Власний досвід«Я чула, що мені тут не місце». Хірургині про упередження щодо жінок у професії

Українські лікарки продовжують робити свою справу якісно й ефективно, попри виклики воєнної реальності та гендерні стереотипи, що хірургія не для жінок.

Ми поговорили з хірургинями Оксаною Мироненко, Наталею Комашко й Лесею Стрілкою про те, як їм удається долати упередження стосовно жінок у хірургії, професійно розвиватися, навчати інтернів й інтернок, поєднувати роботу, материнство й соціальні проєкти.

Текст: Мар'яна Осадчук

Оксана Мироненко

лікарка хірургиня-травматологиня

Мене висміювали: «Тобі подобається травматологія чи травматологи?»

Я завжди хотіла бути хірургинею. Після 5 курсу медінституту мені розповів троюрідний дядько (хірург кисті, травматолог), що для того, щоб потрапити в хірургію кисті, треба пройти інтернатуру з травматології. Що я й зробила.

Та під час розподілу на інтернатуру й коли тільки прийшла у свою спеціальність, і коли була молодою лікаркою, увесь час чула: «Оксано, чого ти обрала цю спеціальність? Тобі подобається травматологія чи травматологи?» У моїй спеціальності, дійсно, жінок дуже мало. Кожен чоловік-травматолог дивився на мене й неприховано висміював. Врешті я стала травматологинею й вийшла заміж за травматолога.

У травматології я 18 років плюс 2 роки інтернатури. Перші 10–15 років кар’єри я постійно чула від травматологів і хірургів чоловічої статі, з якими стикалася, що мені тут не місце й у мене нічого не вийде. На своєму шляху хірургині я зазнавала різних проявів сексизму, агресії, висміювання. Я чула таке: «У тебе є чоловік і батько, вони тебе забезпечать. Тому ми будемо робити цікаву роботу, а ти будеш за нами бігати й писати картки». Тепер я сама оперую, сама себе забезпечую, молоді хлопці-інтерни пишуть картки.

Якось мені дорікали, що я навмисно завагітніла й народила, щоб заважати людям працювати в тих графіках, у яких вони хочуть. Бо вагітним і молодим матерям можна не працювати вночі й на вихідних. Я народила двох чудових дітей, майже не була в декретах, завжди працювала, скільки треба. У Києві я стикалася з тим, що колега з адміністративним ресурсом ставив лише мені максимально неадекватні графіки, які я фізично майже не могла виконати. Робив це на зло, бо він, чоловік, не вмів робити всього, що вмію я, жінка.

Мені дорікали, що я навмисно завагітніла, щоб заважати людям працювати в тих графіках, у яких вони хочуть

Я сприймала всі ці виклики як мотивацію довести: щоб стати гарним фахівцем і професіоналом своєї справи, важлива не стать, а розум. Я багато працювала й довела це своєю ефективністю, порядністю, чесністю, проактивністю. І досягла, чого хотіла: я багато оперую сама й учу людей.

Я завжди мріяла про військову медицину. У мене дід був хірургом, він пройшов Другу світову війну. Обрала травматологію, бо вона, на мій погляд, найбільш близька до цього.

У Луганську я працювала 10 років до початку війни у 2014 році. Ми із чоловіком не боялися пострілів, тому вирішили на деякий час залишитись у Луганську. Було багато бойових травм, багато поранених і з боку України, і з боку ворога. Досвід військової медицини прийшов сам до мене додому. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, враховуючи свій попередній досвід, я не вагалася, чим хочу займатися. Попри те, що я цивільна лікарка, зараз 90 % (іноді 100 %) моїх пацієнтів – військовослужбовці. Мої пацієнти не дають мені вигоріти. Вони надихають рухатися далі, не опускати руки. Мені дають силу виклики й моя сім’я – чоловік і двоє дітей, з якими я дуже люблю разом готувати.

Досвід військової медицини прийшов до мене сам – він прийшов до мене додому

Я дуже зла на нашого ворога. Зла на несправедливість, зла, що гине стільки людей. Енергія несприйняття цього жаху дає мені сили щодня боротися за життя людей.

Волонтерством я займаюсь із 2014 року. Коли ми переїхали на Київщину з Луганська, я і сітки плела, і борщі пакувала, і всіляко по-іншому підтримувала фронт. Потім допомагала хворим і пораненим. Після початку повномасштабної почала активно допомагати Патронатній службі «Азова», працювати з військовими, організовувати шпиталі тощо. На Франківщині я допомагала маломобільним, стареньким і самотнім людям, іноді сім’ям, де є люди з інвалідністю. Ми підтримували їх їжею, одягом, підгузками тощо. Це допомога тим, хто втікає до війни взагалі в нікуди.

Попри те, що я цивільна лікарка, зараз 90 % (іноді 100 %) моїх пацієнтів – військовослужбовці

Як волонтерка, я оперую в багатьох цивільних клініках і шпиталях, лікую здебільшого військових. Хірургія – це моє життя, моє хобі, я не вважаю це роботою. Я із задоволенням їду на кожну операцію, де б і яка б вона не була. А поки їду, маю час організувати підгузки або знайти щось інше, чого потребують люди, які залежать від гуманітарної допомоги. 

Молодим лікарям і лікаркам зараз важко стати гарними фахівцями: як не ковід, то дистанційне навчання, то велика війна. У моїй волонтерській команді є багато молодих медиків і медикинь. Я всім ними захоплююсь і завжди підтримую. У моїй практиці вже є кілька лікарів, які приходили студентами й інтернами і яких я навчила всього, що знаю сама. Я не ділю лікарів за статтю. Якщо молоді фахівці цікавляться справою, є проактивними, розумними, працьовитими, то незалежно від статі він або вона може стати хорошим фахівцем чи фахівчинею. А якщо я із цим ще й можу допомогти, залюбки це зроблю. Покажу приклад, поділюся знаннями, допоможу в критичній ситуації.

Після початку повномасштабної почала активно допомагати Патронатній службі «Азова», працювати з військовими

Наталія Комашко

лор-хірургиня, к.мед.н.

Уперше в операційну я потрапила у 8 років

Мій батько – хірург, тому хірургія була присутня в моєму житті ще з дитинства. Уперше в операційну я потрапила у 8 років. Проте у виборі професії в мене була повна свобода. Коли закінчувала медуніверситет, батько навіть відмовляв від хірургічних спеціальностей.

Вирішальним у виборі лор-хірургії була лікарська практика після 5 курсу в лор-відділенні Коломийської лікарні, де два чудові високопрофесійні лікарі прищепили мені любов і бажання стати отоларингологинею. Це був один із найкращих виборів у моєму житті, просто «пряме попадання». Я надзвичайно люблю свою вузьку хірургічну спеціальність!

У мене була чудова інтернатура: професійний вчитель, можливість відразу оперувати. Викликом у цей час було народження сина, а відтак – поєднання роботи, навчання і сімʼї. Проте лікарі вчаться все життя, тому ці виклики супроводжують нас майже впродовж усієї карʼєри. Щоб з усім впоратися, потрібен розумний баланс.

Інші хірурги не сприймали лор-хірургію як «справжню» хірургію

Але я не стикалась із більшістю викликів, про які знають інші молоді хірургині. Я особисто не відчувала дискримінації. По-перше, початок моєї лікарської діяльності збігся з початком ендоскопічної хірургії в отоларингології. По-друге, інші хірурги не сприймали лор-хірургію як «справжню» хірургію. Ба більше, самі лор-лікарі не сприймали себе як хірургів і вважали, що на операції їм не потрібні помиті операційні медсестри. Хоча це не так. Мені пощастило з відділенням і з колективом: у нас гендерної дискримінації не було й наразі немає. Але історій про це від колег чула багато.

Я постійно навчаю інтернів. У мене є вже одна учениця, яка почала практикувати як лікарка, і є дві молоді інтернки. Моя робота з молодими фахівцями полягає в тому, щоб ділитися своїми знаннями, бути менторкою, давати впевненість, що їх підтримають, підкажуть, допоможуть. Я інтернів й інтернок дуже добре навчаю, показую, що лор – це таки хірургічна спеціальність. Показую власним прикладом, що для тих, хто працює й любить свою роботу, можливо все.

На хірургічну місію спонукав рідний брат на передовій: я розуміла, що він може бути серед поранених

Я керівниця хірургічної місії Face the Future Ukraine. В Івано-Франківську ми з канадським й американськими хірургами проводимо спільні реконструктивні операції військовим і цивільним, які отримали травми війни. Перша місія була у вересні 2022 року. Одним із найважливіших людей, які спонукали мене провести її, був мій рідний брат, який у той час був військовим на передовій. Я розуміла, що він може теж бути серед поранених.

Після першої місії до нас почали масово звертатися поранені військові й цивільні зі всієї України. Ми почали систематизувати ці звернення, започаткували благодійний проєкт Still Strong для допомоги постраждалим із пораненнями голови й шиї. На постійній основі почали співпрацю з канадськими й американськими колегами, щоб двічі на рік проводити міжнародні медичні місії.

За час роботи з Face the Future назбиралося багато історій. Якось нашому земляку, який унаслідок поранення повністю втратив ніс, ми його відновлювали. Брали хрящ із ребра, а шкіру – з лоба. Перший етап операції робили з американськими колегами під час місії, а решту, 2 етапи, уже провели самі, українською командою. Це був мій перший досвід такої операції, тому він мені так і запамʼятався – реконструкція носа з використанням лобно-носового клаптя.

Головний виклик: ні ми, ні іноземні колеги не мають досвіду роботи з бойовими травмами

У жовтні 2024 року в нас відбудеться четверта місія. Ми не лише допомагаємо пацієнтам із мінно-вибуховими травмами, а й проводимо навчання для лікарів і медсестер.

Важкі мінно-вибухові травми – патологія, з якою ми й наші іноземні колеги не стикалися. Робота кардинально змінилася: ми почали робити багато різних оперативних втручань, які ніколи не робили до того. І вчитися потрібно дуже швидко, «на вчора». Викликом для хірургів і хірургинь в Україні є й буде відсутність можливості навчатися на кадаверах (прим.: з лат. cadaver – мертве тіло, що використовується в наукових цілях).

Леся Стрілка

опікова хірургиня

З медпункту Майдану було добре видно, як палають намети й горять у русі люди

Я навчалася на 4 курсі Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, коли почалася Революція гідності. Як медикиня, я приєдналася до неї вже з другої половини січня. І 18 лютого 2014 року, коли була «зачистка» Майдану від протестувальників, медпункт, у якому я перебувала, був близько до сцени, і звідти було добре видно, як палали намети, горіли в русі люди. Я стою з усіма, ми співаємо гімн України, і в якийсь момент я задумуюся, що як студентка, яка вже провчилася 3,5 із 6 років навчання, я досі навіть не уявляю, як лікувати опіки, як надавати допомогу. Коли чула про операції з пересадки шкіри, то це здавалося чимось захопливим і таким, що я хотіла б уміти робити.

Мене завжди цікавила краса, і я думала про дерматологію чи пластичну хірургію. Але старший на 4 роки брат, який також учився в медуніверситеті, говорив: «Якщо ти хочеш стати хорошим фахівцем і впевнено вести лікарську практику, тобі необхідно пройти практику в опіковому центрі».

В університеті дуже часто на лекціях і семінарах звучав наратив, що хірургія не для жінок. Не раз я чула, що «жінка або не жінка, або не хірург» чи що жінки-хірургині досить жорсткі, майже завжди розлучені. Або жінки, які мають проблеми в спілкуванні з чоловіками, самі хочуть бути, як чоловіки.

Коли я прийшла в хірургію, то відчувалося різне ставлення хірургів до інтернів й інтернок. Інтернів сприймали як у майбутньому собі рівних, а інтернок – як «ну, пограйтеся в хірургію». Я дуже добре пам’ятаю, як я радилася зі своїм приятелем, також лікарем, що мені одягнути, щоб на співбесіді в опіковому центрі мене сприймали серйозно. Бо я не хотіла «поблажок» за те, що жінка.

Інтернів сприймали як у майбутньому собі рівних, а інтернок – як «ну, пограйтеся в хірургію»

Існує стереотип чи уявлення, що хірург – це чоловік середнього віку, часто високий із зайвою вагою або, навпаки, високий і худорлявий чоловік, наче виснажений від роботи. Такого хірурга потрібно довго чекати, потім він приходить, оглядає, щось записує незрозумілим почерком. Мало пояснює, бо що тут пояснювати людям без медичної освіти? І йде. З мого досвіду, здається, що багато людей ще не готові до хірургинь, особливо молодих. Однак і це змінюється поступово. Першу думку пацієнтів доволі легко змінити, проявивши свої знання й уміння. І власне, зокрема, для цього був започаткований проєкт «SurgFem: Жінки в хірургії», який масштабувався до «SurgFem: Жінки в медицині».

Були чоловіки-хірурги, які зневажливо коментували результати моєї роботи, а особливо мої помилки: «А що від неї можна очікувати?» Або озвучували на мою адресу жарти сексуального характеру. Я відмовчувалася або починала виправдовуватися, але я не могла постояти за себе. Моментами хотілося відмежуватися від жінок і жіночого в собі.

Моментами хотілося відмежуватися від жінок і жіночого в собі

У перші місяці моєї самостійної медичної практики дорослі пацієнти часто сприймали за медсестру. Казали: «Сестричко, покличте, будь ласка, лікаря». Або коли я на чергуванні заходила в приймальне відділення, відразу питали: «А коли буде лікар?» Були ситуації, коли пацієнти до мене зверталися «на ти», хоча я з ними про це не домовлялася. І водночас вони ж до інших хірургів зверталися «на ви».

Пізніше я зрозуміла, що пацієнти бачили або мій страх, або мою невпевненість у собі, або я ще не вміла подавати себе як хірургиня. Але ж питання не як я себе почувала, а як вони мене сприймали. Зараз такого немає. Але я виросла професійно й, зокрема, завдяки стажуванням, знайомствам з успішними у своїх напрямах хірургинями.

Він учив мене робити маніпуляції буквально за руку, як учать малих дітей писати

Були й такі хірурги, які не зважали ні на мій вік, ні на мою стать. І я завжди отримувала від них підтримку, що мене мотивувало розвиватися далі.

Я стала хірургинею, яка оперує (спочатку як асистентка), майже відразу після закінчення навчання в опіковій хірургії. Мені дуже пощастило зустріти опікового хірурга, який на той час завідував відділенням. Як сам казав, він побачив у мені потенціал. І став моїм учителем, наставником і другом. Деякі маніпуляції він мене вчив робити буквально за руку, як учать малих дітей писати. Але найголовніше для мене те, що від нього ніколи не було чути бодай натяків на те, що я жінка, чи на жарти сексуального характеру. Я ніколи не забуду його слова підтримки й настанови. З 24 лютого 2022 року він у ЗСУ.

Хочеться знання, які мені передавали, поширювати далі, щоб якість надання допомоги пацієнтам з опіками, ранами, рубцями тільки поліпшувалася. Зараз у нас у дитячій лікарні 4 інтернки й 1 інтерн. Поки зі мною на ротації були тільки інтернки. Коли вони зі мною працюють, як їхня менторка, я розумію, через що їм доводиться проходити. Розумію, як у них мало часу, щоб стати впевненими в собі хірургинями. Тому ми не втрачаємо часу, а паралельно із теорією, я даю якнайшвидше в руки скальпель й інші інструменти та кажу: «Не бійтеся! Сміливіше! Якщо що, я поруч, і я підстрахую».

Як менторка, я розумію, через що інтернкам доводиться пройти

Часом мені здається, що всі наші розмови з майбутніми хірургинями (які часто виходять за межі медицини) ляжуть у правильний ґрунт і додадуть рішучості. Я вірю в жінок, люблю жінок, надихаюся ними, учуся в них жіночності. Однак я й проти того, щоб маніпулювати своєю жіночністю, не відповідаючи всім вимогам, які поставлені й чоловікам. Якщо ми заявляємо про рівність, то ми самі маємо бути конкурентоспроможними. Зрілі дорослі люди на лідерських позиціях – те, чого нам так часто не вистачає.

Тільки на знанні можливо побудувати довіру пацієнта до лікаря

На закордонних стажуваннях ми завжди хочемо дізнатися про новітні унікальні методи лікування. Але найперше, що важливо побачити й упроваджувати далі, як іноземні колеги поважають гідність особистості, як усі медпрацівники незалежно від спеціальності й посади дбають про ментальне здоров’я своїх пацієнтів. Після кожного стажування я повертаюся ще більше мотивованою змінювати й розвивати свій напрям медицини в Україні.

Мені випала нагода стажуватись у Німеччині, Швейцарії. Найтривалішим і, мабуть, таким, що мало найбільший вплив на мене, було тримісячне стажування в Бостоні (США). Я побувала в чотирьох лікарнях: Boston Children’s Hospital, Brigham and Women’s’ Hospital, Shriners Children’s Hospital і Massachusetts General Hospital. Я там побачила й уже внесла у свою щоденну практику те, що після візиту до мене в пацієнтів не повинно залишитися непоставлених запитань щодо захворювання й методів лікування. Тільки на знанні можливо побудувати довіру пацієнта до лікаря. Саме в США я зрозуміла, що для пацієнта вкрай важливо знати, що лікар, якщо робить боляче, то це вимушено, і йому не байдуже, йому шкода, що пацієнтові болить.