Власний досвід«Були такі, хто жодного разу не цілувався у свої 20». Як це – бути курсанткою військового вишу

Жінка-військовослужбовиця – уже не рідкість, але ще й не закономірність. Стати курсантом чи курсанткою військового вишу можуть громадяни України, незалежно від статі, віком від 17 до 30 років, які мають повну загальну середню освіту, професійно-технічну або вищу.

Ми поговорили з 24-річною випускницею військової академії Дар’єю (на прохання якої не називаємо її прізвище) про те, як це – провести 5 років у казармі, про ставлення до жінок і можливості власної реалізації після закінчення навчання.

Про мрії та реальність

В 11 класі, мабуть, як і більшість дівчат, я мріяла про студентське життя в Києві. Про те, як буду ходити до бібліотек, театрів, на презентації й концерти улюблених бендів, можливо, десь підпрацьовуватиму, щоб не залежати від батьків, а на вихідних неспішно досліджуватиму Поділ, носитиму романтичні сукні та неодмінно закохаюсь.

Профорієнтація в українській провінції – а я родом із невеликого містечка – м’яко кажучи, страждає, а радянська зашореність старшого покоління, навпаки, успішно процвітає. На жаль, у тому віці я не ще знала, чим хочу займатися та ким хочу стати. Так, у мене були хобі: малювання, музика, танці, але для моїх рідних професія – це не «танцюльки на сцені виплясувати», а серйозна справа, одна на все життя. У глибині душі я хотіла бути бунтаркою, яка б розбила всі стереотипи й довела, наприклад, що дизайнерка – це не «бідний художник», танцюристка – не «стриптизерка», а займатися маркетингом – не «торгувати». Але насправді я була слухняною бабусиною відмінницею, яка має обрати гідну професію й «вийти в люди».

Я була слухняною бабусиною відмінницею, яка має обрати гідну професію й «вийти в люди»

«Вийти в люди» мені так і не вдалося, навіть попри те, що я вчинила так, як хотіли мої рідні. Військова структура не для всіх – вона ламає, робить із тебе детальку, вчить прогинатися, пристосовуватися й миритися з несправедливістю. Через певний час ти припиняєш дивуватися абсурдним порядкам і вказівкам, уже не ставиш незручних запитань, бо «кто вопроси задайот – тот по службє нє растьот».

Повний пансіон

2013 року я вступила до військового вишу. Це означає: навчання за державним замовленням, стовідсоткове працевлаштування, безкоштовне проживання в гуртожитку, триразове харчування, доступ до спортивного залу й бібліотек.

Цей «повний пансіон» дуже приваблює батьків абітурієнтів, адже варто пройти професійно-психологічний відбір, скласти екзамен із фізичної підготовки й усе – твоя дитина в теплі, у добрі, під цілодобовим наглядом, служить й отримує вищу освіту. А потім буде офіцером, елітою, матиме роботу та стабільність.

Коли мої однокласниці вже матимуть по двоє дітей, я писатиму рапорт на дозвіл побачитися з мамою

Саме ця уявна стабільність і замилює очі. Вступаючи в Академію, я не уявляла, що коли мої однокласниці вже матимуть по двоє дітей, я писатиму рапорт на дозвіл побачитися з мамою. Я взагалі не розуміла, що на мене чекає, ким я стану після випуску, у чому полягатиме моя робота.

Але я тоді була дуже горда, що мене обрали з-поміж сотень абітурієнтів. Обрали, щоб навчити рятувати світ. Зараз думаю, що замість «Агента 007» і коміксів про супергероїв варто було подивитися радянську документалку, а краще знайти реальних людей, які тут навчалися, і поговорити з ними, зважити всі «за» і «проти», щоб не стати заручницею чужого вибору.

Життя за статутом і повна відсутність сексу

У реальності відразу після вступу на мене чекало життя за Статутом: наряди, форма, субординація та дисципліна. Підйом о 6:30, відбій о 22:30, 5–7 сусідок у кімнаті, один раз на тиждень можна вийти в місто, співвідношення хлопців і дівчат 5:1 – і повна відсутність сексу.

Останній пункт – тема табу. Про статеві стосунки не заведено не те, що говорити, а навіть думати, що 18–23 річні хлопці й дівчата за період навчання насміляться зробити це в «освітньому храмі». Хлопці й дівчата живуть на різних поверхах, їхнє пересування завжди в полі зору камер, з іншого боку яких – співробітники внутрішньої охорони. Такий собі «Дом-2».

Деякі дівчата уникали будь-якого контакту із хлопцями, тому що боялися осуду й колективного присоромлення чи висміювання. Бо коли всі живуть в одній будівлі та пересуваються строєм у колоні по два – те, що ти посиділа дві хвилини із хлопцем на лавці вже стає темою №1, на вас усі звертають увагу, шепочуться за спиною. Відчуття, ніби вашу пару зараз сфотографують і вивісять на головному банері біля входу з написом Just married. Тому серед нас були ті, хто жодного разу не цілувався у свої 20.

А про вагітність взагалі не було мови. Страшно навіть уявити, що курсантка могла завагітніти. Ми не знали механізму, що буде далі: виженуть, дадуть академвідпустку, примусять позбутися дитини – з нами ніхто про це не говорив і Статут цього не передбачає. Жодного випадку, щоб курсантка народила за всі роки існування Академії не було, але аборти, про які ніхто не мав знати, траплялися. Вважалося, що соромно й аморально не закінчити Академію через вагітність.

Як писав Федір Достоєвський у своєму романі «Злочин і кара»: «Поплакали та звикли. До всього падлюка-людина звикає!». І я звикла. І навіть почала писати. Коли хотілось ридати – я зачинялася в каптерці й записувала думки, римувала, вигадувала історії. Ще одним способом заспокоїтися був спорт. Навушники вставила – і вперед намотувати круги навколо стадіону. В усьому намагалася шукати позитив. Наприклад, раділа, що територія вишу за периметром обвита колючим дротом, тому під час вечірніх пробіжок почуваюся в безпеці. Або коли вночі в добовому наряді вимивала губкою туалет від чужого блювотиння, налаштовувалася, що такі умови загартовують, я стану сильнішою й відповідальнішою.

Про свободу й гендерну рівність

Зараз мій організм бунтує після п’ятирічного примусу й муштри. Це проявляється підвищеною тривожністю, розладами харчової поведінки, раптовими нападами неконтрольованої агресії або апатії. Я стала закритою, старі друзі відсіялись, бо я втратила з ними контакт під час навчання, а військові посестри й побратими говорять лише про роботу. Зав’язати стосунки з цивільною людиною, яка б зрозуміла та прийняла всю цю внутрішню кухню: часті відрядження, постійні затримки на роботі, наряди, підйоми посеред ночі – узагалі складно. Відчуваю себе якоюсь поламаною, маргіналкою, яка й серед військових – біла ворона, бо не вмію мовчки робити «безобразно зато однообразно», і у сучасному світі – ніхто, бо після закінчення школи просто випала зі звичайного, доступного всім світу.

Мені ж хочеться елементарно свободи. Раптово вирішити й поїхати з міста на вихідні, а не завчасно просити дозволу начальника «покинути київський гарнізон із туристичною метою». Хочеться відчувати, що це я господарка власного часу та життя, а не якийсь там Статут.

Якщо в чоловіків після випуску кар’єра військового зрозуміла – усе залежить від їхнього бажання та знань, то жінкам доводиться дуже непросто відстоювати право бути на рівні серед колег. Щоб тебе прийняв чоловічий військовий колектив, треба бути жорсткою, з маскулінними манерами, «базарити» з мужиками на «курилці» та різко відповідати на дискримінаційні жарти. Тут гендерна рівність – привід для насмішок, і сприймається в таких закладах поверхово та однобоко.

Один з офіцерів зі стажем дуже зрадів, коли на зібранні повідомили, що тепер у військових вишах запроваджують гендерну політику. Для нього це означало, що тепер можна не підбирати слів, а крити матом усіх – і чоловіків, і жінок. «Курсант – сущєство бєсполоє, у нас же гендерна рівність».

Не виправдовуй чужих очікувань

Я поважаю людей, які стають на цей шлях свідомо, а не меркантильно, які знають і хочуть захищати державу, свій дім, своїх близьких, яким болить війна й несправедливість. Це справжні герої й геройки, завдяки яким ми живемо під синьо-жовтим стягом, а не триколором. Але таких я знаю небагато. Проте щодня зустрічаю тих, для кого мета поїхати в АТО/ООС – це отримати посвідчення учасника бойових дій і мати пільги на все. А мета служити – отримати через 20 років квартиру й високу пенсію. Якось мій сусід із гуртожитку на спільній кухні сказав: «Задовбала ця служба, але мені 35, у мене двоє дітей, куди мені вже смикатися». Тоді я остаточно зрозуміла, що треба тікати. Змінювати оточення, роботу, винаймати окреме житло.

Я вступила у військову академію, а потрапила в пастку на десять років. Перші п’ять – це роки навчання, це вакуум, після якого дуже важко адаптуватися до іншого життя та невійськового середовища, а другі – термін першого обов’язкового контракту, який потрібно відслужити або ж розірвати достроково лише за умови повного відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням мене у вищому навчальному закладі. А це близько двохсот тисяч гривень.

До кінця мого контракту лишилося два з половиною роки. Але я вирішила звільнитися зі служби та знайти себе. Я не хочу чекати та втрачати жодної хвилини свого часу й уже займаюся тим, про що раніше лише мріяла: ходжу на курси сторітелінгу, цікавлюся маркетингом, знайомлюся із сучасними трендами в музиці, рекламі, моді, кіно. Я не хочу звикати, деградувати, чекати пенсії та службової квартири. Я хочу рухатися, робити цікаві проєкти, втілювати свої ідеї, працювати з любов’ю, ділитися особистим без страху й осуду. Просто жити вільно.

І якби я могла сказати щось собі сімнадцятирічній, я б сказала: «Не виправдовуй чужих очікувань – шукай себе».