Власний досвід«Цінний досвід». Це жінки, які поверталися до колишніх
Я живу з усвідомленням, що всі стосунки — «ненормальні»
Розставання з коханою людиною чи просто партнером — зазвичай складний і болісний досвід. Хтось повертається до партнера й переконується, що зробив правильне рішення, хтось — повністю відмежовується, боячись повторити колишні помилки. Але чи справді рішення повернутися завжди є помилкою, чи саме цей крок може стати ключем до глибшого взаєморозуміння?
Кожна історія — це певний досвід. І хоча ми не завжди можемо передбачити, чи принесе він полегшення або нові труднощі, цей досвід точно допомагає краще зрозуміти себе й свої бажання.
Ми поговорили з жінками про їхній досвід повернення до колишніх партнерів, про вплив соціальних стереотипів й оточення на якість їхнього особистого та сімейного життя, а також запитали у засновниці платформи «ЇЇ підтримка», психлогині Анни Хаєцької про те, чому ми повертаємося до колишніх.
Текст: Ярина Шестак
Анастасія
31 рік
Постійно ловила себе на думці: «Може, проблема в мені?»
Ми були разом півтора року. Познайомилися на роботі, і спочатку все здавалося ідеальним. Було багато романтики, ніжності, залицянь. Але згодом, коли ми з’їхалися, все почало змінюватися.
Поступово з’явилися образи, приниження, за ними — вибачення, після яких усе повторювалося знову. Здавалося, що, досягнувши бажаного — спільного життя, він дозволив собі показати справжню сутність. У нас обох були діти від попередніх шлюбів, і хоча між ними не було конфліктів, я помітила, що він демонстративно приділяє більше уваги своїй доньці та водночас обмежує мою.
Я вперше вирішила розірвати ці стосунки, насамперед через свою дитину. Не можу згадати конкретний момент, коли все стало очевидним, але було зрозуміло: так далі тривати не може. Приниження стали нормою, і вони стосувалися не тільки мене, а й моєї дочки. На той момент їй було всього п’ять років. Я не могла дозволити, щоб вона росла в такій атмосфері.
Пережити розрив було нелегко. Емоційна прив’язаність до нього була надто сильною, і хоча я свідомо ухвалила рішення піти, підсвідомо чекала, що він зробить крок у мій бік. Постійно ловила себе на думці: «Може, проблема в мені?». Навіть після всього пережитого мене тягнуло назад. Моє оточення не підтримало мене так, як хотілося — реакція близьких була неоднозначною, а іноді навіть осудливою.
Ми були окремо три-чотири місяці. За цей час він знаходив безліч приводів зустрітися, поступово між нами знову відновилося спілкування. Мені здавалося, що він усвідомив свої помилки, і цього разу все буде інакше. Стосунки справді здавалися кращими, ніж раніше, тож я погодилася повернутися.
Я боялася, що минуле повториться, але він запевняв, що зробив висновки, що більше ніколи не буде поводитися так, як раніше. І спочатку він справді намагався. Особливо в стосунках із моєю дитиною. Проте варто було нам знову почати жити разом, як усе повернулося на свої місця. А потім я завагітніла.
Те, що відбувалося далі, було ще гіршим, ніж першого разу. Якщо раніше він хоча б іноді стримував себе, то тепер уже ні. Удома він поводився агресивно й принижував мене, але на людях був ідеальним партнером. Для всіх навколо ми виглядали як щаслива пара, і це тільки погіршувало моє становище — адже ніхто не підозрював, що відбувається за зачиненими дверима.
Я відчувала, що він ніби шукає в мені недоліки, постійно порівнював мене з іншими, акцентував увагу на моєму віці та досвіді, оскільки був старшим на дев’ять років.
Після народження нашого сина я зрозуміла, що мої сили на межі. Я була виснажена й емоційно знищена. В один із вечорів він знову почав висловлювати претензії, що я все роблю не так. Я стояла, тримаючи на руках місячного малюка, і в той момент усвідомила: досить.
Я не планувала йти вдруге. Коли поверталася до нього, то думала, що цього разу все серйозно. Але життя показало інше. Я зрозуміла, що варто піти остаточно.
Цього разу розставання далося мені легше. Я відчувала полегшення. Так, були страхи щодо майбутнього, але в цілому я стала емоційно стабільнішою. Я більше не відчувала потреби в «підстрахуванні» з його боку, адже він ніколи не був справжньою опорою.
Він досі намагається ініціювати відновлення стосунків, але я непохитна. До нього не залишилося ані злості, ані образ, ані навіть найменшої прихильності. Я не відчуваю до нього нічого. Ми не разом уже чотири роки, і це найкраще, що могло статися.
Катерина
(ім’я змінене)
25 років
Наша близькість давала мені ту дозу ендорфінів, яка ще тримала на плаву, а після розставання мене просто змило хвилею. Я тонула в депресії
Ми розійшлися через надумані причини:
«Я не можу бути у стосунках. Це на мене тисне. Я думав, що зможу, але не можу. Відчуваю фрустрацію».
Я розуміла, що це пов’язано з його уникаючим типом прив’язаності. Це вже не вперше: ми кілька разів розходилися на короткий час, і я знала, що будь-які близькі стосунки лякають його.
Я дуже важко переживала це розставання. Був зимовий період, а ще на той момент у моєму житті було багато інших труднощів — і в навчанні, і в особистому. У мене почалася депресія, яку, ймовірно, посилило те, що наші стосунки були конвенційними. Наша близькість давала мені ту дозу ендорфінів, яка ще тримала на плаву, а після розставання мене просто змило хвилею. Я тонула в депресії, але медикаментозна підтримка допомогла.
Я також розуміла, що ця ситуація стала тригером моїх дитячих травм. Наприклад, вона розбудила в мені глибоке відчуття покинутості — бо в мене не було батька. Але поступово я почала ставати на ноги. Депресія позбавила життя смаку, але мені потрібно було повертатися в соціум, продовжувати навчання, працювати над своїм фільмом.
Спочатку ми з партнером зовсім не спілкувалися. Але згодом він написав і запропонував зустрітися. Я чекала на якесь повернення, але він просто віддав мої речі та попросив вибачення. Сказав, що зраджував мене. Додав, що справа не в мені, а в його власних комплексах, із якими він не зміг упоратися. Це вдарило по мені, але ліки добре працювали.
Ба більше, ця ситуація дала мені поштовх до творчості. Я змогла спрямувати свої переживання у фільм. Поступово життя поверталося в баланс: я почала отримувати задоволення від творчого процесу, відчувала щастя. Це було дуже важливо. У мене навіть був короткий роман. А фільм, який я зрештою створила, частково базувався на моєму досвіді з партнером. Це допомогло мені прожити свої почуття, ніби подивитися на ситуацію з боку.
Згодом ми почали випадково перетинатися. І я зрозуміла, що мені стало легше. Я згадала, як добре з ним спілкуватися.
Одного разу після таких коротких зустрічей я сама запропонувала йому побачитися, щоб віддати речі. Ми багато говорили, здебільшого про моє життя. Я відчувала, що він теж хоче поговорити. І після цього він знову зник.
Я не очікувала від нього великих жестів, хоча для мене це досить типовий досвід — спати з колишніми партнерами. Це ніби залишок прив’язаності до людини. Пізніше ми знову зустрілися, і в повітрі вже відчувалася інтимність. Під кінець вечора він запропонував залишитися разом на ніч, і я погодилася.
Але тепер це було інакше. Я чітко розуміла, що це не повернення до стосунків — і що я їх не хочу. Я усвідомила, що потреба бути в «нормальних» стосунках — це щось нав’язане суспільством. Я довго жила з цією ідеєю, навіть попри те, що проходила терапію. Але жодні з навколишніх пар не були для мене прикладом. Більшість таких стосунків здавалися мені нудними, обмежувальними, такими, що не дають людям розвиватися.
Разом із терапевткою я зрозуміла, що, можливо, я взагалі не хочу класичних «нормальних» стосунків. Я не мріяла про життя, у якому ми з кимось проводимо кожну хвилину разом. Це була не моя потреба. Я нарешті змогла це прийняти. А партнера я завжди цінувала — навіть після зради. Було багато складних почуттів, але я не могла його «стерти» зі своєї свідомості.
Після тієї ночі ми ще деякий час продовжували зустрічатися — просто проводили разом час і займалися сексом. Ми ніяк це не визначали.
Чиї стосунки взагалі нормальні? На кого не глянь — у всіх є щось своє, особливе. Я відчуваю, що в цих стосунках є тепло, глибока близькість, підтримка. Це любов, хоч і не в тій формі, яку суспільство звикло вважати стандартною
Та в якийсь момент я зрозуміла, що це не те, чого я хочу. Я збираю любов по крихтах, хоча заслуговую на більше. І я сказала йому про це. Я сказала, що такий формат стосунків не для мене. Адже він шукає когось, хто йому більше підходитиме, а я завжди поруч, коли йому потрібно. Такого я більше не хочу.
Це був ключовий момент. Після цього він зробив крок у мій бік і зізнався, що хоче бути зі мною, що я для нього важлива. Ми вперше за довгий час відкрито поговорили. Обом нам непросто висловлювати свої почуття. У нього є свої внутрішні проблеми, у мене — свої. Але є між нами цей зв’язок, який залишається, попри всі труднощі.
Коли я сказала, що хочу все припинити, він зробив вибір. Він вирішив, що більше ні з ким не буде зустрічатися, окрім мене. І з того моменту ми вже довгий час разом.
Ми існуємо в цьому світі одне для одного. Проводимо багато часу разом, подорожуємо. Ми відчуваємо, що наші стосунки змінюються, що ми ростемо в них. Нам стало легше відкриватися одне одному.
Я більше не намагаюся визначати ці стосунки, не прагну пояснень. Якщо хтось випадково дізнається, може запитати: «А що, не можна бути в нормальних стосунках?»
Але чиї стосунки взагалі нормальні? На кого не глянь — у всіх є щось своє, особливе. Я відчуваю, що в цих стосунках є тепло, глибока близькість, підтримка. Це любов, хоч і не в тій формі, яку суспільство звикло вважати стандартною.
Такий формат працює для нас. Він дає нам можливість жити своїм життям, займатися творчістю, але водночас бути разом і підтримувати одне одного.
Тому зараз я просто живу. І я впевнена в одному: у всіх стосунків є свої особливості. І саме через це вони і є «нормальними». Кожен має свої потреби, і головне — зрозуміти, що для тебе правильно. Якщо правильність взагалі існує.
Зараз ми разом. Але чи це «нормальні стосунки?» Я не впевнена.
Ірина
36 років
Ми домовилися залишитися близькими людьми, але треба було розібратися у власному житті, перш ніж заводити нові стосунки
Я розлучилася з чоловіком, точніше, перебувала в процесі розлучення, коли почала зустрічатися з хлопцем. Це було дуже неочікувано для мене. Спочатку ми мали дружні стосунки, а пізніше почали зустрічатися. Особливістю було те, що він молодший за мене на 10 років. На той момент мені було 35, а йому — 25. Цей формат стосунків був несподіванкою для нас обох. Але разом нам було добре. Ми обоє музиканти й мали багато спільного. Проте на нас тиснуло оточення, зокрема його родина, через різницю у віці. Я ще не повністю відійшла від розлучення й недостатньо емпатично ставилася до хлопця в стосунках, а він частково прогнувся під зовнішній тиск. Через рік зустрічей ми розійшлися. Це була його ініціатива. Ми домовилися залишитися близькими людьми, але треба було розібратися у власному житті, перш ніж заводити нові стосунки. Під час нашої паузи ми продовжували займатися сексом. Тобто ми ніби розійшлися, але й не до кінця.
Психологічно мені було дуже важко: я пройшла через розлучення й раптово закохалася знову. Це був ковток свіжого повітря, який, на жаль, закінчився розставанням. Мені було нелегко. Я намагалася підтримувати рутину, пішла в спортзал, більше працювала. Було важко. Під час цього періоду ми з хлопцем залишалися в близьких стосунках, але не як пара, і мені потрібно було знайти баланс у спілкуванні з ним уже як із другом. Ми підтримували одне одного, допомагали в різних ситуаціях. Ці моменти нагадали мені, що ми дійсно піклуємося одне про одного, незалежно від наших ролей.
Через чотири місяці після розставання ми вирішили зустрітися й переоцінити ситуацію в нашому житті та в стосунках. Ми обговорили, що відбувається, чи хочемо спробувати дати другий шанс цим стосункам. Вирішили, що спробуємо. Ми усвідомили, що зв’язок між нами справжній, а почуття не зникли. Зрозуміли, що причина розставання була здебільшого зовнішньою. Якщо між нами й були якісь непорозуміння, то вони не стали основною причиною нашого розриву.
Ми знову зійшлися, і повернення до стосунків було природним, адже ми обоє хотіли бути разом. У нас багато ніжності одне до одного. Коли поїхали в гори, то вже поводилися як пара. Це було природно, навіть без обговорення.
Найважливіше — як ми підтримали одне одного в ці важкі й болючі моменти, як гідно пережили ці випробування й все-таки залишилися разом. Зараз наші стосунки стали набагато відкритішими і яснішими, ми більше комунікуємо. Важливим є також те, що одразу після нашого розставання хлопець почав психотерапію (я теж уже декілька років у терапії), і це дуже допомогло йому розібратися в собі. Я підтримувала його в цьому, хоча й розуміла, що терапія може зіграти як на мою користь, так і проти мене. Він міг дійти висновку, що такі стосунки йому не підходять. І я б поважала його рішення, адже я не хотіла бути з людиною, яка в стосунках нещаслива.
Тепер ми знову разом і з надією дивимося в майбутнє, адже маємо цей цінний досвід — пережили багато різних ситуацій, від стосунків до розриву.
Я думаю, що ті проблеми, які ми мали, можна було б вирішити через пряме спілкування. Але, як сказав мій хлопець, він відчував, що йому була потрібна пауза. Я маю це прийняти й поважати. Я бачила, як йому було важко розлучатися, і вірю, що для нього були причини, які справді мали значення.
Я дуже рада, що, незважаючи на всі образи й розчарування через рішення розійтися, я змогла слухати й чути його як людину
Усі стосунки нелінійні. Є обставини, коли одному з партнерів важче, ніж іншому. Я дуже рада, що, незважаючи на всі образи й розчарування через рішення розійтися, я змогла слухати й чути його як людину. Деякі мої подруги казали, що він молодий і не цінує мене. Можна було б дивитися на це з такого боку, але це було б несправедливо. Його досвід, навіть якщо він менший за мій, важливий для нього. І всі його рішення він ухвалює на основі власного досвіду, думаючи, що це найкраще рішення наразі Так само я роблю.
Цей період розриву й відновлення стосунків навчив мене гнучкості та поваги до партнера, навіть якщо я не підтримую його рішення. Що більше ми говорили, то більше розуміли позиції одне одного. Це був дуже цінний досвід — як залишатися людьми, навіть після розриву стосунків.
Також важливо менше звертати увагу на думку оточення. У нас стосунки нестандартні: я старша на 10 років, і для когось це може бути проблемою. Але ця проблема є лише в головах інших людей, бо найважливіше — це те, як нам у парі, чи влаштовує нас наше життя разом. Це ще один важливий урок, який я тепер розумію та приймаю на практиці.
Чому ми повертаємося до колишніх: психологія ностальгії та незавершених стосунків
Важко знайти людину, яка ніколи не відчувала ностальгії за минулим. Спогади про минулі стосунки можуть викликати цілу гаму емоцій — від теплоти до болісної туги. Саме тому багато людей замислюються про повернення до колишнього партнера, а деякі наважуються на цей крок і щасливі у своєму рішенні. Важливо пам'ятати, що повернення до колишнього партнера – це ваш вибір і якщо ви вирішили, що вам так буде краще, ніхто не має права засуджувати вас за це.
Спробуємо розібратися з тим, чому ж нам хочеться повернутися до колишніх. Незалежно від того, чи минуло з моменту розставання кілька місяців, чи років, ностальгія за минулими стосунками є поширеним явищем. Але що саме змушує нас прагнути повернутися? Чи це справжня прихильність, чи просто ілюзія, зумовлена когнітивними упередженнями.
Когнітивні пастки: чи справді «раніше було краще»?
Людська пам’ять має вибіркову природу. Ми схильні романтизувати минуле, згадуючи щасливі моменти й витісняючи конфлікти та проблеми. Якщо в розмовах із колишнім часто звучать фрази на кшталт: «Пам’ятаєш, як нам було добре?», важливо свідомо аналізувати повну картину стосунків.
Дослідження підтверджують, що когнітивне спотворення під назвою «ефект ореолу» може змушувати нас бачити стосунки кращими, ніж вони були насправді. У такі моменти варто згадати не лише романтичні моменти, а й причини, через які ви розлучилися.
Страх самотності та його вплив на рішення
Одна з основних причин, чому люди повертаються до колишніх, — це страх залишитися на самоті. Дослідження, проведене Американським інститутом охорони здоров’я, показало, що люди, які мають виражену тривожну прив’язаність, сумують за колишніми значно інтенсивніше, ніж ті, хто комфортно почувається наодинці.
Якщо ви помічаєте, що думки про повернення виникають переважно в моменти самотності чи пригніченого настрою, варто замислитися: чи справді вам потрібен колишній партнер, чи це просто спосіб уникнути почуття самотності?
Чому навіть у нових стосунках ми згадуємо колишніх?
Іноді, навіть перебуваючи в нових стосунках, люди продовжують думати про колишніх. Це не означає, що нові стосунки приречені. Наукові дані свідчать, що в періоди труднощів у поточних стосунках люди схильні ідеалізувати колишніх партнерів. Важливо бути чесними із собою та партнером, обговорювати свої переживання й працювати над поточними стосунками, а не порівнювати їх із минулим.
Чому потерпілі від насильства повертаються до аб’юзерів?
На жаль, повернення до колишніх партнерів часто спостерігається у стосунках, де було насильство. За даними американської Національної гарячої лінії з боротьби з домашнім насильством, потерпілі в середньому повертаються до партнера-аб’юзера сім разів, перш ніж остаточно завершити стосунки.
Це пояснюється феноменом травматичного зв’язку — психологічною залежністю, коли потерпіла продовжує відчувати сильну емоційну прив’язаність до кривдника, навіть усвідомлюючи шкоду стосунків У таких випадках важливо отримати підтримку фахівців і розірвати цей небезпечний цикл.
Знайомства чи повернення до колишніх: чому ми обираємо знайоме?
У сучасному світі онлайн-знайомств пошук нового партнера може бути виснажливим. Постійні побачення, очікування відповідності, ймовірно, створюють утому, яка підштовхує повернутися до звичних стосунків. Це схоже на перегляд старого улюбленого серіалу замість того, щоб ризикувати й почати дивитися нове шоу.
Дослідження, опубліковане в Journal of Social Psychology ще у 2011 році, показало, що знайомство та звичність стали основним мотиватором повернення до колишніх для 15% опитаних. Тобто ми часто повертаємося не тому, що справді кохаємо, а тому, що знайомі стосунки здаються безпечнішими за невідомість.
Це доля?» Чи справді нам судилося бути разом?
Останнім часом у соцмережах набирають популярності ідеї про «кармічних партнерів» і «долю». Деякі колишні повертаються з переконанням, що вам «судилося бути разом».
Проте психологія стосунків говорить про інше: навіть якщо ви відчуваєте сильний зв’язок, він не гарантує здорових стосунків. Головне питання — чи готові обидва партнери працювати над стосунками й розв'язувати проблеми, які привели до розриву. Якщо ви і партнер чи партнерка, визнаєте, що готові повернути стосунки і працювати над ними, то це може мати успіх. Відомо багато випадків, коли пари давали новий шанс стосункам і жили довго і щасливо.
Перед тим, як написати: «Я сумую за тобою», запитайте себе:
- Чи бачу я майбутнє з цією людиною?
- Чи справді воно можливе, враховуючи минулі проблеми?
- Чи задовольняли ці стосунки мої потреби?
Прислухайтеся до себе, будьте з собою відвертими і тоді дійте.
Як рухатися після розриву?
Розрив — це складний процес, але деякі речі допоможуть вам швидше відновитися:
- Дистанція: утримання від контактів допомагає розірвати емоційний зв’язок.
- Рефлексія: проаналізуйте, що саме вам не вистачає — колишнього партнера чи емоційного комфорту?
- Фокус на собі: займіться саморозвитком, спортом, новими захопленнями.
Пам’ятайте: стосунки повинні бути не лише знайомими, а й здоровими. Якщо повернення до колишнього здається вам єдиним варіантом, можливо, варто переглянути свої внутрішні захисні механізми та страхи. Адже іноді найбільше щастя чекає не в минулому, а попереду.