вирішила звернутись сама. 

Для мене психотерапія – це шлях, на ньому бувають кризи, відкати та прогрес. Я памʼятаю, у мене був момент, коли психотерапевт питав: «Що ти відчуваєш?» А я одразу починала з «Я думаю…», тоді він ще кілька разів перепитував. Тоді я справді не розуміла суть цього запитання, тому складно було відповісти. 

З терапії я винесла вагон і маленький візочок інсайтів і висновків, навіть складно перерахувати всі. Але загалом це про загальне відчуття себе та цього життя. Це якась певна мудрість, наближення до себе, розуміння обмежень, можливостей, досягнень. Бо у психотерапії ти вчишся бути собі відповідною за розміром (не більшою та не меншою). А це значно звільняє тебе – перестаєш грати різні роль перед іншими. 

Я настільки захопилась психологією, що вона стала моєї другою професією. Мені подобається робити так, щоби люди жили краще, відчували більше любові до себе й інших. Для мене це якесь прям диво, що я можу торкатися різних проявів людської природи й робити це достатньо глибоко. Наприклад, спостерігати за прогресом людини. Адже рік тому вона була одна, тепер інша: піклується про себе, переступає через страхи. А я маю до цього якийсь стосунок, мене це захоплює.

Я настільки захопилась психологією, що вона стала моєї другою професією. Мені подобається робити так, щоби люди жили краще

Я дуже ціную, коли мої клієнти відкриваються перед мною, я сприймаю це як великий подарунок. Часто до мене звертаються люди, з якими я навряд чи стикнулась у житті. Вони можуть бути з абсолютно різних куточків світу, професій, віку та статусів. 

Зараз я продовжую власну психотерапію, крім того, у мене є супервізор, із яким я працюю як фахівчиня. Це більш досвідчений спеціаліст, до якого можна прийти, і, наприклад, обговорити проблеми в роботі з клієнтом. Обидві практики обов'язкові для мене. 

Я впевнена, що ментальне здоровʼя так само важливе, як і фізичне. Якщо хочеться жити довго та якісно, то ми маємо піклуватись про себе. А психотерапія – це ментальна гігієна, що допомагає підтримувати себе в нормі, проживати почуття, усвідомлювати думки та патерни. 

Коли ми розуміємо себе й усвідомлюємо свої дії, у нас з’являється ширший діапазон можливостей. Адже ми можемо обирати для себе нові шляхи, зʼявляється якась глибинна впевненість у тому, що «я зможу впоратися з цим, я доросла людина, усе ок». 

Ще до початку повномасштабного вторгнення я вирішила звернутись до психотерапевта. Мій запит звучав приблизно так: «Я просто не вивожу це життя». У той період я справді завантажила себе справами, тому постійно перебувала в стресі. 

Щоправда, мій перший досвід роботи з психологом був не зовсім вдалим. Це скоріше можна назвати експериментом. Я знайшла психологиню за рекомендацією знайомих. Щоправда, це й не зовсім була психологиня, вона позиціювала себе як «компетентна подружка». Тому це були просто поверхові розмови, які майже нічого не вирішували. Я просто приходила, плакала та йшла додому. 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я впала на емоційне дно. Тоді намагалась якось сама вигрібати, але в якийсь момент я просто подзвонила «компетентній подружці» й пояснила свій стан. І, на диво, вона допомогла мені. Я мала змогу виговоритись, а в кінці вона давала якісь прості поради. Наприклад, робити зарядку, приготувати собі сніданок, прибрати. Зараз це може видаватись дуже поверховим, але поради справді допомагали. 

Коли я прийшла в більш-менш нормальний стан, я зрозуміла, що все ж таки хочу продовжити працювати над собою та знайти класного фахівця. Тому вже понад пів року я працюю зі своєю психотерапевтом, яку я теж знайшла за рекомендаціями друзів. (усміхається) 

Я впевнена, що якщо знайти свого фахівця й постійно працювати над собою, то твій звичайний день стане в рази кращим

Спершу я нікому не розповідала, що ходжу на психотерапію. Для мене це був настільки приголомшливий досвід, що мені було важко ділитись цим із кимось. Однак психотерапія дуже вплинула на мене, тому коли я почала помічати ці зміни, зʼявилось бажання розповісти про них і рідним, і друзям. Загалом мене всі підтримали, бо, наприклад, люди, з якими я тривалий час не спілкувалась, відразу помітили мої зміни й були приємно вражені. 

Для мене психотерапія – це як навчання, де я вивчаю себе та свої емоції. Інколи в мене бувають думки перед консультаціями на кшталт: «Ну от про що вже говорити, усе ж добре». І справді, може бути вже все окей, але під час сесії однаково можна за щось вчепитись і більше дізнатись про себе, тому після консультацій я виходжу в такому «вау»-стані. 

Я впевнена, що якщо знайти свого фахівця й постійно працювати над собою, то твій звичайний день стане в рази кращим. Зараз я стала більш відкритою, навчилась відстоювати свої кордони, прислухатися до своїх відчуттів і говорити про них. Наприклад, раніше я могла йти в себе під час якихось сварок, не хотіла розмовляти та вирішувати конфлікти. А виявилось, що говорити про свої почуття й емоції – це дуже класний скіл, особливо коли інша людина теж готова до цього діалогу. Бо є люди, які, може, і хочуть проговорити якийсь момент, однак їм важко зрозуміти свої почуття, і тоді ця розмова стає проблемою. Це, до речі, ще одна причина ходити до психотерапевта. 

Десь у 2019 році мої друзі рушили на психотерапію, тоді якраз усі почали говорити про свої дитячі травми. Я не мала якогось конкретного запиту, звичайно, були якісь свої нюанси в житті, наприклад, брак чоловічої фігури.

Я тоді пішла до тієї самої фахівчині, що й усі мої знайомі. Зараз я розумію, що це було не зовсім коректно. Наприклад, ми могли зустрічатись із друзями й обговорювати наші консультації. Але з певними запитами ця фахівчиня все ж таки мені допомогла. 

Крім того, я зрозуміла, що хочу продовжувати розбиратись зі своїми думками й емоціями. Якось я шукала взуття maison margiela tabi на OLX і знайшла потрібне мені оголошення. Разом із тим вирішила подивитись, що ця людина ще продає. І в неї було тільки два оголошення – продаж margiela tabi, а друге – психотерапія для зумерів. Я вирішила, що треба спробувати. Я почала з нею займатися, виявилось, що вона працює у сфері психоаналізу. Це не зовсім те, що мені підходить, але під час цих сесій я знайшла причину свого тривожного розладу. Після цього в мене була перерва, потім я знову повернулась до цієї фахівчині, якраз у цей період і почалась повномасштабна війна. 

Тоді в мене настала стадія психологічного й емоційного замороження. Згодом почалась дуже важка й неприємна частина тривожного розладу, яка сильно впливала на моє функціонування. У мене були панічні атаки та розлади сну. Через загибель друзів на фронті в мене активізувався обсесивно-компульсивний розлад із нав'язливими думками. Дійшло до того, що я просто поїхала до психіатра та сказала: «Мені зовсім не окей, зробіть щось». 

Але проблема ще полягала в тому, що через тривожний розлад я не могла довіряти лікарям: «А може, мені щось краще пропишуть», «Чому я маю довіряти цьому лікарю?». Я була на консультаціях у чотирьох або п’яти психіатрів стосовно лікування. Мені прописували різні антидепресанти, під час вживання деяких із них моя тривожність тільки підвищилась. Здавалось, що я залишуся з цим станом передінсультного чихуахуа на все своє життя.

На терапію важливо постійно ходити, а не ситуативно

Я співзасновниця організації «Цвіт» – це жіноча організація, яка допомагає військовим. З 2022 року в нас є партнерство із сервісом психологічної підтримки Mindly. Вони запропонували нам безплатну психотерапію як для волонтерів. Тоді я вирішила звернутись до цього сервісу. 

Мені підібрали фахівчиню, ми розпочали терапію з КПТ. Терапія – це не магічна пігулка, яка відразу діє, і ти такий: «Фух, я зцілився, я можу рухатися далі». Ні, це дуже важка й сумлінна робота. Були моменти, коли мені здавалося, що я щось розповідаю, розповідаю, ну, і що далі? Мені як було важко, так цей стан і продовжувався. Але на терапію важливо постійно ходити, а не ситуативно. Тому десь через пів року я відчула результат. Зараз, коли я перебуваю вже зовсім в іншій точці, я бачу колосальну різницю в порівнянні з тим, де я була рік тому. Наразі моя терапія триває з жовтня 2022 року, можна сказати, що я у фазі ремісії. Тому що тривожний розлад може знову активізуватися через стрес, травми або втрату близьких людей. 

Мені здається, що терапію люди мають сприймати як лікування та частину життя. Це справді санаторій для душі. До того ж терапія – це не диво-пігулка, а лайфстайл. Завдяки терапії я почала прислухатися до себе. Я не в ідеальному контакті із собою, але я намагаюсь. Зараз я фактично притримуюсь Straight edge, тобто коли я зрозуміла, що після алкоголю мені погано, я від нього відмовилась, те саме з нікотином і наркотиками. Натомість я зрозуміла, що почуваюсь краще, коли займаюся спортом. Для себе я випрацювала дуже жорсткі та дисципліновані правила, які для мене як турбота про себе. Адже прибирають із мого життя все, що робило мене нещасною та тривожною. Це допомагає мені мати хоч якийсь контроль над життям у той період, коли через обставини, у яких ми є, від мене не так багато залежить у глобальному плані.

Уперше я звернулась до психотерапевта, коли була зовсім юною. Тоді я мала всі складники щастя, але не відчувала його. Так почався мій довгий шлях у цьому напрямку. Потім була досить велика перерва. Цього разу в мене не були ніякої кризи чи якихось запитів, просто мені здається, що якраз у такому стані – найкращий час пізнавати себе. 

Свою психотерапевтку я зустріла абсолютно випадково в купе потягу «Київ – Варшава» на початку повномасштабного вторгнення. Тоді в мене було дещо упередження ставлення до системи супервізії й етичного кодексу психотерапевтів. Мені здавалось, що це нове явище, у якому немає механізмів регуляції. Але Ірина детальніше розповіла про свій процес роботи, зокрема про наглядові інстанції. Тому вже через кілька місяців я написала їй, що хочу працювати з нею. Ми посміялись, що пили наливочку в купе, але друзями за цей час не стали, тому можна. 

Найбільший подив щодо психотерапії виникає в моїх дітей. Але я їм пояснюю, що це не психіатр. Ми навіть жартуємо, що моїм подарунком на 18-річчя буде курс терапії для них. 

Відвідувати психотерапевта – це як раз на пів року ходити до гінеколога чи мамолога

Я не можу виділити якісь радикальні зміни, які відбулись зі мною під час психотерапії. Адже наше життя й так постійно змінюється, і в цьому і є прикол. Я обрала класичний психоаналіз Фройда. Це не гештальт, не КПТ, тут немає точки А і точки Б. Це процес на все життя. Психотерапія – це не панацея. Так, вона допомагає структурувати рефлексію та не заходити в самопоїдання, наводить фокус на якісь правильні для мене речі. Однак вона не розв'язує проблеми, це вже роблю я. 

Відвідувати психотерапевта – це як раз на пів року ходити до гінеколога чи мамолога. Це гігієна, любов до себе, оточення та близьких, які мають контакт із тобою. Вона структурує наші думки, особливо в такі важкі часи, як зараз.