Власний досвід«Зʼявилося сильне бажання жити». Жінки про тривожний розлад під час війни

«Я жахлива людина», «Мені постійно хочуть завдати шкоди», «Я завжди роблю щось не так». Такі навʼязливі думки часто виникають у людей із тривожним розладом. Через це їм важко якісно виконувати робочі обовʼязки чи продовжувати соціальні звʼязки, адже на це не вистачає внутрішнього ресурсу.  

Повномасштабна війна поглиблює ці переживання. Поруч із навʼязливими негативними думками, необґрунтованими відчуттям підозри й зради з боку інших, заниженою самооцінкою, утомою, невдоволеністю й страхом лунають тривоги, обстріли й нависають реальні загрози. 

Ми поспілкувалися з жінками, які борються з тривожним розладом у воєнних реаліях. Досвіди Христини, Софії, Яни, Марини й Роксолани різні, але всі вони спонукають задуматися про те, наскільки важливо піклуватися про себе, особливо в часи кризи й турбулентності. 

Текст: Ольга Дуденко

Христина

Сто відсотків зараз відбувається щось не те, починаючи з того, що я не так виглядаю, не так говорю

Насправді тривожний розлад для мене був неочікуваністю. У 2020 році мені діагностували межовий і депресивний розлади, і це відчувалося як нескінченне бажання померти. Коли почалася велика війна, це бажання кудись зникло. Навпаки, я дуже сильно захотіла жити, і це доходило до того, що я не могла спати. Мене просто турбувало все довкола – не тільки страх померти від ракети, а й тривожність з будь-якого приводу. 

Я звернулася до свого психіатра, і він пояснив, що мій межовий розлад тепер у ремісії, натомість проявився тривожний розлад. Тоді минув перший рік повномасштабної війни, і мій внутрішній стан переходив усі межі. Це було так нестерпно, враховуючи й те, що я ніколи не була тривожною. Навпаки, спокійною, флегматичною, пускала все на самоплив, а тут почала переживати за кожну дрібницю у своєму житті.

У мене було постійне відчуття того, що щось не так. Сто відсотків зараз відбувається щось не те, починаючи з того, що я не так виглядаю, не так говорю, закінчуючи переконанням, що люди, які дивляться на мене, ненавидять мене, хочуть заподіяти шкоди особисто мені.

Особливо важко було вночі. На той час я жила одна у квартирі, і, коли спала, мені здавалося, що будь-які звуки чи рухи – це людина, яка ломиться в мої двері. У такі моменти раціональне мислення зовсім відсутнє. Якщо говорити про фізичний стан, тривожний розлад – це постійна сухість у роті, постійна втома, ти не висипаєшся. Окрім того, що бувають тривоги й обстріли, ти й без них можеш переживати через те, що станеться щось погане. 

Тебе одразу накриває, ти ховаєшся в собі на декілька годин, і відчуття таке, ніби готуєшся померти

Іноді в мене бувають панічні атаки, які настають у неочікувані моменти. Мене тригерили абсолютно випадкові речі: погляд якоїсь людини, мінімальна проблема на роботі. Тебе одразу накриває, ти ховаєшся в собі на декілька годин, і відчуття таке, ніби готуєшся померти. 

Зараз я понад рік у терапії, і вона дуже сильно допомагає. Якийсь час лікувалася медикаментозно, вживала заспокійливі. Тривожний розлад по-різному заважає тобі в різних сферах життя, ба більше, мій діагноз повʼязаний саме з труднощами в соціальному аспекті. Насамперед на це впливає низька самооцінка. Було важко ходити кудись одній, тривалий час я боялася сходити в якийсь заклад чи на концерт, банально пройтися вулицею.  

Усе тому, що ти безперервно думаєш, що з тобою щось не так. Постійно перевіряєш себе в дзеркалах чи відображенні телефона. Що десять хвилин мені треба дивитися, чи нормальний у мене вигляд, бо потім на мене точно подивиться хтось інший і скаже, що я страшна чи брудна. Важко було знайомитися з людьми, комунікувати навіть зі старими знайомими, бо таке відчуття, ніби у вас із людиною нормальний діалог, ви спілкуєтеся про щось, але у твоїй підсвідомості сидить думка про те, що ця людина зараз тебе ненавидить, думає, що ти говориш якісь дурниці.

Півтора року тому, до терапії, я ніколи в житті не пішла б сама на якийсь концерт чи не заговорила б із якоюсь людиною

У роботі теж траплялися схожі ситуації. Я працюю з багатьма клієнтами й фактично маю безперервно спілкуватися з незнайомцями. Але в таких випадках я працюю зі своїми відчуттями, оскільки це мій обовʼязок – якісно виконувати роботу. Якщо хтось із моїх колег у поганому настрої, я одразу думаю, що в цьому винна саме я.

У соціальному плані тривожний розлад дуже заважає жити, тому що людина – соціальна істота, і ми не можемо існувати без інших. Коли ти безперервно думаєш, що відрізняєшся в гіршу сторону й усі люди довкола поганої думки про тебе, тобі просто-таки важко існувати. 

У мене прекрасні психіатр і психотерапевтка, і я дуже рада, що вони зʼявилися в моєму житті. Я дуже часто порівнюю себе минулу й себе зараз й інколи записую повідомлення своїм друзям про те, що півтора року тому, до терапії, я ніколи в житті не пішла б сама на якийсь концерт чи не заговорила б із якоюсь людиною. Зараз я роблю це. Звісно, у мене досі є навʼязливі думки, але я можу з ними працювати. Тривожний розлад неможливо вилікувати повністю: його можна вивести в ремісію або навчитися жити з ним, контролюючи власні думки. Якраз терапія в цьому дуже сильно допомогла. 

Зараз, коли велика війна йде вже два з половиною роки, ти думаєш про те, що буде далі, і це викликає неймовірно тривожні думки

Переживання тривожного розладу відчувається так, ніби всередині постійно сидить якась людина, яка наговорює дурниці про тебе. Це повторюється й повторюється у твоїй голові, і ти ніяк не можеш зупинити це. Після терапії я навчилася вести діалог із внутрішнім критиком, ставити його на місце, захищати себе. 

Тому я бачу суттєву відмінність між собою півтора року тому й зараз. Із дуже багатьма речами я вже впоралася. Трапляються певні загострення, наприклад, як було в мене в травні, але я знала, як із цим жити, як допомогти собі. 

У воєнних реаліях тривожність посилюється. По-перше, дуже гостро постає питання майбутнього. Якщо раніше, до повномасштабної війни, коли я переживала депресію, мені було однаково, що станеться далі, бо я переконувала себе, що й так не доживу, то 24 лютого почала панічно хотіти жити. 

Зараз, коли велика війна йде вже два з половиною роки, ти думаєш про те, що буде далі, і це викликає неймовірно тривожні думки. Ти не розумієш, що тобі планувати, чи вчитися тобі зараз, чи досягати чогось, чи має це взагалі якийсь сенс, коли і як закінчиться війна. І коли ти починаєш про це думати, голову просто затоплюють усі ці думки, стає дуже сумно й страшно. 

Страшно від повітряних тривог уночі. Коли вона лунає вдень, ти перебуваєш у колі людей і тобі легше все це переживати. Коли ти спиш уночі й читаєш новини про те, що летить, то вже не можеш заснути. Ти прокидаєшся, тремтиш і вгадуєш, прилетить до тебе чи ні. Хочеться кудись сховатися. 

Я, звісно, не лікар, але хотіла б звернутися до людей, які підозрюють, що в них може бути тривожний розлад, або погано себе почувають: відвідайте лікаря. Коли ти знаєш, що з тобою відбувається, коли всі твої симптоми мають назву, тобі набагато легше з цим жити. Навіть якщо ти не йдеш у терапію, а просто знаєш свій розлад, ти впевнюєшся в тому, що річ не в тобі. Коли в мене закрадаються погані думки, я кажу собі: «Христю, ти знаєш, це все просто симптом, це твій розлад зараз говорить з тобою». І це мене заспокоює, бо знаю, що це тривожна думка, абсолютно нічим не обґрунтована, і я можу її спростувати. 

Коли в мене закрадаються погані думки, я кажу собі: «Христю, ти знаєш, це все просто симптом, це твій розлад зараз говорить з тобою»

У моїй боротьбі мені сильно допомагає музика. Я слухаю її часто, різну, з ранку до ночі, ходжу на дуже велику кількість концертів. Музика мене витягує, відволікає, бо ти можеш уявити собі абсолютно інший світ, коли вмикаєш свої улюблені пісні. З одного боку, це схоже на уникання, з іншого, мені це справді допомагає. 

Також мені важливо концентруватися на моменті. Коли я зосереджуюся на тому, що роблю зараз, наприклад, пʼю каву, курю цигарку й слухаю музику, то розумію, що в мене є оці 20 хвилин на те, щоби бути щасливою й живою. Я максимально часто практикую це й раджу всім своїм друзям концентруватися на тих моментах, коли у вас усе добре й спокійно. У тебе можуть бути якісь проблеми, але прямо зараз ти продовжуєш пити каву й робити щось приємне для себе. 

Якщо поглянути на допомогу собі в контексті війни, то дуже корисними є донати й поширення зборів. У такі моменти відчуваєш себе людиною, яка має вплив і може допомагати іншим. Також я намагаюся не закриватися в собі. Коли мені стає хоч трохи гірше, я йду до друзів або гуляю, виходжу з дому, щоб не заховатися під ковдрою й не потонути у своїх думках.

Яна

Ти хвилюєшся за все, за що треба й не треба, і тримаєш у голові мільйон думок

Тривожний розлад мені діагностували ще до повномасштабного вторгнення. Я відчувала його симптоми, бо, наприклад, була 12-та година дня, а я вже максимально втомлювалася, хоча й не робила нічого масштабного. Я ходила перевірятися до різних лікарів, здавала аналізи, і всі показники загалом були в нормі. Згодом подруга порадила мені звернутися до психолога. Я походила на сесії місяці три-чотири, і відповідно до моїх симптомів лікарка скерувала мене до психіатра. Уже тоді мені розповіли про тривожний розлад, як саме це лікувати, і я почала працювати з ним. 

Насамперед розлад проявляється в постійній тривозі. Мені важко заснути вночі, бо я можу постійно прокидатися й при цьому відчувати певну втому. Ти хвилюєшся за все, за що треба й не треба, і тримаєш у голові мільйон думок. Ти переживаєш за все, що може статися, хоч цього не сталося, прокручуєш різні сценарії в голові й, напевно, через це й відчуваєш регулярну втомленість. 

З повномасштабною війною мої панічні атаки стали частішими. Як пояснюють лікарі, у кризових чи стресових умовах організм вмикає своєрідний режим енергоощадження. 24 лютого я абсолютно не відчула якогось страху чи тривоги, спокійно вигулювала вранці собаку. Але за кілька днів це обернулося значною панічною атакою. Так періодично трапляється, коли лунають вибухи або надходять неприємні новини, я ніяк не реагую, а потім посеред ночі в мене стається панічна атака. 

Якщо до повномасштабного вторгнення я ходила до психолога, ми займалися, рефлексували щодо різних питань, мені здавалося, що стає трохи краще, то опісля мені вже виписали антидепресанти й сам процес лікування став сильнішим. За вживанням ліків потрібно слідкувати, адже якщо забути про пігулку, стан може погіршитися. 

Зараз я якомога більше фільтрую новини: у мене буквально два канали, звідки я дізнаюся все необхідне

У перші тижні вторгнення лікар порадив мені обмежити читання новин. У мене траплялися такі ситуації, коли я просто сиджу й оновлюю поспіль усі телеграм-канали. Нікому не ставало краще від цього, я максимально накручувала себе, думала, що може статися далі. Зараз я якомога більше фільтрую новини: у мене буквально два канали, звідки я дізнаюся все необхідне, і мені не потрібно постійно моніторити всю стрічку. 

Мені здається, що тривожний розлад дуже заважає в робочому плані. Я переживаю через будь-яку дрібницю на роботі, на яку можна спокійно не звертати уваги. Я накручу себе, поїду в останню годину в офіс, щось доробити там, хоча в принципі це можна було виконати й пізніше. У плані стосунків це теж заважає, бо я постійно вигадую, що може трапитися, прокручую в голові різні сценарії.

Мене максимально тримають собаки. Я намагаюся волонтерити в притулках, крім цього, у мене самої є собака, яка зʼявилася якраз тоді, коли мені діагностували тривожний розлад. Здається, це було найкращим рішенням, бо зараз вона мені дуже допомагає.  

Софія

Дуже важко відокремлювати від себе тривожність, яка постійно з тобою, тому я часто ловила себе на трагічних думках про смерть чи негаразди

Мені діагностували тривожний розлад у листопаді 2021 року, але до того я відчувала, що в мене щонайменше є постійна тривожність. У 2019-му я почала ходити на терапію й несподівано для себе усвідомила, що не в усіх людей бувають навʼязливі й тривожні думки, як це було в мене, і що це не окей. Це настільки стало частиною мене, що я просто не могла уявити, як жити без цього. Тому мені дивно було дізнатися про те, що моя тривожність не є раціональною. 

Я пішла до психіатра, бо в мене помітно загострилася проблема тривожності й із часом переросла в депресію. Я йшла до лікаря й уже підозрювала, що саме мені діагностують. 

Дуже важко відокремлювати від себе тривожність, яка постійно з тобою, тому я часто ловила себе на трагічних думках про смерть чи негаразди. Наприклад, виходила з дому, і моєю першою думкою було те, що сьогодні я не повернуся. Особливо гостро відчувала це, якщо навколо відбувалося щось неприємне або були якісь конфлікти з родиною чи знайомими. Я одразу проєктувала це на різні життєві ситуації: їду додому в транспорті й думаю, чи станеться зараз аварія. Раніше я думала, що всі люди так тривожиться, але виявилося, що ні. 

Одним із найсильніших симптомів були панічні атаки, для мене це пік у фізичному стані. Коли я відчуваю тривожність, вона концентрується переважно в грудях, і мене починає сковувати всередині. Моє тіло дуже сильно реагує на емоційний стан. У мене відразу зʼявляється ком у горлі, підвищене серцебиття, оніміння рук або грудей. Дуже часто панічні атаки починалися саме від того, що в мене стискалося в грудях, і наставало відчуття серцевого нападу. Насправді це дуже страшно. 

Думки про те, що прилетить саме в те місце, де я перебуваю, виникають навіть тоді, коли безпосередньої загрози немає

На момент повномасштабного вторгнення мені вже діагностували як і тривожний розлад, так і депресію, але, навпаки, зʼявилося якесь бажання жити, боротися за своє життя. Можливо, мозок трохи відтіснив депресивні переживання й поставив на перший план захист від небезпеки. 

Звісно, воєнні обставини дуже сильно впливає. Коли лунає сирена, летять ракети чи є будь-яка інша загроза, мені, як людині з розладом, стає ще тривожніше. Я досі не можу звикнути до деяких речей, але для мене така тривога ніби як виправдана. Я знаю, що в якийсь момент летять ракети і я маю право хвилюватися через це, це обдумано. Але однаково ці відчуття загострилися. Думки про те, що прилетить саме в те місце, де я перебуваю, виникають навіть тоді, коли безпосередньої загрози немає. 

Часто я тривожуся за своїх рідних, вигадуючи сценарії, що з ними відбувається. Інколи це навіть допомагає, якщо є тривога, бо я розумію, що треба убезпечити себе й рідних і йти в укриття. На тлі тривожності в мене зʼявилася дуже сильна іпохондрія. Я гуглила всі свої симптоми, телефонувала у швидку, мені постійно здавалося, що я помираю. 

Це насправді велика робота, і потрібно вміти працювати із собою

Коли я почала терапію, мені стало легше. Тривалий час відкладала лікування, вживала необхідні пігулки, бо мені було справді страшно. Як я казала, я не могла уявити себе без тривожності, настільки довго я була в цьому стані, з самого дитинства. Це частина моєї ідентичності, і ідея того, що вона зникне, теж лякала, бо я не знала, як це, коли люди живуть без постійної тривожності й навʼязливих думок. 

Коли почала лікування, то зрозуміла, що голос у моїй голові став менш гучним. Це насправді велика робота, і потрібно вміти працювати із собою, фіксувати всі ці думки, уміти себе заспокоїти. 

Я справді могла себе обмежувати тільки через те, що в мене виникали тривожні думки щодо того, що може статися в майбутньому

Тривожний розлад досить довго впливав на мене і, думаю, впливає досі. Дуже часто мені було соромно говорити про нього, і, коли я відчувала якусь невиправдану небезпеку, могла не піти на якусь зустріч. Я справді могла себе обмежувати тільки через те, що в мене виникали тривожні думки щодо того, що може статися в майбутньому. Цими відчуттями я інколи ділилася з друзями, але вони не розуміли цього. Тому я часто думала про те, що зі мною не так. 

Мене дуже підтримує медикаментозна терапія. Важливо розуміти, що те, що коїться в мене в голові, – це не я, а розлад і я можу з ним боротися. Бо коли не знала, що це проблема, я не могла з цим нічого зробити. Думаю, таке розуміння – це наслідок терапії й того, що про тривожний розлад зараз більше говорять. А також – свідоме оточення, яке тебе розуміє. 

Роксолана

Я постійно відчуваю можливість зради

Понад чотири роки я займалася з психотерапевтом, і в мене постійно зʼявлялися навʼязливі думки. Тому приблизно два роки тому мій спеціаліст діагностував мені тривожний розлад, а сама терапія стала для мене важливою підтримкою й опорою в боротьбі з діагнозом. 

Я постійно відчуваю можливість зради. Ніби ти завжди перебуваєш у напруженні, маєш бути зібраною, бо підступ може проявитися з будь-якого боку.  Унаслідок цього ти стаєш адреналінозалежна, бо ти в постійній бойовій готовності, не можеш розслабитися, і це доходить до того, що від такого внутрішнього тиску ти втрачаєш себе. Наприклад, я можу їхати й не знати, куди рухаюся, можу втратити думку, коли говорю про щось. 

Фізично – це задишка, відчуття пульсації в скроні, страх. Тривожність узагалі тримається на страху – боязні втрати чи самотності. І з повномасштабною війною це посилилося. 

Якщо я тривожуся, то можу пів ночі не спати, дивитися в стелю чи піти постояти на цвяхах. Такі відчуття вводять мене в готовність щось робити, і я не можу заспокоїтися. Як каже мій терапевт: якщо зʼявляються навʼязливі думки, з якими я не можу впоратися, можна застосовувати правило HALT – hungry, angry, lonely, tired (голодний, злий, самотній, утомлений). Треба перевірити себе за цими чотирма пунктами: чи відчуваєш ти голод, злість, самотність, виснаження? Таким чином можна задовольняти незакриті потреби.

Моя тривожність виникала, зокрема, і від того, що я не приймала себе безумовно. Я постійно мала досягти чогось, щоби почуватися добре

Здебільшого я зупинялася на відчутті самотності, тобто моя тривожність виникала, зокрема, і від того, що я не приймала себе безумовно. Я постійно мала досягти чогось, щоби почуватися добре. Це нагадувало постійні перегони, які втомлюють.

На мою тривожність впливав і мій досвід у релігійній сфері: вісім років я була пасторкою в протестантській церкві. Там я жила за чітко визначеними правилами: щось можна було робити, чогось ні, і я відчувала постійну несвободу, тривогу, що десь щось я виконаю не так, як потрібно. З одного боку, релігія й досі є для мене однією з опор, на яку можу спертися в боротьбі з розладом, з іншого, сама церковна структура загнала мене в дуже сильні межі.

І коли я прийшла в терапію, то зрозуміла, що це нормально ображатися, злитися, що в деяких випадках мій організм таким способом показує, що десь порушують мої кордони, десь я отримую не те, чого хочу, щось собі не дозволяю. Раніше ж здавалося, що, відчуваючи злість, я ніби стаю неправильною, тому постійно порівнювала себе з іншими й тривожилася через це. Ніби я недо-хтось. Хоча іншим ти транслюєш, що все в порядку. 

Мені потрібне було відчуття зібраності, і я почала міркувати, що можу робити в тих умовах, які склалися

Коли почалася повномасштабка, у мене замість завмирання виникала реакція «бий». Я почала створювати нові проєкти, мені потрібні були дії, бо в моєму організмі було стільки адреналіну, що я не встигала його реалізовувати. Мій розвиток виникав від тривожності – пальним для руху вперед був страх. Тривалий час така схема спрацьовувала, але водночас дуже виснажувала. Бо коли ти відчуваєш спокій, тобі стає тривожно від цього спокою. Тобі здається, що щось не так, і це нагадує замкнене коло. 

Було постійне відчуття тривоги за дітей і те, що я можу їх втратити, це мене тригерить і досі. Мені потрібне було відчуття зібраності, і я почала міркувати, що можу робити в тих умовах, які склалися. Я пішла на курси стрільби, тактичної медицини, і такі практичні кроки дещо заспокоювали. Я розуміла, що роблю максимум для того, щоби захистити себе й своїх дітей. 

Я тішуся знаходити речі, які відновлюють мій ресурс, тому з деякими симптомами мені вже легше справлятися, ніж раніше

Також заспокоювали книги: я слухала Віктора Франкла і його «Сказати життю «так»». Почала писати вірші, і це допомагало висловлювати всі почуття та емоції, коли не було сили говорити. Згодом я навіть видала збірку віршів «Мобілізована Муза», де показала емоційні гойдалки, які ми зараз проходимо. Творчість для мене стала інструментом самотерапії.

Є внутрішні опори, які я час від часу практикую, наприклад: медитації, читання, написання віршів, танці. Я тішуся знаходити речі, які відновлюють мій ресурс, тому з деякими симптомами мені вже легше справлятися, ніж раніше. Для мене дієвими також виявляються молитва, афірмації, загальні комплекси вітамінів. Терапія – це взагалі основа, і, коли мої друзі запитують у мене пораду щодо того, що робити у важкому стані, я завжди раджу звернутися за психологічною підтримкою. Бо одна справа поговорити з подружками, інша – з фахівцем, який професійно працює з людськими почуттями й досвідами.

Марина

В один момент було важко спілкуватися з людьми переважно через те, що немає сил відповідати на повідомлення чи дзвінки

Тривожний розлад мені діагностували трохи понад року тому. Сходити до лікаря було одним із найважчих випробувань, бо «зі мною все окей, я просто переживаю через роботу, навчання, іспити, стосунки, війну, інших людей». Важко прийняти той факт, що, можливо, у тебе є проблеми, повʼязані з психікою, і, щоб побороти їх, треба пройти через не зовсім приємне лікування. Завдяки підтримці близьких я наважилася сходити до спеціаліста. Діагноз не був для мене неочікуваністю, радше я відчувала розчарування, що мої підозри підтвердилися, а розлад – це не те, що мине саме собою.

Із симптомів найчастіше в мене постійне занепокоєння й підвищена тривожність з будь-якої причини. Перед зустріччю з кимось або походом до магазину треба скласти собі в голові сценарій і декілька варіантів того, що я можу відповісти можливому співрозмовнику. Ще дуже часто бувають страхи, схожі на ті, що були в дитинстві. Наприклад, що в темряві або під ліжком хтось є, що чоловік, який іде позаду точно стежить за мною, що монстри й нечиста сила існують і багато іншого. Крім цього, є проблеми зі шлунково-кишковим трактом, часта нудота, неглибокий сон, відчуття напруги й скутості.   

В один момент було дуже важко спілкуватися з людьми переважно через те, що немає сил відповідати на повідомлення чи дзвінки. Звісно, треба ще продумувати кожне слово перед тим, як щось сказати. Робота й хобі теж перестали приносити задоволення, працювати ставало важче, емоції часто переважали, стримати гнів, розпач чи смуток стало майже неможливим. Від батьків, товаришів я починала віддалятися, бо часто вони не розуміли й не хотіли розуміти, що зі мною відбувається, – було легше відсторонитися або намагатися вдати, що все чудово.

Коли я відчуваю, що маю більше сил, щоби працювати й допомагати країні й армії, це мотивує змінювати себе

Повномасштабна війна, звісно ж, загострила мій стан, адже, зважаючи на постійні прильоти ракет, БПЛА, кількість загиблих цивільних і військових, серед яких чимало знайомих і часто доволі близьких людей, неможливо бути спокійним і не переживати гнітючих емоцій. Сюди варто додати постійний скролінг новин, ІПСО з усіх боків – емоційний стан перетворюється на бомбу сповільненої дії. Накопичуєш усе, поки в одну секунду психіка не вирішить вибухнути всім зібраним негативом. 

Наразі я проходжу лише медикаментозне лікування, вживаю антидепресанти й транквілізатори. Розумію, що неодмінно важливо проходити терапію задля стовідсоткового виходу в ремісію, та страх знову стати перед усіма своїми травмами й тригерами не дає мені наважитися на це. До того ж на сьогодні сеанси з психотерапевтом коштують не мало. 

Найбільше підтримки за весь час лікування я отримала від свого партнера. Дуже важко бути з кимось нестабільним і не зважати на дивні дії, слова, вчинки, які спричиняє тривожність. Ця людина завжди була до мене уважною й підтримувала в будь-які моменти: від повного затишшя до сильного загострення стану. Також, коли я відчуваю, що маю більше сил, щоби працювати й допомагати країні й армії, це мотивує змінювати себе, своє ставлення до речей, піклуватися насамперед про себе й своє ментальне здоровʼя.