Власний досвідПерша українська жіноча експедиція. Як 8 жінок підіймалися на найвищі вулкани Еквадору

Ідея експедиції

Оксана Літинська: Я помітила, що жінок, які беруть участь в експедиціях усе більше, але досі мало тих, які є в них лідерками. Зазвичай якісь відважні хлопці придумують ідею та пропонують долучитися. Інші хлопці на такі пропозиції швидко відповідають: «А давайте!», а дівчата зазвичай обмірковують: «Чи зможу я це зробити? Який буде мій внесок у команду?». Я хотіла знайти щось середнє між цими рисами, бо одна з них може призводити до небезпечних ситуацій, а інша може призвести до того, що нічого взагалі не відбувається. Тому виникла ідея через ходіння в гори формувати лідерок, які будуть мати більше інгредієнтів безстрашності.

Я запропонувала ідею експедиції «Бунтаркам» [з організації «Пласт»], оскільки сама пластунка. Мені було просто з ними працювати: вони вже мали певний рівень підготовки, оскільки ходили в гори, й уже є чи починають бути лідерками. Дівчата мене послухали й подумали: «Може, варто спробувати?».

Анна Олексин: Звісно, ми з великим натхненням спостерігали за успіхом Оксани, коли їй вдалося успішно піднятися на Еверест. Ми дуже пишалися тим, що це третя українка, якій вдалося це зробити, і що вона пластунка. Альпінізм, скелелазіння, екстремальні види спорту – це спеціалізація «Бунтарок».

Також ми добре знаємо одна одну й доволі сформовані як група – це був один із важливих критеріїв у рішенні брати участь чи ні. Я розуміла, що саме з цими дівчатами готова підписатися на це. До того ж я довіряла Оксані, вона була й залишається досі моєю натхненницею. Тому ця пропозиція була тим вікном можливостей, яке я не хотіла втратити.

Перше тренування до експедиції було рівно в перший день карантину

Оксана: Звісно, «Бунтарки» – це значна й велика частина нашої команди, але також до нашої команди приєдналася ще одна менторка – Юлія Зі, яка живе в Сан-Франциско.

Анна: Вона не є пластункою, але дуже близька нам за цінностями, і справді підсилила наш проєкт своїми компетенціями та професіоналізмом.

До речі, перша розмова про експедицію в нас відбулася у другій половині лютого 2020-го. Коли ми тільки надихнулися, розпочалася пандемія і локдаун.

Юля Стрипа: До речі, моє перше тренування до експедиції було рівно в перший день карантину! Початково Оксана запропонувала піднятися на гору Аконкагуа [в Аргентині] – найвищу вершину Південної Америки. У нас не виникало питань: Аконкагуа – так Аконкагуа (сміється).

Анна: На початку карантину багатьом було морально важко залишатися на самоізоляції, але в нас було навпаки. Ми розуміли, що наша ціль – поїхати у грудні в Аргентину на Аконкагуа. Ми почали тренуватися та працювати над експедицією як проєктом.

Юля: Але коли наближався час експедиції, ми вже розуміли, що Аргентина закрита через пандемію, треба щось вирішувати. У нас з’явився варіант поїхати в Чилі на вулкан Охос-дель-Саладо. Чилі теж не відкривали, тому ми розглядали Мексику або Еквадор. На випадок, якщо кордони взагалі закриють, у нас був варіант поїхати на три тижні в Карпати. Ми обрали Еквадор і дуже задоволені, бо із плануванням експедиції туди нам допоміг друг Оксани, який ходив із нею на пік Вінсон в Антарктиді. Для нас це був просто подарунок долі.

Анна: Так, ми кілька разів змінювали плани. Зрештою квитки на Еквадор узяли в кінці листопада. Проте розуміли: якщо нам вдасться стати першою українською жіночою експедицією, ще й у таких складних умовах, це буде ще цінніше.

Навіть зараз усе це звучить на межі реального. Ми не знали вийде чи не вийде. Але пообіцяли собі, що зробимо все в межах наших сил, щоби вдалося. Місія проєкту була сильнішою за конкретні вершини. Вона полягає в тому, щоби надихнути більше людей іти в обличчя своїх страхів, розсувати межі, виходити із зони комфорту.

Оксана: Ми очікували, що в цієї експедиції будуть одні виклики, але 2020-ий закинув нам ще й інших. Ми жартували, що нам треба перейти через Еверест, щоби вийти на Аконкагуа.

Менторство та принцип індивідуального лідерства

Анна: Важливу роль зіграло менторство як спосіб зростання особистості. У цьому випадку наші менторки Оксана та Юля вже знали, що ми це можемо ще тоді, коли ми ще самі не були у цьому впевнені. Це було для нас двигуном. Від менторства виграють обидві сторони: і та, яка зростає, і та, яка допомагає, бо для неї це спосіб проявити себе.

Оксана: На роботі в мене теж є команда, за зростання якої я відповідаю. Але тут зовсім інакша ситуація, бо ми фактично відповідали за життя людей у команді. Зараз ми сидимо у своїх теплих домівках чи офісах, і нам важко уявити, як треба було пробивати сніг на Чимборасо на висоті 5 500 метрів і думати: «Сподіваюся, зараз ніхто не перечепиться й не полетить униз».

Менторство дало мені дуже великий поштовх у плані зросту. Після повернення з Еквадору це навіть помітили деякі друзі. Звісно, я не позиціюю себе набагато розумнішою чи досвідченішою. У дечому я мала більше досвіду, а в дечому – ні. Ми всі вчимося одне в одного: чи то лазити по скелях і ходити по горах, вкритих льодовиками, чи то просто бути відкритими до своїх емоцій і хвалити одна одну за досягнення.

Треба було пробивати сніг на Чимборасо на висоті 5 500 метрів і думати: «Сподіваюся, зараз ніхто не перечепиться й не полетить униз»

Анна: У нас діяв принцип індивідуального лідерства. Командне лідерство всі знають: коли є лідер й ця людина веде всіх уперед. Індивідуальне лідерство – це коли кожен у команді бере на себе за певну зону відповідальності. У нас це було особливо помітно під час підготовки.

У кожної учасниці команди були різні компетенції: у когось – у дизайні чи фінансах, в іншої – у маркетингу чи логістиці. Кожен із нас брав зону відповідальності й ми як команда довіряли одне одному ухвалювати остаточне рішення у своїй зоні. Звичайно, хтось виходив із зони комфорту та брав відповідальність за речі, які раніше не робив. Але це теж частина нашої командної роботи. Індивідуальне лідерство – це коли ти заради командного результату робиш максимум того, що можеш зробити у своїх умовах. Ще було цінно, що ми на початку прописали свої «суперсили». Це допомагало в ухваленні рішень.

Юля: А ще часто ми ухвалювали рішення на «чувачі» (сміється).

Підготовка: самостійний марафон і підйом на Арарат

Оксана: Підготовка мала декілька напрямів: фізичний, із фандрейзингу, маркетингу та психологічної точки зору. Тому фізична підготовка була вагомою, але лише однією з частин. Але саме в цьому напрямі були основі майлстоуни нашої підготовки.

Юля: Фізичною підготовкою займалася моя сестра Галя. Я їй не заздрю (сміється). Перед експедицією ми ходили в гори, лазили по скелях, але ніхто з нас не бігав. Довелося почати, уже через кілька місяців після старту тренувань ми пробігли марафон. Він був не такий, як зазвичай. Нашим завданням було розвинути свою витривалість, не швидкість. Тому ми бігли 6 годин. Це довго, але треба було зробити це так, щоби були сили ще 6 годин пробігти. У горах важливо не лише піднятися на вершину, а й спуститися з неї. Наші штурми тривали інколи й по 12 годин.

Анна: Марафон ми організовували самостійно. Самі робили точки забезпечення водою, їжею, продумували маршрут.

Окрім того, що в кожної з нас була робота й завдання з підготовки експедиції, треба було 5 днів у тиждень виділяти час на довгі й виснажливі тренування

Юля: Після марафону ми почали ходити з важкими наплічниками, вагою від 10 до 20 кілограмів. Часто підіймалися сходами під’їздів, бо, наприклад, у Львові немає гір, хіба що Високий замок (сміється). Одне тренування могло тривати від 40 хвилин до 4 годин. Тобто, окрім того, що в кожної з нас була робота й завдання з підготовки експедиції, треба було 5 днів у тиждень виділяти час на довгі й виснажливі тренування.

Також у програмі тренувань ми піднялися на Арарат, який висотою 5 137 метрів. Це була важлива вершина в межах нашої фізичної підготовки й фактично стала лише одним з її етапів, але про цю вершину більшість із нас і не мріяли пів року до цього.

Анна: Для нас це був акліматизаційний вихід: ніхто з нас не мав досвіду бути в горах вище 2000–3000 метрів. Ми мали подивитися, як наш організм реагує на висоту. Бо відчуття гірської хвороби починаються вже після 3 500 метрів. Сходження на Арарат – важливий досвід для нашої взаємодії як команди. Наприклад, з Юлею Зі ми вперше зустрілися саме тоді.

Особливості жіночого альпінізму

Юля: У нас була проблема з пошуком спорядження. В Україні немає потрібного взуття наших розмірів. Ми мусили орендувати це взуття в Еквадорі. Це було стресово, бо були думки: «А що, якщо я приїду, а там насправді немає взуття мого розміру?».

Ще є особливості жіночого організму. Наприклад, ми сильніше відчуваємо холод, ніж чоловіки. Тому всі наші спальники мали бути набагато тепліші. Усі наші знайомі альпіністи-хлопці запитували: «Навіщо вам ці спальники на -30? На -5 нормально!». А ще альпіністські окуляри – вони всі заширокі на жінок.

Оксана: Я займаюся альпінізмом із 2013 року, тому давно знайома з цими проблемами. Ситуація покращується. Зараз часто на спальниках пишуть, який буде комфортний для жінок, а який – для чоловіків. Проте черевиків на висоту понад 6 000 метрів жіночих узагалі немає, тільки чоловічі.

Досліджень мало, бо мало його учасників, які ходять на таку висоту, і ще менше серед них жінок

Анна: Особливості жіночого альпінізму ще не дуже досліджені, але нам було відомо, що, наприклад, на висоті менструальний цикл може бути нерегулярним.

Оксана: Узагалі, ще мало розуміння, як поводиться людське тіло на висоті. Навіть на висоті 5 300 метрів – як ми спали на Чимборасо чи як розташований базовий табір Евересті – є тільки 50% молекул кисню, які є на рівні моря. Досліджень мало, бо мало його учасників, які ходять на таку висоту, і ще менше серед них жінок. Тому більшість досліджень, які є, зроблені на чоловіках.

Що ми знаємо точно: чоловіки можуть бути фізично сильнішими, мають більший об’єм легень. Але що цікаво – жінки більш витривалі, можуть іти на довші дистанції. Мене особливо вразила історія однієї лікарки з Шотландії. Вона виграла дуже довгий забіг для чоловіків і жінок на 500 кілометрів. Наступний чоловік після неї прибіг на 12 годин пізніше. Вона не просто виграла забіг. У процесі вона ще й годувала грудьми своє немовля, поки інші в цей час відпочивали. На мене сильно вплинула ця історія. Я подумала: які ж наші межі як людей і як жінок?

Експедиція: нічні штурми, електричний шторм, повний whiteout

Оксана: Можна почати цю історію з 88-годинної подорожі в Еквадор (сміється).

Анна: Нашим першим викликом було взагалі дістатися туди тій частині нашої команди, яка летіла з України. Спочатку було складно доїхати до Києва через сильну ожеледицю на дорогах, потім наш рейс перенесли.

Наш літак мав вилетіти в четвер увечері, а полетіли ми в суботу вранці. У нас були досить великі наплічники й баули, тому ми вирішили цей час провести в Борисполі, знайшли місце, де переночувати. Старалися ефективно провести цей час: перепаковували речі, щоби було зручніше, дивилися відео про сходження, вчилися в’язати вузли.

Але так втратили 2 акліматизаційні дні. Місто Кіто, у яке ми прилітали, розташоване на висоті 2 800 метрів, а наш готель – 3 200. Тому Оксана та Юля мали фору двох днів перебування на висоті. А ми – усі менш досвідчені – цей час втратили.

А проте, ми вирішили дотримуватися нашого плану. Тобто перед тим, як іти у високі гори, у нас було два акліматизаційні виходи. Вони нам далися важко: багато кому було погано до нудоти, блювоти, головного болю. Наша сила волі допомогла, бо ми все-таки дійшли до вершин Руку Пічінча (4 696 м) та Фуя Фуя (4 275 м).

Навіть місцеві гіди тут не дивляться прогноз, бо він нічого не значить. Одну годину може бути сонце, іншу – електричний шторм

Оксана: Ми підіймалися на п’ять вершин: дві акліматизаційні та три основні, які вкриті льодовиком: Каямбе (5 790 м), Котопаксі (5 911 м) і Чимборасо (6 268 м). На схилах Каямбе проходили 4 дні альпіністської школи, бо не варто просто так і без підготовки йти на льодовик, там багато небезпек: тріщини, лавини. Перед тим, як ризикувати йти на вершину, треба знати, що робити, якщо ти чи хтось поряд зірвався. Після альп-школи ми вже самостійно підіймалися на вершини, без гідів.

Юля: Штурми вершин відбувалися вночі. Тоді кращий стан снігу й погода. На ранок сніг починає танути й льодовики із тріщинами стають більш небезпечними. Тому ми мали таймінг – бути на вершині о 8:00 ранку. Якщо не дійшли, то просто в цей час повертаємося.

Оксана: Узагалі, є три важливі фактори в гірських умовах експедиції: рельєф, погода та людський фактор. І погоду якраз найважче контролювати. Вона не була до нас такою лагідною, як ми хотіли (сміється).

Юля: Навіть місцеві гіди тут не дивляться прогноз, бо він нічого не значить. Одну годину може бути сонце, іншу – електричний шторм. Саме з такими умовами ми зіштовхнулися на першому серйозному підйомі на Каямбе. Це було щось дуже дивне й незвичне для нас.

Анна: Електричний шторм – це коли досить вітряно, іде сніг, але температура повітря досить тепла, внаслідок цього утворюється електричний заряд повітря. Воно відчувається як дзижчання, хоч не всі зрозуміли, у чому справа. Проте нас проінформував гід, який підіймався із групою позаду нас. Це було небезпечно, бо на нас було багато металу (кішки, льодоруби, карабіни), це могло б погано закінчитися.

Юля: На Котопаксі, коли ми почали штурм вершини, був сильний снігопад. Ми не бачили ні краєвидів, ні вершини. Навколо був туман і повний whiteout, як ми казали. Деколи було незрозуміло, де право, де ліво. Ми просто йшли верх у такій білій бульбашці. Це дуже впливало на психологічний стан. Наш штурм тривав понад 12 годин і ми постійно йшли в такій білій кімнаті.

Анна: Через снігопад не було видно чіткої стежки, ми фактично її прокладали. Були перші, хто вийшов на штурм, тому всі ті, хто йшов за нами, ходили по наших слідах.

Юля: Після Котопаксі ми поїхали на Чимборасо, спали перед штурмом на висотному таборі. Там відбувалися взагалі нереальні речі: грім, електричний шторм, сніг. Уже перед штурмом погода заспокоїлася, але вплинула на наш штурм. Сніг був розсипчастий, як пудра, а це небезпечно: якби хтось зірвався, то не було б за що зарубуватися.

Коли ми мали другу спробу на Чимборасо й Каямбе, теж не пощастило з погодою. На Каямбе були снігопади, дуже мокро. Ми були налаштовані піднятися на вершину, але група, яка була перед нами, сказала, що вони чули збоку лавину.

Оксана: На Чимборасо під час другої спроби була інша ситуація. Коли ми зібралися на штурм, був страшенний вітер. У цей день жодна із груп не пішла на вершину, це було небезпечно.

Може бути незрозуміло: чому ж ви тоді не спробували піднятися на наступний день? По-перше, у висотному таборі треба зарезервувати місце й заплатити за нього. Місце на трьох людей коштує понад 200 доларів за ніч. До того ж це місце має бути. Щоби дійти до висотного табору, треба мати дозвіл від держави. Щоби його отримати, треба хоча б три дні. Тобто якщо ви сьогодні не піднялися, треба спускатися й чекати три дні, щоби зробили новий дозвіл. І ще важливий фактор – фізичний стан команди.

«Тому це називається альпінізм, а не вершинізм»

Анна: На вершині відчувається унікальний мікс емоцій: ейфорія, радість, утома й ще якийсь багаж твоєї історії. На висоті кожна емоція підсилюється. Ми сміялися в 10 разів інтенсивніше та плакали в 10 разів інтенсивніше. У моменти, коли треба було розвертатися, бо погода завадила підйому, не було можливості поплакати, бо дує вітер, мороз, сніг. Якщо почнеш плакати, тільки обморозиш сльозами собі щічки. Тоді ми не дозволяли собі проявляти емоції, але потім вони все одно «доганяли».

Між другою та третьою великими вершинами ми всі сіли проговорити, як хто почувається. Це була дійсно складна емоційна розмова. Кожна з нас відкрилася про те, що їй болить. Це був момент, коли ми всі відкрилися, хоч могли й розпастися як команда. Я дуже рада, що ми з цієї розмови вийшли сильнішими. І вдячна цьому досвіду, бо він показав, що жіночі команди можуть бути ефективними в комунікації.

Оксана: Є стереотип, що емоційність – це недобре. Але нам вдалося використати це для зміцнення нашої команди.

На висоті кожна емоція підсилюється. Ми сміялися в 10 разів інтенсивніше та плакали в 10 разів інтенсивніше

Анна: Коли на Каямбе була лавинна небезпека, нам гід сказав: «Дівчата, хочу вас трошки заспокоїти: щоби піднятися на цю вершину, мені була потрібна 21 спроба». Переважно через мінливу погоду. «Тому це називається альпінізм, а не вершинізм». Немає такого, що точка успіху – це тільки вершина. Важливий той досвід, який здобуваєш під час підготовки чи сходжень.

Зараз ми взяли час на те, щоби до кінця прожити все, що з нами відбулося, завершуємо справи, пов’язані з експедицією. Хочемо закінчити цей етап і тільки після того зможемо конструктивно підійти до планів. Але, звичайно, якісь думки вже крутяться, енергія на це починає з’являтися. Нам багато пишуть про те, що хочуть долучитися до нас. Це підштовхує на роздуми про розвиток проєкту.