Власний досвід«Про те, що таке лімфома, дізналася з Google». Дівчата про те, як вони борються з «невидимим» раком

У березні над моєю ключицею з’явилася пухлиноподібна кулька. На дотик вона була доволі тверда. Я написала сімейному лікарю та скинула фото, бо ж тоді був карантин. Він припустив, що це запалений лімфовузол і виписав ліки, але вона тільки збільшувалася. Мене оглянули три лікаря, які не змогли сказати, що це. Тільки вже після МРТ мене направили до онколога. Біопсія показала, що це лімфома Ходжкіна.

По лікарям я їздила разом із сестрою. Нам казали, що це стовідсотково злоякісна пухлина, але яка саме – незрозуміло. Після здачі додаткових аналізів онкологія підтвердилися, я пам’ятаю, як моя сестра намагалася всім пояснити, що це, швидше за все, помилка. Думаю, їй було просто важко це прийняти. Я розуміла, що лікарі кажуть правду, але не знала, що таке взагалі «лімфома» та як буду лікуватися. На сьогодні я вже пройшла 4 блока хіміотерапії, а зараз я чекаю ПЕТ-КТ, і згодом – опромінення.

Про мій діагноз рідним розповіла саме сестра, оскільки я була вже морально виснажена. Вона старалась позитивно на все реагувати й спокійно говорила: «Так, у Лєри лімфома, але я знаю, що все буде добре. Так, це рак, але такий, що піддається лікуванню та в 90% випадків – повністю виліковний. Ми в них потрапимо, чуєш?»

Я боялася, що буду тягарем. Боялася втратити волосся. Боялась реакції людей на мою нову зовнішність. Боялася, що коханий зміниться у ставленні до мене через хворобу. Зараз я розумію, що боялася того, з чим ніколи не стикалася, і це було нормально. Мене просто лякала невизначеність.

Усе, що я знала до хвороби: рак – це дуже дорого та страшно. А коли зіткнулася з цим віч-на-віч, то зрозуміла, що є нюанси, про які замовчує суспільство, вішаючи ярлики. Хворіючи на рак, можна теж бути красивою, не сидіти вдома, подобатися самій собі, у першу чергу.

Бували випадки, коли мені викрикували образливі слова, типу «яйцеголова», це чомусь дуже смішило цих людей (спойлер: це не смішно, ніколи не робіть так). Ще я чула щось на кшталт: «Надінь шапку та ходи в ній, ти що». Але це проблема людей, а не моя. Я завжди старалась виглядати гарно: стильно одягалася під свій новий образ, робила мейк, підбирала аксесуари. Деякі дівчата навіть писали, що поки не читали хештеги про рак під моїми постами, то думали, що я трендсеттерка.

Діагноз мені поставили перед повноліттям: свої 18 років я святкувала на першій хімії. Я дізналася про нього в кабінеті флюорографії, коли лікарка сказала, що в мене лімфогранулематоз. Не страшно звучить, правда? Але коли я загуглила, були змішані відчуття. Підсвідомо я знала, що в мене рак: дуже боліло у грудях та обсипало плямами, які свербіли. Коли прочитала симптоми лімфогранулематозу – сумнівів не залишилося.

Я проходила лікування в Національному інституті раку, де в мене був дуже крутий лікар. Зараз виповнився рік, як я в ремісії, і це класна штука. Батьки, сестра, хлопець – мене підтримували всі. Не давали сидіти вдома, нудьгувати, занадто хвилюватися й, тим паче, плакати. Скажу чесно, що така атмосфера вже тебе трохи лікує.

Я відразу домовилася сама із собою, що маю пройти шлях лікування будь-якою ціною. Казала собі: «Перші дні тобі може бути погано, але ти трошки полежиш і потім будеш жити на повну». Так воно й сталося. Головне – себе правильно налаштувати. Звісно, що жорсткі періоди «побочок» ніхто не відміняв, але це все проходить. Потрібно просто це пережити.

Під час хіміотерапії я вступила до університету, опромінення випало якраз на вересень першого курсу. Зранку я їздила на процедури, а після – на пари. Як же приємно я була здивована, коли побачила, що студенти не тикають пальцями на мене лису й не дивляться з жалістю. Люди навіть не здогадуються, але їхня адекватна реакція насправді може дуже підтримати. Тому спочатку я ніде не афішувала про свій діагноз, але всі навкруги розуміли, що відбувається. Зізнатися публічно я змогла тільки коли вже побрила голову після останньої хімії та виставила фото в Instagram. А ще іноді на вулиці до мене підходили й казали, що лисою я виглядаю круто та сміливо. Я й сама це розуміла, бо знала, що лиса голова не на все життя. Коли б я ще змогла таке спробувати?

Лікування раку впливає на настрій тільки перші 4 дні після хіміотерапії. Потім ви маєте два шляхи: налаштувати себе на те, що все буде класно, або ж далі лежати та скаржитися на обставини. Так, бувають і складні моменти, але з них треба відразу шукати вихід, а не затягувати. Я звернулася до психолога, коли зрозуміла, що мені дуже важко дається період лікування. Йому можна було розповісти все, що не хочеш розповідати близьким, аби не травмувати їх.

Тоді мені був 21 рік, я відчувала різкий біль у спині. Пов’язувала це зі стретчингом, яким займалась майже тричі на тиждень. Здавалося, що це просто дискомфорт після тренування, але за місяць приступи болю переросли у відчуття, ніби хтось проткнув мене гострою палкою. Тоді я зрозуміла, що всередині мого тіла щось відбувається.

Про те, що це рак я дізнавалася поступово. Комп’ютерна томографія показала, що є новоутворення, але лікарі говорили зі мною без жодного натяку на онкологію. Навіть, коли після операції підтвердилося, що в мені таки є злоякісні клітини, жоден із них не взяв на себе відповідальності та сміливості сказати про це. Мені ніхто не пояснив, що це рак.

На прийомі в іншій лабораторії лікарка подивилася матеріали біопсії та сказала: «Так, це лімфома Ходжкіна, друга стадія. Не хвилюйтесь, вам призначать кілька курсів хіміотерапії». Звучало, ніби невдалий жарт: що таке лімфома та при чому тут хіміотерапія? Я вийшла з лабораторії, сіла в машину й вирішила просто загуглити. Смішно, але фактично про те, що в мене рак, я дізналася з Google.

Сьогодні вже три роки, як я в ремісії. Щастя було і в тому, що мене підтримували ма й па, і робили це, як дорослі адекватні люди. Поки ми чекали на результати – встигли проговорити важливі речі: «Якщо лікарі виявлять в тебе онкологію – нічого страшного не станеться. Ми просто будемо лікуватися далі, але трохи по-іншому».

Також переживати важкі стани мені допомагають онлайн-спільноти, Inspiration Family, яка об’єднує три організації у сфері онкології: Cancel/R, Soul Sisters і «Квант», де люди в діагнозі можуть ставити будь-які питання, радитися з приводу ліків і хороших спеціалістів.

Більше всього я боялася того, що лікування може не допомогти й це все доведеться пережити моїй родині та друзям. У дні «хімій» я просила їх залишати мене наодинці після капельниць, бо боялася, що вони побачать, як я «відходжу». Бували ночі, коли я прокидалася та пробувала вщипнути себе за руку, щоб переконатися, що ще жива. Стрьомно, але правда.

Жалість із боку навколишніх – те, що виявилося найскладнішим для мене. Не дуже приємно, коли люди ховають тебе, поки ти ще жива. Фізично й морально приємніше проводити час із тим, з ким можна пожартувати та поговорити про якісь буденні та кльові речі. Згадую діалог із другом, який влаштував сюрприз і прийшов провідати мене в лікарню. Ми сиділи на диванчику в коридорі, я сказала, що його стрижка під 0,3 мм дуже класно виглядає. Я просто взагалі люблю таку чоловічу стрижку. Він тоді відповів: «Дякую, це в мене новий барбер з’явився. Дати контакт?». У той момент ми обоє щиро посміялися.

Я не соромилася свого діагнозу, бо не була від нього застрахована. Мені не хотілося приймати нову зовнішність, але це був мій досвід, я пообіцяла собі його поважати. Думаю, якби про нього дізналися всі, хто тоді криво на мене дивився, – їм захотілося б вибачитись.