Власний досвід«Це схоже на групу підтримки». Як знімання кіно допомагає внутрішньо переміщеним жінкам

Нове середовище, відсутність знайомих людей і місць потребують неабияких зусиль, щоб адаптуватися. У такій ситуації опинилося чимало українських жінок і дівчат, змушених через війну покидати своє звичне місце проживання. 

У нових громадах вони зіштовхуються з різними проблемами та викликами. Наприклад, шукають груп підтримки й активної комунікації з місцевими мешканцями. Ці проблеми чудово підсвітив проєкт «Її Перспектива», що розпочався в липні минулого року. У ньому внутрішньо переміщені жінки мають змогу зустрічатися з місцевими жінками й дівчатами в громадах, обговорювати питання, які їх турбують, проходити тренінги з фасилітації – налагодження процесів взаємодії і комунікації в колективах. Наприкінці проєкту учасниці створять соціальні короткометражні фільми на теми, які хвилюють їх у громадах.

Ми поговорили з учасницями проєкту Оксаною та Вітою про їхні досягнення, зміни й нові знайомства після навчання. Фасилітаторка Надія Самар розповіла про комунікацію з внутрішньо переміщеними особами й теми, які вони обговорювали на зустрічах. А експертка проєкту та одна з його ініціаторок Дарʼя Бєлінська поділилася, чому важливо поєднувати соціальну тематику й креатив і як це допоможе нам під час війни. 

Текст: Ольга Дуденко

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Оксана Лісовенко

учасниця проєкту, внутрішньо переміщена особа, переїхала із Запоріжжя до Василькова 

На новому місці треба було пробувати щось нове, знайомитися з людьми, і проєкт дав мені цю можливість

Про проєкт «Її Перспектива» мені розповіла моя знайома, коли для нього шукали внутрішньо переміщених осіб. Я дуже люблю соціальні ініціативи, тому одразу дізналася про організаторів і подалася на відбір. Це була коротка співбесіда про мене, мої комунікабельність і емпатію, те, як я поводжу себе в різних життєвих ситуаціях. Я пройшла відбір і так опинилася в проєкті.

Я приїхала до нового міста, де в мене немає знайомих. Моєму синові 11 років, і його треба було з кимось залишати. Коли я проходила відбір, боялася, що мені не дозволять приходити на тренінги з дитиною. Уже під час інтервʼю я запитала щодо цього, і мені сказали, що я можу приводити й сина. Це було дуже класним моментом, оскільки на жодних інших тренінгах мені не дозволяли цього робити.

Як відбувався навчальний процес

Навчання в цілому проходило у форматі тренінгів, під час яких ми вирішували різні конфліктні ситуації, розглядали потреби громади й те, як можемо їх закрити. Нас вчили бути фасилітаторами, щоб із часом ми зібрали власну команду й могли працювати з проблемами у своїх містах. 

Цього справді потрібно навчати, і непросте завдання, яке вдалося виконати нашим наставникам, – створити для нас простір, де ми могли висловитися й поговорити про наболіле. Це не були сухі лекції – нам дали справді ефективний матеріал. 

Ми приїхали у свої громади й почали збирати команди. Раніше я працювала вчителькою з історії, тепер же я мала стати фасилітаторкою і впровадити проєкт для громади. На новому місці треба було пробувати щось нове, знайомитися з людьми, і проєкт дав мені цю можливість. На той час я майже рік була у Василькові, і коли переїхала, була в дещо депресивному стані. Усе змінилося, минулого життя більше не існувало, зʼявлялося нове оточення. Я намагалася не замикатися в собі, кудись їздити, щось знаходити, спілкуватися з новими людьми.

Мій особистий досвід показав, що можна десь волонтерити, знайомитися, робити те, що тобі справді цікаво, і це переросте в повноцінну роботу

Раніше на тренінгах я не дуже любила щось говорити, а в «Її Перспективі» створили таку атмосферу, що мені не було страшно. Я помилялася в мовленні, використовувала русизми, боялася, що про мене подумають, а зараз – абсолютно впевнено висловлюю свої думки на публіку чи своїм одноліткам.  

Я почала більше працювати з людьми, виокремлювати важливі проблеми в громаді. Наприклад, на одному з тренінгів ми спілкувалися про те, що в нашій громаді є проблема з дитячими садочками. Виникають конфлікти, коли місцеві думають, що місця в садочку заповнили внутрішньо переміщені особи, а ВПО, навпаки, вважають, що їх не візьмуть через місцевих. Коли починаєш розбиратися в цих проблемах, розумієш, що вони набагато глибші. У багатьох садочків немає безпечних укриттів, які б дозволили помістити всіх дітей. Так під час навчання ми навчилися досліджувати ці питання й знаходити їхній корінь.

Взаємодія ВПО та місцевих 

«Її Перспектива» ідеально побудована. Головною умовою участі є те, що учасниками мають бути дві фасилітаторки від громади: одна з місцевих жительок, інша – внутрішньо переміщена особа. Так само й наші команди мають на половину складатися з місцевих і з ВПО. Внутрішньо переміщені люди приїхали до громади з місця бойових дій або з тимчасово окупованих територій, і проєкт давав їм можливість інтегруватися. Місцеві жінки розповідали, як орієнтуватися в громаді, до кого звернутися, допомагали адаптуватися.

Місцеві зрозуміли, що, приїхавши, ми почуваємося самотніми. Тому ми почали обмінюватися життєвими досвідами, просто ходити на каву за межами тренінгів, відпочивати разом, допомагати одна одній. З однією з фасилітаторок, Альоною, ми постійно листуємося й маємо багато планів на подальші проєкти. По суті, «Її Перспектива» зробила так, щоб зміни в нашому житті вплинули на нас позитивно. 

Спочатку я не сприймала проєкт як серйозну роботу: я просто їхала туди навчатися, знайомитися з людьми, показувати свої ідеї. Та оскільки ми працювали фасилітаторками в громадах, то отримували за це заробітну плату. Я здивувалася, що це буде роботою, і плата за неї стала приємним сюрпризом. Завдяки цьому я нарешті змогла з'їхати з модульного містечка для ВПО, зняти квартиру й придбати ноутбук, який у мене забрали, коли я виїжджала з окупації. Окрім цього, я почала працювати в команді молодіжного центру. 

Успіхи в проєкті та після 

Основним моїм досягненням після проєкту стало те, що ми з моєю колегою і подругою Альоною нарешті створили громадську організацію. На сам процес у нас пішло пів року, і ми вже хочемо залучати кошти на наші ініціативи для громади й внутрішньо переміщених осіб. Зараз ми шукаємо волонтерів(-ок) до своєї команди. Одна з наших цілей – допомагати ВПО працевлаштовуватися й долати безробіття.

Мій особистий досвід показав, що можна десь волонтерити, знайомитися, робити те, що тобі справді цікаво, і це переросте в повноцінну роботу. Звісно, доведеться чимало працювати, але ти обовʼязково отримаєш за це винагороду.

Наприкінці проєкту ми маємо показати мініфільм, який створили в команді з іншими учасницями. Ці ролики розповідають про проблеми, з якими найчастіше зіштовхуються саме жінки. Етап знімань уже минув, нам лишилося тільки все змонтувати. Для цього відео ми запросили жінок і запитали в них про те, які моменти повномасштабної війни для них були найтяжчими. Хочемо показати, що війна зачепила абсолютно всіх: і місцевих, і внутрішньо переміщених людей.

У воєнний час перш за все важливо обʼєднуватися, а для цього потрібно комунікувати. Перед тим, як знімати фільм, ми багато говоримо. І не тільки про сам проєкт, а й про наші внутрішні переживання, те, що нас хвилює. Такі ініціативи дуже важливі для комунікації, інтеграції, обʼєднання. Так само це дуже важливо для людей, які вимушено покинули свої домівки. Я жила в модульному будиночку для ВПО, там була закрита територія. Це давало відчуття відстороненості, відірваності, закритості від життя громади. 

У цьому проєкті беруть участь жінки з Бахмута, і, на жаль, їхнє місто більшою мірою зруйноване. Повернутися додому вони зможуть нескоро, тож їм потрібно адаптуватися, обмінюватися думками й досвідами з місцевими в громаді, де вони мешкають зараз. Інколи людям просто хочеться висловитися, проявити свої емоції. Одного разу на тренінгу учасниця поділилася, що вона, нарешті, може поплакати на проєкті, бо вдома в неї троє дітей, перед якими вона не може розплакатися. У цьому плані реалізувати «Її Перспективу» дуже важливо.

Віта Поліщук

учасниця проєкту, внутрішньо переміщена особа, переїхала з Харкова до Здолбунова 

Інші жінки з повагою ставилися до будь-якої думки, і вже після першої зустрічі я усвідомила, що хочу приходити далі

Про проєкт мені захоплено розповіла моя подружка, яка наштовхнулася на таке класне комʼюніті дівчат. Після цього я теж захотіла приєднатися до «Її Перспективи». 

Я думала, що перша зустріч, на якій ми знайомилися з учасницями, буде для мене викликом. Не скажу, що в мене проблеми з соціалізацією, але є щось близьке до соціальної тривожності, і мені складно спілкуватися з людьми. Незважаючи на те, що було страшно через нову обстановку та незнайомців, я швидко зрозуміла, що всі позитивно налаштовані на спілкування. Інші жінки з повагою ставляться до будь-якої думки, і вже наприкінці першої зустрічі я усвідомила, що хочу приходити далі.

Мені було цікаво, корисно, я дізнавалася чимало нового. На першій зустрічі ми створювали конверти з інформацією про себе та своїми малюнками. Надалі ми розбирали проблеми, які можуть виникати в комунікації. Оскільки я відчуваю деякі неточності, коли намагаюся чітко донести комусь власну думку, щоб мене зрозуміли, тренінги стали для мене дуже корисними. Не з першого заняття, але згодом у мене почало виходити краще комунікувати.

Теми занять у проєкті 

Один із найкращих тренінгів у програмі присвятили гендерним стереотипам. Ми говорили про типово «чоловічі» й типово «жіночі» заняття й те, як із раннього дитинства нас навчають чогось залежно від статі. Я усвідомлювала цю проблему, але не знала, що цих випадків так багато. Узяла чимало інформації для того, щоби моя повсякденна комунікація також була етичною. 

Мені взагалі дуже імпонують різні творчі заняття, а в «Її Перспективі» цього багато на практиці. В університеті я брала участь у заходах, повʼязаних із театральним мистецтвом, і незважаючи на свій страх сцени, мені подобалося. Я подумала, що завдяки цьому можу допомогти команді проєкту з фінальним завданням – зніманням і монтажем соціального ролику.  

На додачу, у мене є племінниця, і, чесно кажучи, я переймаюся за оточення, у якому вона зростає. Що вона думає про себе, наскільки озирається на думку інших, з якими стереотипами зіштовхується? Я з задоволенням ділюся з нею інформацією, яку отримала за час участі в проєкті. 

Коли я переїхала до Здолбунова, мені було некомфортно знаходитися в новому місті. За життя я багато переїжджала й завдяки цьому, можливо, не так складно переживаю переміщення, як люди, яким це довелося зробити вперше. Але адаптуватися до нового місця було складно, і я серйозно задумувалася про ще один переїзд (сміється). Проте коли я прийшла в проєкт, я знайшла багато людей, які розділяють мої цінності. Нам було що обговорити, ми постійно генерували якісь ідеї. Через це мені стало настільки комфортно, що я не бачила причин переїжджати.

Безпечний простір і комфорт у комунікації

Окрім усіх переваг проєкту, це ще й безпечний простір, де ти можеш поділитися думками, знаючи: навіть якщо їх не розділяють, їх приймуть. Усі твої судження важливі, завдяки чому й виникає комфортна комунікація. Цього дуже не вистачає в повсякденному житті. Мені здається, що в дитинстві нас не вчили ділитися важливим чи тим, що нас непокоїть. Ми нерідко боїмося, що за це нас осудять або знецінять висловлене, тому проживаємо емоції наодинці.

Одна з цих речей, які мені дав проєкт, – це розуміння того, що я в будь-якому випадку з усім упораюся, бо в мене вірять і мене чують

Можливість поділитися важливим – це те, що робить «Її Перспективу» схожою на групу підтримки. У мене зʼявилося доволі багато ідей, які б я хотіла розвивати в майбутньому. Хочу, щоб такі групи для обговорення й підтримки створювалися на базах шкіл, бо розумію, що дітям, зокрема дівчатам, особливо в умовах війни, це дуже потрібно. Якщо такі ініціативи працюватимуть з юного віку, будь-яка громада ставатиме комфортним місцем для людини, яка туди потрапляє.

Зараз я рухаюся в напрямку такої ідеї, але проєкт уже дав мені багато чого. Можливо, одна з цих речей – це розуміння того, що я в будь-якому випадку з усім упораюся, бо в мене вірять і мене чують. 

Надія Самар

фасилітаторка проєкту, проживає у фастові 

Ми багато говорили про проблеми жінок у громаді, як ми можемо їх вирішити, як привернути до них увагу

Я працюю в Молодіжному центрі Фастівської міської ради, і наша спеціалістка з управління молоді запропонувала нам узяти участь у проєкті. Наша команда завжди любить щось нове, повʼязане з соціальними ініціативами, тому ми з радістю погодилися. Був величезний конкурс, але ми пройшли інтервʼювання, і мене та мою колегу Анастасію обрали фасилітаторками. 

На першу зустріч ми поїхали знайомитися з усіма учасницями проєкту, фасилітаторками, організаторами та проходити пʼятиденне навчання. Оскільки моя професія – це молодіжна працівниця, я розуміла, які завдання переді мною стоятимуть. Це і соціалізація, і тренерство, і менторство, проведення різноманітних навчальних заходів. Сама фасилітація є одним з основних напрямків у моїй роботі й поза «Її Перспективою».

Відбір учасниць

Насамперед нам було важливо зібрати команди з дівчатами в громаді, провести з ними співбесіди, побачити, наскільки вони заохочені брати в цьому участь. До нашого колективу прийшли жінки-військовослужбовиці, домогосподарки, працівниці міської ради, вчителі, дизайнерки – абсолютно з різних сфер. Цікаво те, що з усіх п'яти громад-учасниць тільки в нашій команді є чоловік. Він охоче долучився до процесу й також ділиться власним досвідом. 

З жовтня ми вже запустили щотижневі зустрічі з дівчатами – збиралися по дві години й проводили різні заняття. Ми багато говорили про толерантність, про  проблеми жінок у громаді, як ми можемо їх вирішити, як привернути до них увагу. Наприклад, ми обговорювали відсутність громадських вбиралень на вулицях нашої громади.

Крім цього, ми порушували питання щоденної комунікації. Багато дівчат говорили про те, що їм не подобається, коли в компанії чоловіки вітаються з іншими чоловіками за руку, а жінок оминають чи ігнорують. Зараз дуже часто говоримо про зміну зовнішності – пірсинги, татуювання, те, як до цього ставиться оточення. Хтось ділився, що після таких змін знайомі запитали жінку «А куди твій чоловік дивиться?» Це теж те, чого немає бути в адекватній комунікації.

Жінки, які беруть участь у проєкті, уже стали повноцінною спільнотою

Серед учасниць були дівчата на керівних посадах, і вони ділилися тим, що хочуть досягти і карʼєрних висот, і народити дитину, але через це випадають із робочих процесів. Під час декрету на їхнє місце знайдуть когось іншого, і швидше за все це буде чоловік. Зачіпали й тему зарплат, яка в чоловіків на тій же посаді, що й у жінок, може бути більшою. І це глобальні проблеми, які стосуються не лише нашої громади.

Не останньою темою для обговорення стали питання ЛГБТК+-спільноти. Наприклад, у нашій громаді важко підтримувати відкриті гомосексуальні стосунки, бо люди можуть зіткнутися не тільки з психологічним тиском, а ще й із фізичними погрозами.

Актуальні питання в умовах війни – це жінка в армії, одинокі мами, які переїжджають в інше місто. Їм важко знайти роботу, маючи дітей, якщо їх немає з ким залишити. У нашій програмі беруть участь багато дружин військовослужбовців. У декого з них чоловіки повернулися з важкими травмами, втраченими кінцівками, і про такі ситуації ми теж говорили. Партнеркам доводиться змінювати своє життя, побут, брати на себе більше обовʼязків у повсякденному житті. 

Поступово ми переходили до фінального завдання – зйомок короткометражного фільму. Нам надійшла необхідна техніка, ми їздили на воркшопи й дізнавалися, як працює камера, як ставити світло, спілкувалися з режисером, який допомагав писати сценарії. Багато часу ми виділили на те, щоби проаналізувати відеороботи інших жінок, подивитися різні соціальні ролики в інтернеті.  

Можливі конфлікти в проєкті 

У цьому випадку мені та моїй колезі дуже допомогла наша попередня освіта, оскільки ми навчалися на івент-менеджерок. Ми знали, як створювати історію, якою є правильна сценічна мова, тому проводили тренінги з акторської майстерності для дівчат-учасниць. 

Жінки, які беруть участь у проєкті, уже стали повноцінною спільнотою. На перших зустрічах ми постійно запитували їх, як вони почуваються і що в них сталося протягом тижня. Ми дізнавалися про мрії, хобі й майбутні проєкти одна одної: одна з жінок за час програми створила власний канал на ютубі й досягла більше 150 000 підписників. 

Під час навчання були свої непорозуміння чи конфлікти, без цього нікуди. Проєктом зацікавилися дуже різні дівчата, з різних сфер діяльності. Наше місто маленьке, і багато хто знав одне одного ще до участі в програмі. До нас потрапляли дівчата, які в повсякденному житті мали певні недомовленості чи сварки, і маленькою перемогою для нас стало те, що такі конфлікти зникли. Завдяки різним вправам, гумору, чутливій комунікації дівчата порозумілися між собою.  

На тренінгах ми порушували багато важливих тем, і про них іноді важко говорити. Ми з Настею завжди обережно підходили до цього й давали дівчатам простір висловитися, поплакати, поділитися тригерними ситуаціями. Ми часто консультувалися з нашими менторками, які навчали нас на початку й підказували, як краще діяти в певних випадках. 

Неабияка цінність «Її Перспективи» в тому, що в проєкті мінімальна кількість бюрократичної комунікації. Я була фасилітаторкою різних проєктів, і в більшості з них є чимало документації, паперів, підписів. В «Її Перспективі» завжди є можливість звʼязатися з організатор(к)ами, проконсультуватися з будь-якого приводу. 

У фінальних роликах ми з командами зображуємо проблеми жінок у громаді. Перша команда міркує про переїзд внутрішньо переміщених осіб, зокрема, як на новому місці адаптуються матір і дитина-підліток. Друга команда знімає про стереотипи щодо чоловічих і жіночих професій. Хочемо висвітлити питання гендерної рівності й показати, що батьки можуть навчити дочку забивати гвіздок, а хлопчика – місити тісто. Наприкінці ролику родина вирішує, що саме їхня мама долучиться до ЗСУ, а тато залишиться з дітьми.

Коли фільми будуть готові, учасниці зʼїдуться на фестиваль відзнятого ними кіно. Будемо переглядати їхні ролики на великому екрані, обговорювати їх з жінками, режисерками, акторками, ділитися враженнями. 

За час нашої комунікації з жінками ми поставили собі за правило не змушувати їх говорити, коли вони цього не хочуть. Якщо людина не бажає ділитися чимось, її щось тригерить, у неї є право залишити ці почуття в собі. У проєкті ми також намагалися навчити дівчат бачити хороше в повсякденних речах. Прокинутися, погуляти з собакою, приготувати щось смачне, почути, як співають пташки зранку, – це все деталі, на які зазвичай не звертають уваги. Зараз ця практика помічати хороше дуже підтримує. 

Колись ми пропонували дівчатам знайти три речі, за які вони можуть подякувати собі в різні періоди часу: за рік, пів року, місяць і день. Хочемо, щоби вони завжди знали, що вони молодці і з усім упораються.

Особисто мені «Її Перспектива» цінна комунікацією, бо я дуже люблю спілкуватися з різними людьми на різні теми. У перші дні навчання наші наставниці скинули нам чимало посібників з фасилітації, і це досі допомагає мені в роботі. 

З учасницями ми часто говоримо про те, що після закінчення будемо просто зідзвонюватися, дізнаватися, як у кого справи, зустрічатися на каву. Дуже цінно, що внутрішньо переміщені жінки вже відчувають себе повноцінними жительками міста, долають стереотипи й упередження, які в них були раніше. Я тішуся, що в нашому суспільстві є такі свідомі, класні люди, які й формуватимуть соціум, де буде спокійно й комфортно жити. 

Дарʼя Бєлінська

тренерка з фасилітації та діалогових процесів, програмна менеджерка Інституту миру і порозуміння

Жінки, особливо внутрішньо переміщені, стикаються з тим, що їм не вистачає просторів, де б вони комунікували з місцевими жителями

Ідею «Її Перспективи» ми з колегами взяли з практики, яку раніше впроваджували в Киргизстані. Вона називається participatory videomaking – залучення до створення відео. Колеги з Киргизстану ділилися тим, як ця практика працювала в них, як вони її реалізували, і ми подумали, що можемо використати такий підхід не тільки, щоб поговорити на складні теми в громадах, а й обʼєднати жінок із різними бекграундами, щоб вони могли створити нові зв'язки, побачити, що в них є спільного, підтримати одна одну й порефлексувати над досвідом війни, який у них є. Загалом прокомунікувати різні жіночі досвіди. 

Ми починали цю ініціативу, розуміючи, що жінки, особливо внутрішньо переміщені, стикаються з тим, що їм не вистачає просторів, де вони могли б комунікувати з місцевими жителями(-ками), не лише вирішуючи якісь адміністративні питання, віддаючи дитину в садок чи школу, а просто неформально спілкуючись. Ми якраз і зосередилися на тому, щоби створити місце для такої взаємодії. 

Ідея проєкту

У процесі створення проєкт зазнавав змін, але основна ідея полягала в тому, щоби знайти місцевих активних людей і навчати їх практикам фасилітації групових процесів. Це й про те, як проводити обговорення, інші активності, які сприятимуть зближенню людей, допомагати людям домовлятися про щось. Ми не обмежували участь чоловіків у проєкті, але вийшло, що саме більшість жінок подалася на конкурс. На жаль, питання налагодження стосунків і досі залишається суто жіночою відповідальністю в громадах і суспільстві.  

Ми навчили таких молодих фасилітаторок. Ними стали 10 жінок з 5 громад, які вже на місцях працювали з внутрішньо переміщеними особами й впроваджували всі задумані ініціативи. Вони обговорювали питання, які турбують жінок у громадах під час війни, чому саме їх це турбує, як вони можуть привернути до цього більше уваги. 

У певному сенсі ми транслювали це як клуб за інтересами. Якщо в тебе є зацікавленість у розширенні можливостей для жінок, ти хочеш їх наснажувати й при цьому робити щось творче, як-от знімати кіно, – для тебе є відповідний простір.

Мене тішить те, що в Україні будуть фахівці високого рівня, котрі можуть допомогти з процесами миротворення й соціальної згуртованості

У методології партисипативних відео є свої етапи. Наші фасилітаторки показували, як працює історія, намагалися зробити так, щоб усі взяли участь і мали окрему роль у процесі. Також ми залучаємо режисера, який проводив лекції про кіно для фасилітаторок, і в учасниць є можливість дати йому власну роботу на перегляд для консультації і зворотного зв'язку. Корисними були й заняття з оператором, який пояснював, як використовувати техніку для відео, звукозапису, світла, як побудувати кадр і цілісно змонтувати історію.

Ми запланували презентацію фільмів, створених у громадах, з обговореннями й воркшопами опісля. Попередньо хочемо співпрацювати з фестивалем Docudays, можливо, провести разом покази чи дискусії. Наші учасниці зосередилися на дуже широкому розмаїтті проблем: у процесі знімання деякі теми вони замінювали на більш гострі й нагальні, про деякі, навпаки, соромилися говорити. 

Миротворчість, соціальна згуртованість і креатив

Для нас важливим результатом є те, що в цьому проєкті поєдналися миротворчість, соціальна згуртованість і креатив. Ми бачимо в цьому великий потенціал для майбутніх взаємодій, обговорень складних, актуальних питань для України. Також ми задоволені, що унікальна методологія, яку ми розробили для цього проєкту, працює. Ми отримуємо дуже позитивний зворотний звʼязок від учасниць, і це наповнює. Людям цікаво, що ми можемо спілкуватися на важливі теми, використовуючи при цьому креативні інструменти. 

Те, що мене дуже наснажувало за час проєкту, – це ті десять жінок, яких ми навчали фасилітації. Вони активні, натхненні й підхопили ті цінності, що є важливими для нашої організації. Мене тішить те, що в Україні будуть фахівці високого рівня, котрі можуть допомогти з процесами миротворення й соціальної згуртованості.

Найскладнішим було вибудувати методологію, яка для нас була новою, але з цим дуже допомагали фасилітаторки. Вони надавали нам зворотний звʼязок:  що їм зрозуміло, що ні, що вони вважають ефективними практиками, а що не зовсім. Це був класний досвід спільної роботи, і про основні потреби жінок-ВПО я дізнавалася саме від фасилітаторок, які напряму працювали з учасницями.

Коли ми хотіли забезпечити різноманітність учасниць у громадах, фасилітаторки звертали нашу увагу на те, кого ми могли пропустити. Наприклад, потрібно було залучити дружин військових як окрему категорію з числа місцевих і ВПО. Ми намагалися створити інклюзивне середовище й запросити людей із різними досвідами. Формуючи програму, ми орієнтуємося на те, про які соціальні групи будемо говорити. Якщо це специфічні досвіди, ми консультуємося з представниками та представницями цих груп щодо етичності нашої комунікації.