Власний досвід«Одна велика переписка завдовжки в три роки». Жінки про стосунки з військовими на відстані

Дедалі більше людей мають знайомих або коханих, які воюють на фронті. Попри небезпеку, у якій опиняються близькі люди, невизначеність, часту неможливість вийти з ними на звʼязок, виникає потреба продовжувати комунікацію, навіть коли вас розділяє цивільне й воєнне життя.

Попри те, що кількість таких людей збільшується, їхній досвід усе ще залишається недостатньо проговореним. Інколи партнери чи партнерки військовослужбовців не отримують належної підтримки та розуміння від свого оточення, стикаються з дивними питаннями та вимогами. Адже вони нібито мають знаходити силу й продовжувати роботу, і тримати побут, і морально підтримувати партнера/партнерку на фронті.

Анна з Едуардом влаштовували побачення через відеозвʼязок і грали в психологічні ігри, щоб краще дізнатися одне одного. Вікторія не може вибрати з партнером дату для весілля, бо його рідко відпускають із фронту. Валерія відвідувала групи підтримки для жінок військових, і це допомагало їй поділитися власними переживаннями. Лілія зараз живе окремо від чоловіка, адже після повернення в нього почалась алкогольна залежність. Олександра називає себе «логістичним хабом» у підрозділі свого хлопця й допомагає закривати йому важливі потреби. 

Разом із громадською організацією «Почута» ми поспілкувалися з жінками, які мають партнерів, що воюють на фронті. А ще нагадали про те, що іноді підтримати людину, яка чекає на коханих із фронту, – це просто побути з нею поруч і вислухати. 

Текст: Ольга Дуденко

Анна Немченко 

28 років, психіатриня 

Він ризикував життям, щоби просто зателефонувати мені

Я працювала психіатринею в госпіталі в Харкові, з моїм чоловіком Едуардом ми познайомилися там у 2021 році. Він кадровий офіцер, закінчив Одеську військову академію ще у 2018 році й, відповідно, вже служив у Збройних силах України. До мене підійшов мій начальник і попросив як психіатриню поговорити з Едуардом, бо виявилося, що його дружина завагітніла від іншого. Він сильно переживав через це й морально готувався до розлучення. 

Ще від початку він здався мені цікавим і розумним чоловіком, я хотіла з ним познайомитися. Ми поспілкувалися щодо ситуації з дружиною. Через якийсь час я оформила йому виписку, і він сказав, що був дуже радий познайомитися. Я подумала: «У сенсі? А номер телефону ніхто в мене взяти не хоче?» (сміється)  

Мені потрібно було уточнити його дані, тому вдалося знайти його номер в історії хвороб. Після цього Едуард написав мені в телеграмі, що був би радий поспілкуватися більше, поки в нього є три дні на дорогу. На той момент насправді я не була готова до серйозних стосунків і сказала, що буду готовою тоді, коли в нього завершиться контрактна служба. Це мало статися за два роки. 

Так ми листувалися до січня 2022 року, я почала радитися з ним щодо дій у випадку повномасштабне вторгнення – тоді було багато попереджень про це. Уже вночі 23 лютого Едуард повідомив мені, що за кілька годин усе почнеться. Я жила в Харкові, і, коли почалася повномасштабна війна, я цілодобово працювала в госпіталі. Мої батьки були в окупації в Харківській області, а Едуард перебував на Донеччині. 

У цей час ми постійно спілкувалися. Для мене це було справжньою моральною підтримкою, коли лунали обстріли й літали винищувачі. Коли обстріли стали інтенсивнішими й пропадав звʼязок, Едуард зателефонував і сказав, що потрібно виїжджати. Він був готовий мене підтримати фінансово, щоб я переїхала на захід України. У Львівському військовому госпіталі якраз була вакансія психіатра, тож я могла влаштуватися на роботу. 

Для себе я усвідомила важливість цих стосунків, і ми вирішили проговорити в парі, що між нами відбувається. Йому було важливо, щоб я озвучила, що хочу цих стосунків. Так ми почали зустрічатися. Стабільно, щомісяця, він надсилає мені квіти. Ми постійно грали в психологічні ігри, проходили тести для пар, щоби краще дізнатись одне одного, і всі наші зідзвони були досить різноманітними. На свята я намагалася надсилати йому одноразові келихи, пляшку шампанського й свічки, щоб у нас була романтика, попри відстань. Ми також обговорювали, які речі для нас були важливими в стосунках. Насамперед це подарунки й сюрпризи, листи, які ми пишемо одне для одного. 

З березня 2022 ми активно спілкувалися через відеозвʼязок, майже щодня. Я розуміла, що дуже закохана, і мені хотілося б реальних зустрічей, а їх не було. Улітку він поїхав в окопи, і наступні півтора місяця наше щоденне спілкування практично припинилося. Він ризикував життям, щоби просто зателефонувати мені, бо на території бойових дій не можна вмикати мобільний звʼязок. Той період був дуже важким для мене морально: я не знала, як підтримувати наші стосунки. Дзвінки тривали одну хвилину, де він просто казав, що живий і з ним усе добре. 

Де б він не був, він завжди розповідав мені, що відчуває, чи потрібно йому щось

Наступного разу ми зустрілися, коли його привезли до львівського госпіталю. Він залишав мені контакти на випадок, якщо щось станеться, я зателефонувала й дізналася, що його поранило. Тоді була жахлива ситуація, у їхньому підрозділі було чимало поранених і загиблих. Едуарду дали відпустку на лікування, і так ми почали жити разом. Три місяці ми кудись ходили й досить весело проводили час, дізнавалися одне одного в побуті. 

Едуард повернувся на фронт. Потім він розповів, що в грудні в них буде передислокація, і він зможе взяти відпустку для того, щоб ми одружилися. Я трохи не так уявляла собі пропозицію. (сміється) Але я зрозуміла, що за місяць нам треба влаштувати весілля. Тоді були блекаути, я вибирала весільну сукню в темряві. У Карпатах ми знайшли купольний готель, декораторка допомогла організувати церемонію, і ми одружилися в красиву дату – 22.12.2022. 

Я подумала, що момент із пропозицією однаково треба якось вирішити, тому влаштувала його, коли хлопець приїхав із фронту. Я дала йому багато кіндерів, і в одному з них лежала обручка. В інших коробочках були фігурки – метафори наших стосунків, які він мав пояснити, – як своєрідна психологічна гра. Згодом ми також написали обітниці, де зазначили всі моменти про особисті кордони й зачитали їх на весіллі.

Побути тиждень разом у стосунках із військовим – уже чимало

Далі я щомісяця приїжджала то в Краматорськ, то в Слов'янськ, потім Едуарда підвищили й перевели до іншої частини, у Купʼянську Харківської області. Ми могли бачитися частіше й довше, побути тиждень разом, що в стосунках із військовим уже чимало. Тоді я завагітніла й повернулася до Харкова. Ми тішилися, бо зрозуміли, що зможемо підтримувати ближчий звʼязок, а коли народиться дитина, чоловік більше включиться в її виховання.

Але не так сталося, як гадалося. У якийсь день Едуард зателефонував мені, що він їде до Харкова. Я почула якесь пікання на тлі, він до цього певний час не виходив на звʼязок, і я зрозуміла, що щось трапилося. Він відповів, що перебуває під дією анестезії, і сказав, що потрібно ставити протез.

Я абсолютно спокійно сприйняла цю інформацію. Коли зустрічаєшся з військовим, ти маєш бути готовою, що так може статися. Відповідно, чоловіка привезли до Харківського госпіталю. Я на той час була на восьмому місяці вагітності, з жахливим токсикозом, але однаково приїжджала до нього щодня. У нашому місті якраз пологовий будинок розташований поруч із військовим госпіталем. 

Ми взагалі планували партнерські пологи, хотіли, щоб він узяв відпустку з фронту на цей час. Едуарду не дуже подобалося лікування в Харкові, тож він чекав, поки я народжу й готувався переводитися до Києва. Зараз він досі проходить лікування, у нього часткова ампутація нижньої кінцівки. Ми з дитиною поруч із ним, у Києві. 

Наша комунікація може бути такою приємною, бо ми все обговорюємо й завжди намагаємося встановити звʼязок

У наших стосунках практично ніколи не було непорозумінь. Де б він не був, він завжди розповідав мені, що відчуває, чи потрібно йому щось. Я як психотерапевтка також могла його заспокоїти. Спілкуватися стало складніше, коли народилася дитина, тому що чоловіку потрібно було адаптуватися до свого стану, я потребувала фізичної допомоги після пологів, на яку в нього не завжди є змога. Йому нелегко, й інколи я можу очікувати від нього більше, аніж потрібно, тому ми можемо обмінятися не зовсім коректними висловами в бік одне одного. Але потім ми все це обговорюємо й залагоджуємо. 

Попри ситуацію, Едуард не впадає у відчай. Він планує пройти навчання, щоб отримати звання «полковника» й вступив на психологічний факультет до цивільного вишу, бо його зацікавила моя діяльність. Наша комунікація може бути такою приємною, бо ми все обговорюємо й завжди намагаємося встановити звʼязок. Наприклад, ми відвідували лекції для пар про вагітність, післяпологову депресію, підтримку, необхідну жінці в такому стані. 

Під час моєї вагітності чоловік постійно надсилав мені щось смачне, надавав мені більше уваги, уже звертався до мене в множині: «Люблю вас», «Обіймаю вас», «Солодких вам снів». Він міг сказати, що дуже б хотів забрати весь мій біль собі, якби була можливість. Я це дуже ціную, бо він сам перебував у бойових діях і знаходив час для того, щоб підтримати мене, проявити ніжність, почитати інформацію про пологи. Так мені було набагато легше. 

Починаючи такі стосунки, необхідно зрозуміти, чи готова ти бути з цією людиною, якщо з нею щось станеться. Чи готові ви морально й фізично підтримати її. Я ходила у відділення, де перебували люди з ампутаціями, і це дуже боляче, коли в них немає когось, хто б їх підтримав. Думаю, що з військовим краще або будувати серйозні стосунки, або не розпочинати їх. Вони досить часто перебувають в екстрених умовах і будуть очікувати від тебе залученості, емпатії та допомоги. 

Починаючи такі стосунки, необхідно зрозуміти, чи готова ти бути з цією людиною, якщо з нею щось станеться

Коли ви зустрічаєтесь у цивільному житті, то можете спостерігати, як вашому чоловіку стає некомфортно в людному місці. Через перебування в здебільшого закритих місцевостях на фронті їх можуть дратувати якісь звуки чи реакції. І ви як партнерка часто допомагаєте йому адаптуватися в цивільному житті. Потрібно розмовляти, щоб уникнути якихось незручних ситуацій, запитувати, чи буде йому комфортно піти на ту чи ту зустріч. 

Треба також бути готовою до екстрених ситуацій. Якщо партнер не виходить на зв'язок, запитати в нього, через який час і з ким я можу звʼязатися, щоб дізнатися, що з тобою. Знати повністю його звання, бригаду, у якій він служить. 

Зазвичай у мене дуже інтенсивна робота, я працювала під час усієї вагітності й одразу після пологів, тому це допомагало впоратися з тривожними думками. Діяльність для мене – це мій ресурс і можливість відволікатися. 

Моєю метою були здорові стосунки, і мене це дуже сильно мотивувало. Від початку ми з чоловіком працювали з довірою, говорили про важливі для нас дії та принципи. Мене також мотивувало почуття закоханості й зацікавленість у справі чоловіка. Ми часто говорили про військовий досвід, бойові дії. Я допомагала організовувати збори, робила окопні свічки та воскові диски, бо ти однаково стаєш частиною його команди – тебе теж тішать їхні успіхи та просування. 

Валерія Литвин

23 роки, журналістка 

У перші дні війни наше спілкування зводилося просто до того, чи взагалі він живий

Ми з моїм чоловіком були знайомі все життя, тому що виросли в одному селі. Він старший за мене, ми були в різних компаніях, і вже коли я подорослішала, наші шляхи перетнулися. Ми зрозуміли, що хотіли би бути разом, і це сталося за пів року до великої війни. Фактично ми пожили разом десь три місяці, а наші стосунки загалом тривають уже три роки.

Початок повномасштабного вторгнення був великим стресом і панікою. Ніхто не розумів, що на нас чекає, не кажучи про те, що станеться з нашими стосунками. Я працюю журналісткою й із 24 лютого цілодобово чергувала на стрічці новин. Період адаптації, коли я зрозуміла, що сталося, був досить тривалим, приблизно пів року. Тоді ж я усвідомила, що залишилася сама. 

Такі стосунки – це можливість усвідомити свої потреби та навчитися закривати їх самотужки, без участі іншої людини. Через це іноді здається, що я доходжу до межі своїх можливостей. Але разом із тим – це, певно, найкращий спосіб навчитися любити людину просто за те, якою вона є, а не за те, що вона може тобі дати.

На початку вторгнення мені було важливо, щоб у нас у принципі була можливість комунікувати. Оскільки мій чоловік пішов до війська, у перші дні наше спілкування зводилося просто до того, чи взагалі він живий, чи поспав він, чи поїв. Уже пізніше в нас зʼявились якісь правила, бо в один момент стало помітно, наскільки гостро нам не вистачає підтримки. Коли ви перебуваєте поруч фізично, вона може виявлятися в доторках чи обіймах, або ж просто перебуванні в одному просторі. Коли ви відрізані від цих можливостей, у вас є тільки слово. 

Тому ми почали будувати комунікацію, щоби більше говорити одне з одним про свої почуття, що нас турбує, підтримувати одне одного словесно, підбадьорювати: «Ти сильна», «Ти впораєшся», «Я знаю, як тобі важко», «Я поряд». «Ти можеш мені завжди написати, я завжди тебе вислухаю». «Усі погані, ти одна хороша», – таке теж іноді треба почути. (сміється) Це було перше правило.

Потім ми вийшли на наступний рівень – домовлялися про те, як проявляти любов за таких умов, як узагалі показати людині, що ти її любиш, коли не можеш жодним чином дотягнутися до неї. Був випадок, коли я збирала посилку й буквально на кожну річ, яку туди складала, я наклеювала стікери з приємними словами, малюнками. Потім партнер надіслав мені фото, де розпаковував надіслані мармеладки – брудний, біля вогнища – і написав, що дуже цінує таку підтримку. Так само з певною періодичністю він надсилає мені квіти або інші подарунки.

Такі стосунки – це можливість усвідомити свої потреби та навчитися закривати їх самотужки, без участі іншої людини

З часом ми навчилися говорити одне одному компліменти. Це дуже цікавий досвід, бо зазвичай ідеться про якісь повсякденні речі, коли ти зробила гарні манікюр чи зачіску, приготувала щось смачне, але на відстані ти не можеш побачити цих речей. Тому ти починаєш звертати більше уваги на щось інше: я говоритиму чоловікові про те, як я ним пишаюся, захоплююся його вибором, вчинками, силою духу, наскільки мені важливо бути поруч із ним. 

Найбільшим досягненням у наших стосунках я вважаю те, що ми почали сваритися, бо це дуже складно робити в таких умовах. Ти ніколи не знаєш, коли наступного разу можеш поговорити з цією людиною, і нікому не хочеться, щоб ваша, не дай боже, остання розмова завершилася на неприємній ноті. Це, мабуть, було нашою найбільшою проблемою, – те, що ми не вирішували конфліктів. Або вирішували, але це відбувалося в обмежений час. Тобі треба якомога швидше висловити якісь свої претензії, невдоволення, отримати фідбек, ще й знайти компроміс. Я розумію, що, якщо ми не будемо конфліктувати, то наші стосунки не будуть рости, а сваритися пів години раз на тиждень – недостатньо. 

У нас із чоловіком досить довірливі та відкриті стосунки, і я була вражена, коли він уперше закрився від мене

Також я усвідомила, що ми з чоловіком живемо у двох різних реальностях, і ми обоє в них змінюємося, на жаль, незалежно одне від одного. Мабуть, я приймаю те, що певною мірою ми ніколи не зможемо одне одного повністю зрозуміти. Коли спершу мені про це розповіла психологиня, мені стало дуже страшно. Я не могла собі уявити, як це так – ми подружжя, сімʼя, але живемо різними життями. 

Мене це лякало, але згодом я усвідомила, що ми в цьому не винні, ніхто в цьому не винний, і ми цього не хотіли. Але ми зробили свій вибір і тепер маємо його прийняти. Це прийняття дуже полегшує комунікацію, бо зникають якісь звинувачення, недомовки. Ти не боїшся запитувати про речі, про які раніше не питала.

У нас із чоловіком досить довірливі та відкриті стосунки, і я була вражена, коли він уперше закрився від мене. Емоційно я відчувала величезну прірву, думала, що з ним щось відбувається, але він продовжував показувати, що все нормально. Насамперед ти звинувачуєш себе й думаєш, що справа в тобі: ти щось неправильно сказала, зробила, але для військових це може бути нормою. Так відбувається саме через те, що ви перебуваєте в різних реальностях. Військові можуть закриватися в собі, якщо переживають дуже важкі події, і це не означає, що ти в чомусь винна чи що він тобі не довіряє. Це означає лише те, що зараз він не готовий із тобою ділитися. 

Потрібно бути готовою до того, щоб давати людині простір і не тиснути на неї. Я навчилась у такі моменти говорити про те, що я поруч, якщо йому буде потрібно. Я завжди його вислухаю й ніколи не буду засуджувати за будь-що сказане. 

Найчастіше я відчуваю самотність, навіть у великих компаніях, навіть спілкуючись із рідними. З часом ця самотність тільки збільшується, і моє завдання – зробити так, щоби вона не перетворилася на чорну діру, яка мене поглинає. З одного боку, це дуже боляче, коли ти не можеш розділити з людиною якісь прості радощі. Тобі банально немає кому показати, яка нова квіточка в тебе виросла, дати спробувати щось, що ти приготувала. Немає з ким обговорити нові фільми чи серіали, які ти подивилася. 

Стосунки з військовими не можна назвати звичними: твоя кохана людина постійно перебуває в смертельній небезпеці, і ти нічого не можеш із цим зробити

З іншого боку, я часто думаю про те, що період, який я зараз переживаю, – абсолютно унікальний. Зараз я живу сама, у мене немає дітей, і, власне, увесь мій час – це мій час. У мене є можливість розвиватися, пробувати щось нове, працювати над собою, робити те, що мені подобається. Можна сказати, що це теж виклик.

Що більше минає часу від початку вторгнення, то більше людей навколо розлучаються. Це говорить лише про те, що такі стосунки морально – дуже важка річ, яку не всі можуть витримати. Стосунки з військовими не можна назвати звичними: крім того, що вони відбуваються на відстані, твоя кохана людина постійно перебуває в смертельній небезпеці, і ти нічого не можеш із цим зробити. Це відчуття глибокого безсилля, яке ти не можеш змінити.

Єдиний варіант – просто прийняти це й навчитися жити з цим безсиллям. Що ти нічого не можеш змінити, ні на що не можеш вплинути. Ти можеш тільки сидіти й чекати – це взагалі постійний стан очікування.

Потрібно бути готовою до того, щоб давати людині простір і не тиснути на неї

Не хочу бути песимісткою, але здається, що зараз мене майже нічого не підтримує. Рік тому я створила список речей, які мене розслабляють, наповнюють, дають ресурс і силу. Там були спорт, книжки, гаряча ванна з пінкою, смачні страви, прогулянки. Я робила це все, і воно просто припинило діяти. Мене дуже заряджали групи підтримки для дружин військовослужбовців від Veteran Hub, бо туди набирали інших жінок, які так само потребують допомоги. Я багато читала, і це давало змогу мені поринути в іншу реальність. 

Мені здається, що мене підтримує те, що й забирає сили. З одного боку, я картаю себе за той вибір, який ми зробили, тому що він привів нас до тієї точки, де ми не можемо навіть запланувати майбутнє. З іншого боку, озираючись назад, я розумію, що іншого життя в цій реальності я б не прийняла. Як би не було важко, я однаково переконана, що ми вчинили правильно, і, можливо, саме й ця переконаність у власній правоті дає сили.

Лілія

працює в гуманітарній організації

Поки ми готувалися до війни, у нас навіть не виникало сумнівів, що ми будемо разом

Ми з чоловіком познайомилися влітку 2021 року на Tinder. Були парою зовсім неочікуваною: він поганий хлопчик, я хороша дівчинка. (сміється) Насправді тоді я пережила важкі, абʼюзивні стосунки, і я просто познайомилася з чоловіком, із яким мені стало комфортно, приємно, весело, хоча й ми були дуже різними. Я не думала про серйозні стосунки, але повномасштабна війна зробила їх такими. 

Узагалі ми почали думати про повномасштабну війну ще в серпні 2021 року. Тоді були на військовому параді, мій чоловік був ветераном АТО і брав участь у цьому марші. Там ми познайомилися з іншими військовими, і в розмові вони говорили, що скоро буде велика війна. Мій чоловік запитував: «І що, на Маріуполь нападуть?» А вони казали: «Не тільки на Маріуполь, а й на Київ, Херсон, Запоріжжя, готуйтеся». 

Тоді ми серйозно про це задумалися й повірили їм. Чоловік відразу зрозумів, що піде воювати: він і до цього говорив, що, можливо, настане момент, коли він повернеться на службу. Удома лежало його спорядження, він ходив на тренування, тому ми готувалися й розуміли, що залишимося в Україні. Я сама працювала в гуманітарній організації, і це моя пряма робота – допомагати людям, які постраждали від війни. 

Десь за тиждень до 24 лютого ми вирішили передивитися фільм «Зима у вогні» про Майдан, а ми обоє брали в ньому активну участь. Так у нас зʼявився настрій, який панував тоді, на Майдані. Ми були готовими до всього, і початок повномасштабної війни не став для нас шоком. 

Увесь час, поки ми готувалися, у нас навіть не виникало сумнівів, що ми будемо разом. Мій чоловік казав, що я його чекатиму – зараз це пафосно звучить, але тоді в цьому не було жодних вагань. Чесно кажучи, ми не усвідомлювали, що це буде важко, тому, напевно, і не проговорювали якихось принципових моментів. 

Коли чоловік вирушив на фронт, було насамперед психологічно важко, і до цього я виявилася неготовою. Я розуміла, що коли чоловік буде в армії, я допомагатиму йому. Він так і називав мене – «моя персональна волонтерка». Я знаходила йому багато спорядження, влаштовувала невеликі збори, допомагала з машинами – це був досить приємний і цікавий досвід, хоч від початку я думала, що буде складно.

Мій чоловік дуже любить тварин, і в якийсь момент він поїхав і позбирав усіх котів і собак, які жили в окопах, на лінії фронту. Він зібрав десь 50 тварин і розмістив їх у сараї. Прийшов його командир і сказав: «Якщо ти їх за три дні не вивезеш, я їх просто перестріляю». Бо це антисанітарія, вони заважають виконувати роботу. Чоловік у паніці зателефонував мені й сказав: «Треба забрати 50 тварин». 

Отаке мені дали завдання. Я почала шукати контакти й виявилося, що в мене є колега, яка працює в організації, що вивозить тварин. Так нам вдалося врятувати пів сотні собак і котів. 

Було важко, коли чоловік телефонував і говорив: «Нас дуже сильно обстрілюють, уже загинув один хлопець із нашої зміни. Можливо, я теж сьогодні загину, будь ласка, помолися за мене»

Було психологічно важко, коли чоловік телефонував і говорив: «Нас дуже сильно обстрілюють, уже загинув один хлопець із нашої зміни. Можливо, я теж сьогодні загину, будь ласка, помолися за мене». Як мені реагувати, коли мій чоловік говорить таке? Тоді я цього не знала. Або він телефонує й каже, що загинув наш спільний близький друг, який приходив до нас у гості; вони разом ходили у військкомат, потім цей друг загинув, і сталося це так, що він замінив мого чоловіка на позиціях. Він мені це розповідає, а я не розумію, що на це сказати, як його можна підтримати.

Стосунки ускладнилися, коли я завагітніла. У мене були гормональний збій, стрес, невиспаність, важкість. Вагітність припала на блекаути, я дуже багато працювала, бувши зовсім одна. І я розуміла, що коли в такі моменти мені телефонував чоловік і казав якусь страшну інформацію, я мала надати йому певну психологічну підтримку. Проте я сама перебувала не в ресурсі й інколи просто мовчала.

Через це я почала думати, що йому не вистачає підтримки. Тому ми намагалися говорити про нашу комунікацію – як добирати потрібні слова, як часто телефонувати одне одному. Я хотіла, щоб він регулярно відписував, що в нього все добре, щоб я не хвилювалася. Колись він дуже різко написав «відстань», коли я була вагітною й дуже чутливою. І ми домовилися, що він не писатиме таких слів, бо мене це ображає. Він може коротко відповісти або надіслати плюс, щоби нам обом було комфортно. 

Ми домовилися, що чоловік телефонує мені не тільки в сумні моменти, а й у веселі

Не можу сказати, що нам вдалося чітко визначити наше спілкування. Іноді допомагали відпустки: ми домовлялися, що не будемо зʼясовувати стосунки телефоном і залишимо дзвінки для якихось ключових питань. Уже при зустрічі ми могли розмовляти ночами, обговорювати всі нюанси наших взаємин, домовлятися, як спілкуватимемося далі. 

Сильні конфлікти ми залишили для живих зустрічей. Було кілька випадків, коли ми посварилися через телефон, і так збіглося, що в нього той тиждень був без звʼязку. Звичайно, я почала накручувати себе: раптом він загинув або пропав безвісти, а останнє, про що ми говорили, – це якась дурна сварка? Після того ми вирішили не влаштовувати сильних суперечок через телефон. 

Одним із найкращих рішень було домовитися про те, що чоловік телефонує мені не тільки в сумні моменти, а й у веселі, коли відпочиває з друзями, добре проводить час, не виїжджає на бойові, ділиться хорошими новинами. Так набагато легше витримати погані чи тривожні новини, адже у ваших дзвінках є баланс. Нас також зближували історії з волонтерством, як-от порятунок тварин. 

Коли чоловік повернувся в цивільне життя, я багато чула від друзів про те, що всі труднощі позаду. Подруги, чоловіки яких відмовляються від служби, говорили, що мені класно, я тепер не знатиму жодних проблем, адже мій чоловік уже відвоював. Мене це дуже дратувало, бо дружині ветерана також складно. Мій чоловік на фронті, з яким ми починали зустрічатися, і мій чоловік, який повернувся з повномасштабної війни, виявилися різними людьми. І мені треба було будувати стосунки з цією новою людиною. 

Власне кажучи, набагато більше проблем у нас почалося вже після його повернення. Раніше він був дуже романтичним, влаштовував сюрпризи під час наших зустрічей і відпусток, приїжджав без попередження. Ми були дуже щасливими, і будь-яку сварку було легше пережити. Коли він став ветераном, ситуація змінилася. 

Мій чоловік планує далі йти на фронт, тому мене знову очікує перехід від статусу дружини ветерана до дружини військового

По-перше, чоловіку діагностували гострий ПТСР. У нього є проблеми зі сном: у певний момент він припинив засинати вночі й міг досипати до другої дня. Наприклад, якщо в нас були плани піти кудись зранку з дитиною чи друзями, ці плани скасовувалися, бо він не висипався. Він також міг прокинутися вночі й почати обговорювати якусь історію, повʼязану з фронтом.  

У такому випадку я б радила жінкам, які мають партнерів-військовослужбовців, відвідувати сімейну психотерапію. Ми ходили туди кілька разів, і ці сесії нам дуже допомагали. Нам коригували нашу поведінку, психотерапевтка підказувала, як можна вибудовувати наше спілкування, про що нам важливо домовлятися. Перебуваючи в армії, мій чоловік звик говорити матом чи напівкриком. Думаю, що рідні й кохані військових зрозуміють, як це. Я до такого стилю спілкування взагалі не звикла. 

Тому під час терапії ми шукали компроміс, адже чоловік не може в одну мить позбавитися всього травматичного досвіду та стати таким, яким він був до війни. Зараз ми живемо окремо. Ми роз'їхалися, бо нам було дуже важко разом. У нього почалися проблеми з алкоголем, і він уживав практично щодня. 

Коли ми почали жити окремо, нам стало легше домовлятися про щось. Ми бачимося в певні години, проводимо час разом із дитиною, і такі хороші моменти нівелюють минулі конфлікти. Мій чоловік планує далі йти на фронт, тому мене знову очікує перехід від статусу дружини ветерана до дружини військового. Навіть не знаю, як я почуватимуся цього разу, але вже точно знаю, як зробити цей процес для себе менш стресовим.

У суспільстві до дружини військового чи ветерана є завжди якісь очікування щодо того, що вона має бути психологічною підтримкою для чоловіка, поєднувати побут, роботу й виховання дитини. До тебе ставлять дуже багато вимог, і мало хто по-справжньому розуміє, що переживають дружини військових. Що це за відчуття, коли ти можеш тижнями не мати зв'язку з ним, коли в голову лізуть навʼязливі думки щодо його зникнення чи смерті. 

Дружинам військових також важлива підтримка. Я чула неприємні коментарі з боку подруг, чиї чоловіки не хочуть іти до армії. Я ніколи нічого поганого не говорила про їхніх чоловіків, навпаки, розуміла, що не всі люди можуть бути громадсько активними й стати на захист країни. Проте мені казали: «Тобі пощастило, тому що твоєму чоловікові не треба ховатися. Ти не розумієш, які в нас проблеми. Тобі легко». Мене такі коментарі сильно тригерять.  

Коли твій чоловік повертається з фронту, тобі не стає легше. Він приїхав, і на його руках уже опинилася девʼятимісячна дитина. Фактично він не був свідком того, як вона зростала. Чоловік приїжджав до пологового, коли народився син, але за два дні ти не встигаєш відчути себе батьком. Він так і не зрозумів, як йому поводитися з дитиною. Рідні говорили мені, що він теж батько й має включатися у виховання, якщо став цивільним. Під цим тиском я вимагала від нього забагато, і це було помилкою.

До повномасштабної війни він був дуже хазяйновитим, турбувався про порядок у домі. Зараз він може лягти спати в одязі, бо в місця, де він служив, часто прилітало, і військові мали бути готовими до того, щоб у будь-який момент прокинутися й побігти в окоп. Дуже важко пояснити в цивільному житті, що можна роздягтися, спати в піжамі чи домашньому одязі. 

Суспільство часто поширює образ, де чоловік – мужній воїн, а дівчина на нього чекає. Ти міркуєш про те, що в тебе все не так красиво, не так романтично

Інколи з чоловіком неможливо було домовитися щодо якихось побутових обовʼязків. Тому я вирішила уявити ситуацію, де я стану умовним командиром, а він – військовим, який має виконати наказ. Одного разу я написала йому записку із завданнями на день. Потім він телефонує мені й каже: «Доповідаю: ремонтні роботи було проведено, інтернет було прокладено, прибирання було здійснено. Десь ремонтні роботи не проведено, оскільки особовий склад не з'явився на місце дислокації». Я відповідаю йому: «Плюс, прийнято». (сміється) 

Іноді я ходила на групи підтримки для дівчат, у яких чоловіки або жінки на фронті, і спілкувалася, грубо кажучи, із собі подібними. Мені було приємно розуміти, що я не одна, бо в певний час, коли ти перебуваєш сам на сам зі своїм досвідом, тобі здається, що в тебе все неправильно. Суспільство часто поширює романтичний образ, де чоловік – мужній воїн, дівчина на нього чекає, вони постійно зідзвонюються. Ти міркуєш про те, що в тебе все не так красиво, не так романтично. Що чоловік телефонує тобі в поганому настрої, не цікавиться твоїми проблемами.  

Мені дуже допомогло те, що інші жінки ділилися схожими історіями, і я розуміла, що проблема не в мені, бо війна сильно впливає на стосунки. А якщо багато хто з цим стикається, значить, це можна вирішити. Бо проблема не в самих стосунках, а в зовнішніх чинниках.  

Мені також дуже допомагала робота, бо вона пов'язана з допомогою цивільним людям в умовах війни. Я відчувала свою важливість, внесок у перемогу. У мене також є психологи, психотерапевти, до яких я ходила. Коли ти чекаєш на чоловіка, то часто жертвуєш своїми інтересами, переживаннями чи кордонами, замовчуєш про них, бо вони здаються неважливими. Фахівці допомагають відчути свою цінність і зрозуміти, що власні проблеми не можна применшувати.

Олександра Родіонова

29 років, працює в гуманітарній організації

Ти бачиш людину раз на місяць, і основним є якраз те, як ви спілкуєтеся через телефон

Мої стосунки з військовим незвичні, тому що він іноземець – воює в Інтернаціональному легіоні. Ми познайомилися приблизно 10 місяців тому, я приїжджала до своєї мами в рідне місто, і там випадково зустрілася з ним. Ми почали спілкуватися, він розповів, що приїхав до України, щоб долучитися до війська. На той момент він активно працював над цим: брав участь у роботі різних гуманітарних організацій, чимало тренувався. 

Коли в тебе стосунки з військовим, на вашій комунікації завʼязано взагалі все. Ти бачиш людину раз на місяць, і основним є якраз те, як ви спілкуєтеся через телефон. У нас із самого початку так склалося, що ми дуже багато листувалися. Коли він розпочав свій шлях військового та поїхав на фронт, для нас уже було звичкою регулярно списуватися. Варто зазначити, що ми обоє – не любителі говорити через телефон, та й він не може годинами спілкуватися, бо звʼязок не дуже хороший. Але ми постійно тримали контакт.

Звісно, на фронті не так легко сидіти й листуватися. Під час місії військові навіть не беруть із собою телефони, і є такі дні, коли я взагалі не знаю, що з моїм партнером. Насправді я йому дуже вдячна, що, попри умови, у яких він перебуває, він знаходить можливість підключитися до старлінку та звʼязатися зі мною, надіслати повідомлення чи фотографії свого обіду.

Такі стосунки – це виклик, вони не є простими. Коли ти вибираєш їх, то береш на себе велику відповідальність. Люди зазвичай не звикли до такого формату комунікації, коли близька тобі людина на відстані й ти не чуєш її голосу, не бачиш її емоцій. Ти можеш сприймати його слова певним чином, необовʼязково такими, якими він мав на увазі, листуючись із тобою. На цьому тлі можуть виникати якісь непорозуміння, хоч і в нас не було значних конфліктів. 

Для мене найважчим був період, коли партнер тільки поїхав на навчання, і я зрозуміла, що настав той період життя, коли я не знатиму точно, коли побачу його наступного разу. Більше не можна чітко запланувати зустрічі, вихідні, майбутнє. Для мене це усвідомлення не було легким, як і для нього. Ми всі зараз боїмося невизначеності й звикаємо до цього стану. У стосунках же такий страх пригнічує ще більше, і перші місяці розлуки були досить важкими.

Партнер готовий докладати зусиль, щоби наші стосунки однаково тривали, і це не буде старанням тільки з мого боку

З часом я побачила, що наші зустрічі все-таки можливі, навіть якщо вони випадкові й непостійні. Партнер готовий докладати зусиль, щоби наші стосунки однаково тривали, і це не буде старанням тільки з мого боку. Ніхто ні з ким не розійшовся, ніхто нікого не розлюбив, і, переживши цей досвід, я трохи заспокоїлася.  

Оскільки ми не люди дзвінків і телефону, то намагаємося постійно обмінюватися фотографіями. Для нас це дуже важливо. Це можуть бути світлини твого обіду, нової кофти, яку я придбала, – такі дрібнички, які занурюють тебе в життя іншого, дають загальне розуміння, що він переживає, що його цікавить. Звісно, якщо це військовий, йому потрібно фотографувати так, щоби не видати локації чи координат. Але для нас такий обмін світлинами став звичним, і, напевно, я би подумала, що сталося щось не те, якби мій партнер перестав їх надсилати. 

Мої друзі, які жодним чином не повʼязані з військовими, не завжди розуміють мене

Є різниця в тому, щоби просто зустрічатися на відстані й зустрічатися на відстані з військовим. Найперше – це твоя залученість у справи його підрозділу. Я ще й допитлива людина, то можу розпитати партнера про зброю й тішуся, коли він ділиться своїми справами. Не кожен хоче й може розповідати про це. Як людині, яка щодня переживає стрес, йому важливо, щоби був хтось, із ким можна цим поділитися. Водночас цей хтось не втрачатиме свідомості від почутого, не відповідатиме на кожну репліку «Який жах!». Важливо навіть на такі теми вести конструктивну бесіду, ставити питання, бути нейтральною. Це допомагає партнеру відчути себе більш комфортно, переживаючи стресові події.

Я знайома з його побратимами й уже встигла стати для них своєрідним логістичним хабом. (сміється) Вони можуть надсилати мені якісь замовлення, які я передам їм на передову. Не відчуваю, що це для мене складність. Навпаки, мені цікаво і я сприймаю це як волонтерську діяльність. Те, що мій партнер воює, – це також його робота. У ній присутня небезпека, але, на жаль, у такому стані зараз перебуває вся країна. 

Іноді проблема полягає в тому, що мої друзі, які жодним чином не повʼязані з військовими, не завжди розуміють мене. Може статися так, що я розповідаю щось про свого партнера чи фронт і ловлю на собі дивні погляди. Часом лунають питання на зразок: «А тобі комфортно в таких стосунках? Чому ти вибрала саме їх?» Деякі мої знайомі свідомо відмежовуються від контексту війни, щоб не псувати собі настрій.

Ви можете мені навіть не відповідати, але як близька людина можете дати мені можливість бути почутою, проговорити свої емоції

Думаю, що поки людина не відчує на собі, як це – зустрічатися з військовим на відстані, вона нічого не зрозуміє. Нам варто менше переживати за поганий настрій і все-таки говорити про внутрішній стан партнерів і партнерок. Нетоксичним шляхом, звісно, але наголошувати, що нам потрібна дружня підтримка. Чесно сказати, що це не та тема, на яку приємно розмовляти, але мені потрібно, щоб мене хтось вислухав. 

Якщо ми будемо про це говорити, люди почнуть спокійніше це сприймати. Вони зрозуміють, що це повсякденність багатьох людей. Напевно, це те, що я намагаюся робити, коли ловлю на собі дивні погляди й нерозуміння. Намагаюся пояснити, що мені важливо висловитися. Ви можете мені навіть не відповідати, але як подруга чи близька людина можете дати мені можливість бути почутою, проговорити свої емоції.

Речі, які допомагають мені триматися в хорошому емоційному стані, – це моя робота. Я працюю в гуманітарній організації й відчуваю свою залученість у воєнний контекст. Тішуся, коли одночасно можу й поповнити свій ресурс, і бути корисною, допомогти, стати частиною якогось великого добра. Іноді мені допомагає приготувати собі дуже смачний сніданок і зранку повільно його з'їсти, щоб мене ніхто не чіпав. Також багато часу я займаюся спортом.

Партнеру також приємно почути, які хороші речі трапилися зі мною за день

Просто є маленькі речі, які дають змогу почуватися нормально. Коли у твоєму житті є стосунки з військовим, де є невизначеність, невідомість, постійні переживання, важливо наповнювати себе приємними дрібницями. Я намагаюся, щоб кожен день мого цивільного життя був комфортним для мене, щоб я робила речі, які мені подобаються, не обмежувала себе в якихось поривах і бажанках. У таких випадках стає легше «вивозити» стосунки на відстані. Партнеру також приємно почути, які хороші речі трапилися зі мною за день.

Велику роль відіграють і самі стосунки. Якщо, попри відстань, вони залишаються теплими, у вас усе класно в спілкуванні під час зустрічей, між вами є почуття, то переживати труднощі стане легше. Навіть у таких екстремальних умовах не тільки цивільний партнер має підтримувати військового, а й навпаки. Війна не скасовує важливості бути чуйним та уважним до свого партнера чи партнерки, попри відстань, і підтримка, яку партнери дають військовим – не те, що варто сприймати, як належне. Нам, цивільним, це теж багато чого вартує.

Вікторія 

Не все можна було обговорити в переписці з огляду на безпеку

Ми познайомилися чотири роки тому, до повномасштабної війни, спілкуючись на сайті знайомств. Він перебував на ротації в Донецькій області, через три місяці його відпустили, і ми почали офіційно зустрічатися. 

Якраз перед повномасштабною війною, у листопаді, хлопець знову поїхав на ротацію в Донецьку область. Я ж полетіла в Канаду для того, щоб оформити документи, і так вийшло, що цілий рік не поверталася в Україну. На початку вторгнення було дуже важко спілкуватися: і через те, що я перебувала на відстані, і через те, що його тривалий час не відпускали зі служби. Ми налаштовувалися на те, що в березні 2023 я повернуся з Канади, і його відпустять. Сподівалися, що на цей момент війна вже завершиться. 

Не все можна було обговорити в переписці з огляду на безпеку. Було складно вибрати час для зідзвону, бо в Канаді інший часовий пояс, і ми спілкувалися, коли в хлопця було чергування вночі. Це давало змогу хоча б дізнатися, чи все в нього в порядку. 

На початку повномасштабної війни ми не обговорювали, як виглядатимуть наші стосунки в таких умовах. Ми читали новини, думали, що скоро все скінчиться, намагалися максимально часто спілкуватися телефоном. Комунікація нерідко була нервовою, бо інтернет у місцевостях, де служив хлопець, тягнув погано, тож доводилося звикати до перебоїв. Але сварок було достатньо: наприклад, я бачила, що в інстаграмі він лайкає мої пости, а на повідомлення в телеграмі не відповідає. А він лайкав мої дописи просто, щоб відволіктися від усього, що відбувається навколо.  

Разом із побратимами вони проживали в невеликих хатах, де в одній кімнаті ночувала група з чотирьох-шістьох чоловіків. Тому спілкування відбувалося дуже рідко. Також ми не завжди розуміли, як підтримати одне одного через телефон. Я постійно просила партнера висловлюватися, якщо в нього є якісь проблеми, не тримати все в собі, бо він часто турбувався про мене й боявся налякати якимись розповідями зі служби. 

Ми не завжди розуміли, як підтримати одне одного через телефон. Я постійно просила партнера не тримати все в собі

Хлопець замовляв для мене доставку квітів, подарункові набори, щоб я добре себе почувала. Були навіть випадки, коли він знайшов якийсь фільм, і ми домовлялися переглянути його у свій час, а потім разом обговорити. Одного разу він придбав для нас квитки в кінотеатрі, але його не відпустили зі служби, і я надсилала йому фотозвіти. 

Я рекомендувала йому купу смішних каналів на YouTube, які могли його відволікти. Дивилася розбір відеоігор, якими він захоплюється, і переказувала опісля. Також я люблю читати паперові книжки, а мій хлопець почав слухати аудіокнижки, які я читала або які мені подобаються, і ми їх теж обговорювали. Намагалася замовляти смаколики для його підрозділу, щоб якось компенсувати відсутність одне одного, щоб це було не лише спілкування онлайн. 

Намагаємося шукати більше спільних тем – говорити про ігри, фільми, які виходять

Виходить, перший рік повномасштабної війни я провела за кордоном, а на другий повернулася в Україну. Хлопця відпускали десь раз на місяць-два. Останні два з половиною місяці його відпустили лише на чотири дні. Є люди, яким це більш потрібно: наприклад, тим, у яких вагітна дружина, або яка щойно народила і їй потрібна допомога. Та навіть у таких випадках чоловіків відпускають щонайбільше на два тижні. 

Ми навчилися спілкуватися в режимі нон-стоп. Якщо я не сплю вночі, можу йому щось надіслати, а він прокинеться зранку й відповість. У нас ніби одна велика переписка завдовжки в три роки. (сміється) Ми також намагаємося частіше спілкуватися телефоном, бо, коли спілкуєшся текстом чи аудіо, є відчуття, ніби відвикаєш від людини, з якою розмовляєш. 

Під час відеозвʼязків він може показувати, де вони перебувають, як харчуються й живуть. Намагаємося шукати більше спільних тем – говорити про ігри, фільми, які виходять. Нещодавно ми побачили рекламу браслетів, на які тиснеш і вони передають дотики через дистанцію. Хочемо спробувати й таку комунікацію – цікаво, чи спрацює.  

Часом буває дуже важко, бо я розумію, що ми зустрічаємося майже 4 роки, але за весь цей час ми не жили разом, не знаємо одне одного в побуті, чи ми сходимося в цьому плані, чи ні. Ми обговорювали деякі речі щодо цього, але, коли приїжджає хлопець, це все забувається, і так по колу. Немає можливості вести звичайне сімейне життя.

Ми зустрічаємося майже 4 роки, але за весь цей час ми не жили разом, не знаємо одне одного в побуті

Рік тому мій партнер зробив мені пропозицію, але ми не можемо спланувати весілля, не знаємо, на яку дату його призначити й чи відпустять його. Тому інколи ми не розуміємо, як рухатися далі в наших стосунках, і через це між нами трапляються сварки. Відчуваю, ніби моє життя стало суцільною невизначеністю: ти не знаєш, як довго це триватиме, чи зможемо ми одружитися, завести дітей, поїхати кудись на медовий місяць. 

У цьому очікуванні мене підтримує те, що мій партнер мене дуже кохає й завжди може заспокоїти. Коли я засмучуюсь чи злюсь, я зопалу можу написати йому: «Як ми взагалі будемо так зустрічатися?» Він відповість, що все буде добре, ми зможемо розібратися й подумати про наше майбутнє, де ми будемо проживати і як. Щоб відволіктися, я читаю книжки або малюю картини за номерами. Наречений постійно замовляє їх для мене, коли я себе накручую. Тоді я малюю, паралельно дивлюсь якийсь серіал, і мені стає легше.

Найкраща порада, яку можна дати в таких стосунках, – це звикати до того, що ваше спільне життя буде рухатися дуже й дуже повільно. Проблеми, які виникатимуть між вами, ви можете вирішити онлайн, але невідомо, як вони проявляться в реальному житті, чи матимуть ваші розмови на дистанції якийсь результат. 

Відчуваю, ніби моє життя стало суцільною невизначеністю

Було б класно, якби мені хтось сказав, що потрібно частіше бачитися, подорожувати разом, мати більше спільних емоцій до повномасштабного вторгнення. Коли я повернулася в Україну, ми ходили до парку в нашому місті, досліджували нові кавʼярні. Часом ми подорожували в різних українських містах: Львові, Одесі, Києві, – якщо це вдавалося втиснути в один тиждень. Я планувала ці поїздки так, щоби ми змогли побути в різних готелях, сходити на різні екскурсії. Іноді – просто поїсти фастфуду, посидіти й пофотографуватися. Це врізноманітнило наші будні, і тепер ми маємо чимало приємних спогадів і нового спільного досвіду.