Власний досвід«Ти нікого не вбиваєш, а рятуєш себе». Жінки про рішення зробити аборт

22 жовтня Конституційний суд Польщі посилив заборону абортів. Зокрема, тепер у країні не дозволяється переривати вагітність у випадку дефекту плода або невиліковної хвороби, що загрожує його життю. Аборт можна зробити лише у випадку зґвалтування, інцесту або загрози здоров’ю та життю матері, що становить лише близько 2% офіційних причин проведення процедури за останні роки.

Через це в Польщі почалися протести, акції проти заборони абортів відбулися у близько 50 містах. Виявити солідарність із жінками Польщі вийшли й у Києві, Львові, Харкові та Маріуполі. Хоч в Україні аборти не є забороненими, тема переривання вагітності залишається стигматизованою. Ми поговорили з 5 жінками про їхні рішення та причини зробити аборт.

Уперше я завагітніла у 20 років і не мала жодних сумнівів щодо того, чи залишати мені дитину. Це щось схоже на колаборацію підліткового максималізму та цікавої пригоди – я романтизувала, як ходитиму на сесії з дитиною, і мені це здавалось дуже милим. Мій тодішній хлопець зробив мені пропозицію, хоча він теж був замолодим для батьківства – 22 роки. Перші кілька діб ми майже не говорили, таким був шок. Я познайомилась із його батьками, коли вже була вагітною, і одружувалася з чималим животом.

Попри всю романтику, ростити дитину виявилося дуже непросто. Певно, через власні жахи, син народився нервовим і перші два роки життя без упину кричав. Я не дозволяла собі приймати допомогу, бо хотіла й тут бути відмінницею. Паралельно отримувала дві вищі освіти, працювала редакторкою на ресурсі для батьків, і щонайменше 3 години на день гуляла з візком лісом – здобувала сину свіже повітря. Це було дуже складно.

Коли я вдруге побачила дві лінії на тесті, не готова була повторити це. Мені тоді здавалося, що це – кінець життя. Я не мала сил. Це було через 2,5 роки після першої вагітності, у період кризи трьох років у старшого сина. Я тихо плакала в туалеті над тестом і гуглила, що робити, але часу було небагато – будь-якої хвилини міг увірватися син і засипати мене питаннями.

Із вбиральні я вийшла вже рішуче налаштованою. Підійшла до чоловіка та сказала: «Я вагітна, але не готова. Ти можеш мене засуджувати, але я не піду на це. Давай не називати це дитиною, і робити вигляд, що нічого не сталося, а я сьогодні сходжу до лікаря».

Я прийшла до гінеколога та з порога заявила, що прийшла переривати вагітність. Якщо вона проти, то нехай мені дасть контакти того, хто робить це. Одразу попросила мене не переконувати й не переналаштовувати. Попросила взагалі ніяк це не коментувати та просто допомогти. Лікарка виявилася чудовою, поклала мене під УЗД, назвала термін, потім перепитала, скільки мені років і чи маю вже дітей. Почувши, що мені 23 і я маю сина, якому 2,5 роки, вона тихо сказала: «Ти все робиш дуже правильно. Поживи трохи. У тебе ж є ти». Термін був невеликий і можна було зробити медикаментозне переривання – тобто випити таблетку, викликати умовно менструацію, і все.

Вона попередила мене про ускладнення, про можливі варіанти розвитку подій, кровотечі та моральну пригніченість. Попросила дозволити собі приймати допомогу від сім’ї та відправити чоловіка із сином кудись у парк, поки це все робитиму.

Про те, що я перериватиму вагітність, знали лише мої батьки, чоловік і на той час краща подруга. Лише подруга намагалася відмовити мене. Лякала тим, що раптом більше не зможу завагітніти. Але в неї тоді не було дітей, тож її слова не були для мене сильно авторитетними. Жоден із членів сім’ї не поставив жодного запитання, усі поставилися з розумінням, бо бачили, як важко мені вчитися, працювати та доглядати непросту дитину. Тож вони поважали мій вибір і за всі 4 роки з того моменту жодного разу не нагадали про цей епізод.

Я не можу згадати, скільки коштували таблетки. Вживала якісь препарати за схемою, узгодженою з лікаркою, але вдома. Вона сказала, що атмосфера має бути спокійною. Я лежала в ліжку, під ковдрою, дивилася кіно, читала. Це було неприємно, бо потім я мала сильну кровотечу, яка тривала ще десь тиждень чи два. Була купа обмежень, паморочилася голова. Я, як геройка, намагалася ще робити якусь роботу й готувати їсти, але почувалася дуже погано фізично. Морально мене не розхитувало, бо я не ставилася до цього як до «вбивства людини». Це було наче обов’язкове медичне призначення для мого здоров’я, тож я просто виконала все, як було потрібно, крім того, щоб відпочити.

Я знала, що моя мама робила аборт після мене, бо в них тоді не було грошей ростити ще одну дитину. І в підлітковому віці засуджувала її. Тоді почула десь, що це вбивство й навіть казала їй таке вголос – типу як ти могла, я завжди мріяла про сестру, як тобі не соромно. Зараз мені дуже соромно за ці слова. Звісно, коли сама опиняєшся в такій ситуації, сильно переосмислюєш процедуру.

Ситуація з перериванням вагітності навчила мене серйозніше ставитися до питань контрацепції та припинити вважати перерваний статевий акт безпечним. Це був однозначно етап дорослішання. Я стала усвідомленіше ставитися до свого організму та його можливостей.

Я не згадувала про цей момент кілька років, хоча й не приховувала. Навіть писала колись про це пост, бо хочу, щоб жінок припинили соромити через їхній вибір. Не так давно відчула, що готова знову пережити у спогадах цей досвід. Лише для того,щоб підтримати когось, кому теж складно, і сказати, що всі страшні міфи навколо переривання вагітності – лише міфи. Треба хоча б спробувати знайти лікарів, які за це не соромитимуть, а допоможуть. І на майбутнє подбати про зручний засіб контрацепції. Бо це класно, що ми вагітніємо, але ще класніше, коли ми можемо обрати час, у який ця вагітність не буде для нас стресом. Це має бути по кайфу, а не через силу. Через силу в батьківстві взагалі нічого не має бути, бо діти все відчувають і стає лише гірше – це перевірено.

Я дізналась про свою вагітність, коли мені було 18 років, на першому курсі університету. Я розійшлася зі своїм хлопцем, але в нас трапився випадковий секс, після якого я й завагітніла. Пізніше він зізнався, що зробив це зумисне, щоб у такий спосіб примусити мене повернутися. Мене нудило від самої думки, що таке можливо. Я не бачила свого майбутнього з цією людиною, мені було страшенно соромно зізнатися батькам. Перші кілька днів я була в розпачі. Перспектива покинути навчання, перекреслити всі мрії та плани дуже лякала.

Ми з мамою обговорювали тему абортів і вона не приховувала від мене, що робила переривання, але в неї це було вже після народження двох дітей. Мабуть, тому мені не так страшно було наважитися на переривання вагітності та я не розглядала варіант залишити дитину у 18 років. Але, незважаючи на мамину відкритість, прийти й поговорити з нею я не могла, бо знала, чим це закінчиться – мене почнуть змушувати народжувати.

Був кінець 90-х і знайти в Києві приватну клініку, що робить аборти, було не так просто. До того ж дуже гостро стояло питання грошей. На першому курсі я ще не працювала, а попросити в батьків не могла, бо треба було пояснити, навіщо мені така велика для нашої сім’ї сума. Дівчата порадили клініку в районі залізничного вокзалу. Її вже давно там немає, і я досі вважаю, що мені просто пощастило, що все пройшло без наслідків. Бо зовні вона більше нагадувала якийсь підпільний абортарій.

Я погано пам’ятаю сам процес, тільки те, що було дуже страшно, саме через умови. Нічого схожого на сучасні приватні клініки не було й близько. Якесь маленьке приміщення з однією медсестрою та лікарем. Добре, що був наркоз. Перевірити якусь інформацію в інтернеті, як зараз, було неможливо, бо тоді про інтернет усі лише говорили, як про політ на Марс. Пам’ятаю загальну післяабортну палату, де стояло 5–6 ліжок, розділених шторами. Коли я прийшла до тями, почула розмови жінок, вони перемовлялися, ділилися своїми історіями та розповідали про свій досвід переривання вагітності. Жінка по сусідству посміхнулася мені й запитала: «Что, первый раз?». Я угукнула під носа й не захотіла продовжувати розмову. Потім підійшов лікар, він був дуже уважним. Мені здалося, що він трохи стурбований, бо щось, можливо, пішло не так, але що саме я побоялася запитати, не хотіла чути про погане. Далі він виписав знеболювальні та відпустив додому.

Після аборту я десь тиждень лежала в кімнаті гуртожитку, мені не хотілося нікуди виходити. Я гризла себе за те, що допустила незахищений секс. Добре, що зі мною жила моя подруга, яка дуже підтримувала, бо інакше, мабуть, я б зовсім себе з’їла. Відчувалося спустошення та якась тотальна несправедливість – чому чоловікові можна тупо відморозитись або сказати: «А давай народжувати!». Але ти цього не хочеш, у тебе інші плани на життя, і жінці потрібно розгрібати ситуацію самотужки.

Я дуже довго жила з відчуттям провини та страхом, що в мене більше не буде дітей, бо суспільство все ще нав’язує стереотипи, що це злочин і вбивство. Мені хотілося б, щоб жінки, у першу чергу, думали про себе та робили вибір, орієнтуючись не на тиск суспільства, а на власні можливості й цілі. І щоб вибір був лише за ними.

Мені було 20 років. Я навчалася на другому курсі й була відмінницею. На той момент, я була два роки заміжня та мала маленьку дитину. Коли дізналася, що вагітна, то перелякалася, оскільки першій дитині ще року не було.

Тодішній чоловік був проти використання контрацепції, а коли я повідомила, що вагітна, просто в очі сказав, що йому ця дитина не потрібна. Мене вразила вразила різкість і навіть злість. Було страшно, важко та дуже погано.

Відразу після негативної реакції чоловіка, я вирішила перервати вагітність. Обдумувати не було часу й сенсу. Я і так сама тягнула своє навчання, дитину та всі сімейні витрати, чоловік був у «творчих пошуках». Ставлення до абортів тоді було неоднозначне, але на сьогодні воно змінилося. Тепер я вважаю, що кожна жінка сама вирішує, що, як і коли робити зі своїм тілом, а небажана вагітність – це відповідальність двох.

Я відразу ж змусила себе не називати дитину «дитиною», не думати й не відчувати. Сама записалася до лікаря. Спочатку в одній державній клініці стикнулася з досить зверхнім ставленням, тому звідти пішла. А в іншій, куди прийшла від свого гінеколога, усе зробили максимально нетравматично, бюджетно та без психологічного тиску. 9 років тому процедура обійшлася в приблизно 400–500 гривень.

День, тиждень і два роки по тому я щодня думала про рішення. Нікому не казала, ні в кого не просила допомоги. Фізично все було ок, а от морально не дуже. З того часу пішла тріщина в сім’ї. За рік я розлучилася з чоловіком і викреслила з ним життя, як страшний сон.

За кілька років я натрапила на рекламу клініки про пошук донорів для батьків, які не можуть мати дітей. Я здорова й моя дитина теж, тому вирішила стати доноркою яйцеклітин. Витримала 5 курсів і після останнього мені стало набагато легше емоційно, я ніби закрила якесь внутрішнє звинувачення. Вийшла заміж, у нас чудовий син, а старшій доньці скоро 11.

Зараз можу сказати, що тоді я все зробила вчасно та правильно, ні про що не шкодую. Мій досвід – не заклик не оберігатися й робити аборти, а приклад того, що треба думати й зважувати вибір партнера в сексуальному та сімейному плані. Але деколи саме така процедура може стати ключовою в ході життя.

Мені було 22 роки. З чоловіком, від якого я завагітніла, ми не мали офіційних стосунків. Просто зустрічалися, щоб гарно провести час. У нас кілька разів був незахищений секс і пізніше я дізналася, що завагітніла. Тоді я навчалася на останньому курсі університету. Було дуже багато переживань, нервів. Я розуміла, що мені потрібна робота. І ця вагітність була абсолютно не запланованою.

Я не є релігійною людиною та не вважаю аборт гріхом. Це вибір кожної людини. Тоді я розуміла, що сама точно не потягну займатися дитиною. Ніяких офіційних стосунків я не хотіла. Мені було цікавіше займатися своєю роботою та продовжувати будувати кар’єру.

Мене ніхто не відмовляв. Батькам я не повідомляла. Ще кілька моїх подруг помічали вагітність за моїм самопочуттям. Наприклад, я могла непритомніти після екзамену. Проте навіть із ними я не радилася, а просто самостійно ухвалила це рішення.

Де можна зробити процедуру шукала в інтернеті. Я звернулася до приватної клініки, не в державну. Лікарка перепитала, чи точно я хочу це зробити, дала два дні на роздуми. Але я передзвонила в той же вечір і сказала: «Так, хочу». Після цього записалася на конкретний час і перервала вагітність. Зараз про це зовсім не жалкую.

Після процедури мені, якщо чесно, легше було морально, ніж фізично. У мене ще деякий час був деякий біль. Але психологічно мені не було складно. Можливо, тому, що мене ніхто ні в чому не переконував. Також у мене було дуже багато роботи, дипломна. Я з головою поринула в це – і все забулося.

У мене досі немає бажання мати дітей. Зараз у мене є стосунки, але я попередила партнера про це. Важко цю інформацію сприймає мій батько. Проте я кажу, що чайлдфрі – це свідомий вибір і мені абсолютно подобається моє життя. У мене немає жалю за те, що я перервала вагітність. Думаю, навіть якби зараз трапилася ця ситуація, я б вирішила так само.

У той час мені було 30 років і це була моя третя вагітність. Після народження першої дитини я дуже захворіла. У мене був тиреотоксикоз – це коли щитовидка виробляє так багато гормонів, що починається отруєння організму. Я була у важкому стані та лікувалася близько двох років.

Через 5,5 років після народження першої дитини я завагітніла другою. Під час вагітності все було добре, я перевірялася в ендокринолога. Одразу після народження дитини, коли їй було десь 5 тижнів, я відчула, що щось негаразд: почала худнути, у мене паморочилося в голові. Я вчасно відреагувала, здала аналізи й мені повторно поставили діагноз (аутоімунний тиреоїдит). До тиреотоксикозу, як минулого разу, не дійшло, але був гіпертиреоз – це коли щитовидка виробляє значно більше гормонів, ніж потрібно.

І я знову почала лікування: приймала таблетки, які придавлюють активність роботи щитовидки та впливають на всю ендокринну систему. Десь через півроку після народження доньки я завагітніла втретє. Це припало на дуже складний період у моєму сімейному житті. Ми продавали свою квартиру та вкладалися в ремонт нової, яку придбали. Разом із дітьми мали жити в батьків декілька місяців. У той період я не могла приймати гормональні засоби контрацепції, але застосовувала інші. Але десь не догледіла, мабуть.

Я досить швидко зрозуміла, що вагітна. Пішла до лікаря, він підтвердив це. І постало питання, що робити? Я пила ліки, які впливають на ендокринну систему. А вона формується на дуже ранніх термінах вагітності. Я була в різних лікарів – гінеколога, ендокринолога, педіатра – і всі мені сказали, що моє лікування вже вплинуло на ембріон (це було десь на сьомому тижні вагітності).

Якби я хотіла зберегти вагітність, мені потрібно було б робити операцію з видалення щитовидки, а потім все життя штучно заміняти гормон, який вона виробляє. Це складна операція, яка проводиться під наркозом, який би теж впливав на дитину. І навіть у такому випадку ніхто не міг дати гарантію, що дитина народиться здоровою, бо вплив ліків уже відбувся. Ніхто з лікарів не міг сказати, як саме це вплинуло на здоров’я дитини, на її фізичний чи ментальний розвиток. Але однозначно вона б народилася нездоровою. Якби я хоч розуміла, що саме буде не так, то могла б підготуватися.

Перервати вагітність було дуже складним рішенням, бо в мене вже було двоє дітей. Я розуміла, що якщо я народжу дитину з інвалідністю, то нам доведеться виділяти увагу та фінанси. Ми з чоловіком були не впевнені, чи зможемо впоратися, чи вистачить мого ресурсу на двох старших дітей і меншу нездорову дитину. Я зовсім не була готова брати на себе таку відповідальність.

Тому ми з чоловіком вирішили перервати вагітність, це був вакуумний аборт. Я дуже складно це переживала та багато плакала. Але я дуже чітко усвідомлювала, що роблю й чому. Мене дуже підтримав чоловік. Мама та свекруха до сьогодні не знають про це. Знають лише дуже близькі подруги. Підтримка чоловіка була цінною й рішення ухвалювали ми разом.

Час від часу я згадую про це. Думаю, як би я вчинила зараз – у нас так і немає третьої дитини. Пройшло 14 років і на цей момент вважаю, що це рішення було правильним. Я задоволена тим життям, яке в мене склалося.

Моя історія дуже підкреслює те, що зараз відбувається в Польщі (там заборонили аборти у випадку дефекту плода або невиліковної хвороби, що загрожує його життю – ред.). Цим жінкам заборонили ухвалювати таке рішення, яке зробила я. Не уявляю, як би я вчинила, якби це не було дозволено. Я рада, що в мене була можливість самій визначати, що я хочу, і не бути жертвою ситуації, яка склалася.