Власний досвід«Стараємося підтримувати одне одного». Це жінки, чиї партнери мають ПТСР

У близько 25% людей, які стикнулися із загрозою життя або насильством, розвивається посттравматичний стресовий розлад. Він проявляється такими симптомами: флешбеки, проблеми зі сном, постійне відчуття небезпеки, страх тощо. 

І людям, які мають ПТСР, і їхнім близьким часто буває непросто, адже розлад проявляється в різних побутових ситуаціях, впливає на стосунки із собою та навколишнім світом. Це і про уникання тригерів, і про створення почуття безпеки, і про вирішення конфліктів. Особливо складно з цим упоратися, якщо близька людина досі перебуває в травматичному середовищі.

Разом із ГО «Почута» ми поговорили з жінками, чиї партнери мають ПТСР. Вони розповіли, як змінилися їхні стосунки з рідними після діагнозу, як вони підтримують партнерів і себе. 

текст: Анастасія Микитенко

Анжеліка

28 років

Зараз моменти щастя з ним відчуваються набагато яскравішими, відчуваються так, наче все буде добре. 

Мій чоловік пішов у ЗСУ в березні 2022 року, і один із бойових виходів виявився дуже травматичним для нього. 

Я вперше помітила його симптоми, коли він дуже закрився після цього виходу. Коли я хвилювалася, то він говорив, що з ним усе добре, він у безпеці. Я відчувала його чужим і подумала, що це зі мною щось не так, що я, напевно, щось зробила не так, і тепер він віддалився. Я відчувала його чужим, думала, що це я недостатньо хороша дружина, що не можу достатньо підтримати свого чоловіка-військовослужбовця. Тоді я також закрилася, коли відчула, що мене відштовхують. У стосунках на відстані такі проблеми вирішити дуже складно.  

Я не спілкувалася з іншими дружинами військових, тому що думала, що ті жінки пережили дуже багато страшного, а я ні. Я досі живу з цим відчуттям. Отож ми вирішили піти на сімейну терапію, тому що я думала, що причина в наших стосунках. Потім він уже сам почав шукати собі психотерапевтів, а згодом таки наважився піти до психіатра, який діагностував йому ПТСР і тривожний розлад.  

У чоловіка часто бувають флешбеки, головні болі та дереалізація. Іноді він потрапляв у такий стан, що не бачив нічого навколо, перебував у ступорі, дивився в одну точку. Якщо після тригеру ставався сильний флешбек, то він міг замкнутися, зациклитися на цих думках, почати відчувати паніку, тремтіти. Навіть коли він просто говорив із людьми, особливо про повернення на фронт, то в нього могла зʼявлятися агресія, відчуття образи, безвиході або відчаю. Він некомфортно почувається в натовпах – біля шумних компаній він увесь збирається, наче зараз готується відбивати якийсь напад. А ще в нього зʼявилися суїцидальні думки: якось він усвідомив, що поруч із ним є його зброя, і він може з легкістю покінчити з усіма цими страшними та неприємними почуттями, які він переживав. Навіть під час реабілітації через надмірну кількість негативних почуттів він доходив до висновку, що хоче просто припинити або відчувати будь-що, або існувати.

Під час його епізодів дереалізації відчуваю таку безпорадність, таке враження, наче все навколо помирає, а я не можу нічого з цим вдіяти.

Коли я з ним поруч, то мені краще вдається зрозуміти його тригери, підтримати його тактильно. Я можу погладити його по голові, по щоці, по руці, казати, що він у безпеці, що з ним усе добре, що я з ним поруч і мені можна довіритися, що все буде гаразд. Тобто я намагаюся створити йому безпечний простір, і він повертається в реальність. 

Та іноді ці стани можуть тривати 30–40 хвилин, і мені стає дуже страшно. Єдине, що я можу робити в цей момент, це повторювати одне й те саме та сидіти поруч, і це не завжди працює. Я відчуваю таку безпорадність, таке враження, наче все навколо помирає в цей момент, а я не можу нічого з цим вдіяти. Тоді я починаю злитися на себе сама. Він також бачить, що мені важко, тоді намагається від мене знову закриватися, але зараз він уміє набагато краще прикидатися, що все добре. Зараз ми над цим працюємо: я не хочу, щоб він знову перестав ділитися зі мною будь-чим, бо тоді я починаю сама собі придумувати якісь нехороші сценарії. Коли йому вдається відкритися, тоді я сама відчуваю безпеку, розумію, що можу щось вдіяти, а коли він закритий, то я відчуваю безвихідь та апатію. 

Я розумію, що проблема не в мені й не в ньому, а в тому страшному, що з ним сталося.

Мене в цей час підтримують друзі, яким я можу розповісти про свої почуття, про те, як мені важко, перед якими труднощами я постаю. Після оцих станів дереалізації й мого відчуття безпорадності я також виписую всі свої думки в щоденник. Це дає мені змогу подивитися на всі свої почуття під іншим кутом. Я розумію, що проблема не в мені й не в ньому, а в тому страшному, що з ним сталося. Та здебільшого, мабуть, тримаюся просто на силі волі. 

Зараз чоловік п’є антидепресанти, що допомагають йому з тривогою. Він уже може більш-менш нормально спати, не мав три місяці флешбеків, має більше ресурсів і технік, що допомагають упоратися з різними почуттями. Сімейна терапія допомогла нам навчитися спілкуватися одне з одним – не з боку злості, агресії, страху, а з боку співчуття до одне одного. Звісно, що ми злимося на деякі ситуації, проте ми вже розуміємо свої цикли й розуміємо, як із них вийти. Ми знаємо, що навіть у критичній ситуації важливо говорити, що ми хвилюємося одне за одного. 

Нещодавно ми навіть говорили з ним про те, як я можу підтримати його, коли він у відрядженнях. Він сказав, що я можу просто декілька разів на день запитувати його, як він – тобто не великі повідомлення, а більше про щось коротке, щоб він бачив, що він важливий, цінний, бажаний, що про нього хтось хвилюється. 

У нас у житті в будь-якому разі багато позитивних, щасливих моментів – я б сказала, вони на кожному кроці. Зараз ці проблеми, що виникають у наших стосунках через мій межовий розлад чи його ПТСР, у меншості. Він саме переводиться в іншу, безпечнішу частину, тому я часто бачу його на вихідних. Ми проводимо час разом, дивимося фільми, ходимо на побачення, просто говоримо на теми, які нам цікаві. Ми навіть почали обговорювати наше майбутнє. І зараз ці моменти щастя відчуваються набагато яскравішими, відчуваються так, наче все буде добре. 

Аліса

23 роки

Коли він чує гучні звуки, то не просто лякається, а його починає трусити, він може дивитися в одну точку й довго не відповідати.  

Ми з партнером обидва з Харкова. Я на той час жила в центрі й періодично чула вибухи, а так чула літаки, гради. А він жив на Північній Салтівці, там вибухів було дуже багато. 

Перші п’ять місяців я була просто наче заморожена, у мене був депресивний епізод. А коли виїхала з України, то почала смикатися від гучних звуків. Під час масштабних терористичних атак у мене виникали суїцидальні думки, які мені не властиві. Я часто відчувала розпач, коли не розуміла, що буде в майбутньому, що я можу померти в будь-який момент. Але я завжди розділяла себе та свої думки, я скоріше боялася, що можу це зробити. Також загострився мій біполярний розлад, про який я ще тоді не знала, і от я вирішила, що вже не зможу більше тут лишатися. Паралельно з цим я працювала з різними психотерапевтами.

У партнера загалом усе схоже на те, що в мене. Коли він чує гучні звуки, то не просто лякається, а його починає трусити, він може дивитися в одну точку й довго не відповідати. Я до нього звертаюся, тримаю його за плече чи за руку, тоді він повертається до життя. 

Через те, що ми маємо схожі діагнози, то розуміємо, як почуваємося, намагаємося постійно підтримувати одне одного

У мене бувають проблеми зі злістю, і мені прикро, що таке трапляється, але я можу кричати, виходити з кімнати, повертатися, ставити якісь ультиматуми, маніпулювати. Мені це не подобається, тому я часто під час конфлікту намагаюся вийти фізично з кімнати, а партнер намагається конструктивно зі мною розмовляти. З його боку таке трапляється значно рідше, але так буває, що і він стає дуже злим. 

У березні 2023 року я вперше звернулася до психіатрині, бо було дуже погано. Тоді почалася медикаментозна терапія, спочатку ставало легше, а потім гірше, я міняла препарати – і от зараз на моменті, де я почуваюся стабільною.  

Ми не дуже здивувалися діагнозу, який нам поставили. Це було більш офіційне підтвердження того, що ми й так помічали, і з чим намагалися давати раду підтримкою одне одного. Я з початку повномасштабного вторгнення постійно бачила, як поширювали інформацію про ПТСР, читала про це, тому коли помітила перші симптоми, звернулася по допомогу.  

Коли погано одному, то вмикається другий, і так ми тримаємося на якомусь середньому рівні.

Зараз ми намагаємося не стукати голосно дверима та не відчиняємо вікна так, щоби був протяг – тоді двері самі можуть грюкати, і нас це дуже лякає. Через те, що ми маємо схожі діагнози, то розуміємо, як почуваємося, намагаємося постійно підтримувати одне одного. Коли погано одному, то вмикається другий, і так ми тримаємося на якомусь середньому рівні. Погано, коли ми одночасно впадаємо в розпач. Тоді ми обидва просто чекаємо, коли хоч у когось з’явиться ресурс, щоби нас обох витягти з цієї діри. У будь-якому разі ми стали дуже обережно ставитися одне до одного. 

Ми разом часто робимо дихальні практики, щоб заземлитися, намагаємося щодня виходити на вулицю, багато обіймаємося та стараємося ділитися гарним настроєм, якщо в когось із нас він є. 

Віолета

25 років

Партнер погодився звернутися за допомогою лише тому, що я дуже просила.

Ми з нареченим були знайомі ще до війни, проте не зустрічалися. Коли почалася повномасштабна війна, він написав мені в соцмережах – він пішов на службу, а я зайнялася волонтерством. У нього були запити, і я намагалася час від часу допомагати їхньому підрозділу. Так ми почалися близько спілкуватися, а зараз уже понад рік у стосунках. 

Майже три роки він у піхоті, тобто штурми, розвідка, утримання позицій та інші небезпечні бойові виходи. Перший рік він ще тримався, а вже під час другого року почалися перші симптоми. Це панічні атаки, раптові прояви агресії, тривога перед сном або жахіття тощо. 

Я поговорила про це зі своєю психотерапевткою – хотіла зрозуміти, як його краще підтримати. Я бачила, що він був у депресивному стані, нічого вже не хотів, тому просила його звернутися до психіатра. Це була нелегка розмова. По-перше, люди не завжди помічають, коли щось починає йти не так, а він часто забував, що відбувалося, коли він переживав панічну атаку. Мені потрібно було йому розповідати, що ставалося. А по-друге, він уже був у такому виснаженому стані, коли вірив, що йому вже ніхто й нічого не допоможе. Ось така глибока депресія. Тому так важливо, щоб у військового була поруч людина, яка може заохотити шукати допомоги. 

Партнер погодився піти лише тому, що я дуже просила. Він так і сказав, що зробив це більше заради мене й наших стосунків, аніж для себе. Тоді я почала шукати йому спеціаліста. Центри психологічної реабілітації мають записи на декілька місяців, тому пішла до приватної практики. Як виявила пізніше, багато психотерапевтів пропонують сеанси військовим безплатно, навіть якщо в них дуже щільний графік. Шкода, що мало людей про це знають. А військовим так шукати психотерапевта складно – у них узагалі немає часу, щоб стежити за лікарями в соцмережах, когось шукати, у них багато своїх завдань на службі. Тож психіатра знайшла я за порадою своєї подруги, яка також у війську. 

Лікарка діагностувала депресію, хронічну тривожність і ПТСР і виписала ліки. Зараз партнер іноді звертається й до психотерапевта, коли стає зовсім погано, проте це лише кризова консультація. Він досі в зоні бойових дій, і бувши там, перебуваючи у травмі, це якось проговорювати та налагоджувати неможливо. 

Він начебто поруч зі мною, але його щось стригерило, і він уже знову там, на сході. Навколо нього не місто, а посадка.

Це, звісно, вплинуло на наші стосунки. Іноді він закривається або ж у нього бувають моменти агресії через якісь дрібні причини. Я цивільна, і мені буває важко зрозуміти його поведінку або реакцію, бо я не проживала його досвід. Так само йому іноді важко зрозуміти мої проблеми в цивільному житті. Часом через це нам складно порозумітися, проте ми однаково стараємося багато говорити й ставитися з розумінням одне до одного. Наприклад, коли він приїжджає у відгули, то завжди йдемо на природу, де його не лякатимуть голосні звуки або скупчення людей. А він намагається підтримувати мене, як може, коли я розповідаю про свої негаразди. 

Мені складно спостерігати за партнером, коли його свідомість в іншому місці, у травмі. Він начебто поруч зі мною, але його щось стригерило, і він уже знову там, на сході. Навколо нього не місто, а посадка. Тоді в мене відключаються всі почуття і вмикається алгоритм дій: нагадати, де він і з ким, торкнутися його, попросити його розповісти, що він бачить очима зараз навколо себе, чи відчуває він мої доторки. Моя собака також допомагає – вона завжди намагається його торкнутися, коли він в такому стані. 

Коли такий епізод минає, я відчуваю таке виснаження. А ще багато болю: це так несправедливо, що він пішов на війну у 24 роки, зараз йому майже 27, і він мусить переживати це все. Мені прикро, що росіяни зробили з нашим молодим поколінням – із людьми, які мали б зараз будувати кар’єру, одружуватися, заводити сім’ї. Замість всього цього вони стикаються з такими проблемами, і навіть незрозуміло, коли кінець.

Хотілося б, щоби до військових ставилися з розумінням у цивільному житті. Можливо, тоді їм буде комфортніше в нього повертатися. 

Увесь цей час мені допомагає триматися моє волонтерство. Я дивлюся на військових, і це допомагає мені знайти й у собі внутрішні сили. Коли я роблю збори, привожу машини, то відчуваю свою залученість до цього. Також у мене багато друзів військових і тих, чиї партнери на війні. Вони добре розуміють мій контекст, і я завжди можу щиро розповісти про свої почуття. Хтось просто підтримає, хтось поділиться порадою, бо вже проходили через це. 

Наприклад, саме друзі-військові допомогли мені краще зрозуміти підвищену агресивність партнера. Я раніше дуже дивувалася, коли він починав злитися, коли нас хтось підрізав на дорозі, або коли хтось щось грубо сказав. Проте мені пояснили, що ця агресія виникає через те, що вони бачать на фронті, там вона допомагає їм вижити, але ж потім, у цивільному житті, цю злість нема куди подіти. Отож зараз я вже розумію, що мало що можу зробити в моменті, але можу проговорити з ним потім, поділитися своїми почуттями, вислухати його. 

Партнер пояснював мені, що він дуже старається стримувати себе, проте іноді ця агресія так швидко напливає на нього, що він не може нічого з нею зробити. Я це розумію, і мені хотілося б, щоби більше людей розуміли це також, щоби вони знали, як спілкуватися з військовими, щоб ставилися з розумінням. У нас була ситуація, коли партнер щойно приїхав із бойових і з ним вступив у конфлікт інший чоловік. Я сказала йому, що мій наречений щойно з бойових, попросила чоловіка закінчити цей безглуздий конфлікт. Проте той ніяк не відреагував на ці слова, почав ще палкіше сваритися і сказав багато неприємних речей. 

У такі моменти мені стає дуже некомфортно. Мені здається, наше суспільство має розуміти, що переживають військові на фронті й що вони не завжди можуть контролювати себе. Це не проблема їх як людей, просто психіка може не вивозити, не у всіх є можливість проходити реабілітацію, доки війна досі триває. Хотілося б, щоби до військових ставилися з розумінням у цивільному житті. Можливо, тоді їм буде комфортніше в нього повертатися.