Власний досвід«Покладаюся лише на себе». Жінки про те, як на них вплинуло зростання в абʼюзивній сімʼї

Домашнє насильство має значний вплив на дітей – на їхню поведінку, психічне та фізичне здоровʼя – незалежно від того, є вони лише свідками чи також постраждалими. Щобільше, наслідки зростання в абʼюзивній сімʼї часто проявляються і в дорослому віці: людина може відчувати тривожність, стикатися з депресією, ПТСР, агресією, а також мати проблеми з довірою та побудовою будь-яких 

Разом з громадською організацією «Почута» розпитали жінок, які зростали в сімʼях, де було домашнє насильство, як це вплинуло на їхній світогляд, самооцінку, стосунки з батьками та партнерами. 

Текст: Анастасія Микитенко

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Марина

32 роки

Мама вважала, що в дітей має бути батько

Я росла в сім'ї, у якій батько підіймав руку на мати. Батько нас із сестрою ніколи не бив, проте мама підіймала руку на нас. Вона виміщала на доньках, можливо, свою злість, а можливо, утому або стрес. 

І це був такий досвід – спочатку мама добрий поліційний, а батько завжди демон, проте раптом мама ставала твоїм страхом. Я ніколи не знала, чого очікувати від дорослих – із яким настроєм батько сяде вечеряти й чи закінчиться все мирно, як відреагує мама на мої оцінки й чи не вдарить мене за те, що я трохи пізніше прийшла.  

У мами до мене було дуже багато вимог: я мала бути хорошою ученицею, чемною дівчинкою, гарною донькою. Мама могла вдарити мене за те, що я не виконувала хоч якусь із цих вимог. Отож я швидко перестала їй довіряти й почала вести подвійне життя: уже у вісім я спробувала сигарети й алкоголь, почала рано вести романтичні стосунки. Мама про це практично не здогадувалася, я дуже майстерно навчилася брехати, навіть почала писати книжку про те, як краще це робити. Ось це подвійне життя частково стало каталізатором межового розладу особистості, який мені діагностували декілька років тому. Я начебто завжди була поділена: з мамою я одна, а з друзями абсолютно інша, це як дві особистості всередині мене. 

Мама ніколи так і не розійшлася з чоловіком. Вона була весь час із цією думкою, що треба, щоб у дітей був батько, що дитина має рости в повній сім’ї. Та яку ціну платиш ти, яку ціну платять твої діти за цю повну сім’ю? Хіба вона не вища за те, що з раннього дитинства ти споглядаєш насильство й страждаєш від нього також? Я злилася на маму, а водночас відчувала провину й відповідальність через те, що вона не йшла від батька через нас. Тоді я не розуміла, чому їй просто не піти, зараз я вже більше знаю про психологію, розумію, чому все сталося саме так. Та це не означає, що я це прийняла. Так, мені дуже шкода, що в неї не було підтримки, сил, переконань, проте мені досі важко пробачити. 

Я так боюся, що мене скривдять, що бачу ознаки насильства там, де їх узагалі немає. 

З батьком я мало спілкуюся – хіба раз на місяць телефоную, бо так начебто треба. А сам він не телефонує – у нього забагато гордості, щоб це зробити. Після початку повномасштабного вторгнення мама переїхала до мене за кордон, і я рада, що вона тут, подалі від батька. Я намагалася поговорити з нею про те, яким було моє дитинство, особливо коли вперше пішла до психотерапевта. Проте вона говорить, що ніколи нічого не було, що я все вигадую. Для неї визнати те, що це відбувалося, те, що вона могла бути неідеальною мамою, стало б великою травмою, тому я перестала намагатися. 

Зараз, коли мама вже довго живе зі мною, я знову відчуваю себе невільною, очікую, що мама знову мене насварить. До того ж у дитинстві я була людиною, якій вона постійно жалілася на батька, на колег, на втому. Вона не знаходила підтримки в людях свого віку, а тому роль слухача впала на мене, і це було дуже важко. Тому я досі тримаю дистанцію, бо відчуваю, наче мною хочуть скористатися. Проте наші стосунки вже набагато кращі, аніж були колись. 

Зараз я борюся з недовірою до світу, до найближчих людей. Страх осуду, страх бути насвареною ніколи не давав мені звернутися по допомогу до когось. Мені також дуже важко побудувати нормальні романтичні стосунки. Попри те, що я перебуваю багато років у стосунках, але це постійні коливання, складнощі, викликані патернами, з якими я виросла. Іноді я підсвідомо починаю робити так, щоби мої стосунки почали виглядати, як стосунки мами й тата – заганяю себе в стан постраждалої й роблю зі свого хлопця агресора. Я так боюся, що мене скривдять, що я бачу ознаки насильства там, де їх узагалі немає. Треба багато років, щоби навчити себе жити в здорових стосунках, а не чекати, що станеться щось погане.

Я завжди ненавиділа свого батька за те, ким він є, проте іноді я нагадую собі його

Проте з часом я також почала помічати, що можу бути агресоркою. Я завжди ненавиділа свого батька за те, ким він є, проте іноді я нагадую собі його: можу швидко завестися, почати кричати на рівному місці, я можу навіть погрожувати партнеру. Щось підіймається в мені, і я ненавиджу те, що я почала сама створювати агресію. 

І це все я почала помічати лише у 25 років. Я підсвідомо повторювала якісь патерни, мала якісь страхи, проте намагалася цього не помічати. Та потім з’явилося багато інформації про психотерапію, я пішла вперше до спеціаліста, і в мені почали спливати спогади з мого дитинства. Я зрозуміла, що весь цей час той досвід жив зі мною. Жоден мій запит до психотерапевта не був пов’язаний із тим, що я пережила, а з наслідками того, що я пережила. 

Вікторія

33 роки

Батько займав високу посаду в поліції, тому нам ні до кого було звернутися.

У моїй сім’ї було здебільшого психологічне насильство, але були й випадки фізичного. Тато застосовував його до всіх: до мами, сестри, мене. Я зрозуміла, що з моєю сім’єю щось не так, коли в подруг у школі розлучалися батьки й вони важко це переживали, а я мріяла про те, щоб розлучилися мої. Це було такою жаданою подією.

Батько постійно залякував нас, казав, які ми всі нікчеми, що ми нічого не вміємо, нічого не знаємо й не можемо без нього. Таке враження, що йому доставляло задоволення принижувати тих, хто слабший за нього. Він повністю контролював, куди ми ходили й що ми одягали, скільки коштів витрачали на їжу. Коли він приходив із роботи зі зміни й лягав спати, то нам не можна було ходити квартирою – хіба в туалет, якщо вже зовсім неможливо терпіти. У нього була незареєстрована зброя, зв’язки, ми дуже його боялися. 

Батько займав високу посаду в поліції, тому нам ні до кого було звернутися. Та й це була табуйована тема 15 років тому. Ми ніколи не говорили про це з друзями, а всі мої синці легко було виправдати, тому що я тоді активно займалася спортом. Я намагалася приховувати все, ігнорувати. Коли ти живеш у насильстві абсолютно все своє життя, то починаєш вірити, що ніхто тобі не допоможе, стане лише гірше.  

Усе скінчилося для нас, коли батько дуже сильно побив маму. Він завдав такої шкоди, що вже треба було звертатися і в поліцію, і в лікарню. Мама провела кілька тижнів у реанімації, зрозуміла, що наступного разу вона просто не виживе, і вирішила розлучитися. Батько намагався втручатися, залякував, продовжував маніпулювати, казати, що забере нас у мами, а також стежив за нашою сімʼєю. Навіть керівництво школи знало про це, охоронець забороняв йому заходити всередину, бо це було небезпечно для мене та моєї сестри. Потім батько навіть залучив своїх колег, щоби вони нас переслідували. Тоді ми з мамою й сестрою мусили переїхати в інше місто, але він і нас там знайшов, приїжджав, погрожував, ми знову переїздили. Через кілька років батько перестав нас чіпати, напевно, перемикнувся на когось іншого. 

Уперше дізналася, що до тебе можуть звертатися з повагою, розмовляти без крику та принижень, цікавитися твоєю думкою

Коли на засіданні суду сказали, що батьки розлучені й ми лишаємося з мамою, почалося моє справжнє життя. Я була дуже щаслива, хоча ми втратили житло, майно, мусили покинути все й почати з початку. Я швидко подорослішала, узяла на себе частину побутових справ, щоби допомогти мамі, знайшла підробіток. Нас дуже підтримали мамині рідні, у її подруги ми рік жили безплатно. Батькова рідня лише казала, що не варто було рушити сім’ю, що так довго років разом жили. 

Я тоді була підлітком – уперше дізналася, що до тебе можуть звертатися з повагою, розмовляти без крику та принижень, цікавитися твоєю думкою, навіть дозволяти тобі купувати речі, які тобі подобаються, а не які обере батько. Я тоді відразу проколола собі вуха. Головне, що я почала жити без щоденного страху, що я зроблю щось не так і за це мене знову покарають.  

Коли батьки розлучилися, я думала тоді, як на мене вплине ця ситуація. Уже тоді розуміла, що безслідно це не пройде, проте тоді я не бачила приводу звертатися до психотерапевта. Проте пізніше в мене проявилася дуже висока тривожність – я боялася фізично сильних чоловіків, навіть якщо це був мій колега, який просто близько підійшов до мене. У мене починалася паніка. Я зрозуміла, що не зможу все життя уникати таких чоловіків. Ось так я прийшла з тривожністю й провела в терапії вже понад 10 років – із перервами, звісно, але таки це був довгий шлях. 

Коли твоє можна й не можна завжди визначалося кимось, ти вчишся розуміти, де щось іде не так, і говорити про це, навіть якщо дуже страшно це робити.

Зараз у мене немає страху перед батьком, хоча він завжди був великий. Я ніколи не знала, чого можна очікувати від цієї людини. Проте я досі маю недовіру до партнерів – покладаюся здебільшого на себе, у мене завжди є план Б. Я також завжди обирала собі в партнери чоловіків, які не будуть високими, фізично сильнішими за мене. Я не відчувала себе комфортно поряд із ними.

Мені довелося підіймати свою самооцінку з нуля після того, як батько стільки років мене принижував, у той час, коли мені, як і кожній дитині, необхідна була підтримка та любов обох батьків. Я дуже багато рефлексувала про це зі спеціалістами, зрозуміла, що самооцінка – це як м’яз, який можна натренувати, і в мене вийшло збудувати міцні внутрішні опори та почати сприймати себе нормально. 

Мені також важко було ухвалювати рішення та відчувати особисті кордони. Я навіть не могла якось їжу в магазині обрати – хочу я солоне чи солодке. Коли тобі ніколи в житті не давали права голосу, то ти вчишся робити це в старшому віці з нуля. Коли твоє можна й не можна завжди визначалося кимось, ти вчишся прислухатися до себе й розуміти, де щось іде не так, і говорити про це, навіть якщо дуже страшно це робити.