Власний досвід«На більшості зустрічей я була з однорічною дочкою». Це жінки, які беруть дітей на роботу

Депутатка Оксана Майборода виступила в Рівному з донькою на руках. Фотографію виклав у Facebook її колега Зураб Кантарія. У коментарях користувачі почали обурюватися й цькувати депутатку, запитували, чому дитина не в садочку, і назвали таку поведінку неадекватною. «Батьки з дітьми в публічних місцях – це нормально, і взяти #дитинунароботу – це нормально! Ніхто й нікому не має права вказувати, як виховувати дітей», – прокоментувала ситуацію депутатка.

Ми зібрали історії жінок, які брали чи беруть дітей із собою на роботу. Вони поділилися, як ставляться до цього керівники й команда та чи доводилося стикатися з критикою такої практики в особистому або професійному середовищі.

По-перше, мене з подругою-активісткою (вона туди також прийшла зі своєю 6-місячною дитиною) не хотіли впускати охоронці. Вони не могли повірити, що ми йдемо у Верховну Раду з дітьми. Нам говорили, що «це не місце для дітей». На що я відповідала: «Якщо де й має бути місце для дитини, то якраз у Верховній Раді, бо саме тут ухвалюються закони задля дітей, задля мам із малюками. І для цього депутатам потрібно нас бачити». Зрештою, коли нас відшукали у списках (а також наших дочок, бо на них ми теж замовляли акредитацію) і зробили кілька «уточнювальних» телефонних дзвінків, нам дозволили пройти зі словами: «Ви якісь безвідповідальні мами». Це справді було парадоксально: я йшла модерувати сесію із протидії дискримінації й водночас мене готові були дискримінувати за ознакою материнства, коли не пускали у приміщення Верховної Ради.

По-друге, це справді було знаково – бути присутньою разом зі своєю дитиною серед великої кількості людей, які ухвалюють важливі рішення для країни. Ти як мама з дитиною стаєш помітною. І ти своєю помітністю також упливаєш на ухвалення рішень, що вже корисні не тільки тобі, а й великій групі людей (щонайменше – маломобільним групам населення).

Якщо ти майже завжди береш дитину на роботу, то, як правило, це сприймається як належно. І вже пізніше, коли дочка почала відвідувати садочок, часто чула: «А з ким Влада, чому вона не з тобою?». Причини, чому я беру дитину на роботу, особливо не пояснювала: але керівниця й колеги знали, що ми з чоловіком працюємо, няні чи бабусь поруч немає, у садок – ще рано.

Водночас чоловік практично завжди лишався з дочкою саме в ті зустрічі й публічні заходи, коли я точно розуміла, що мені буде вкрай складно поєднувати роботу й догляд за дитиною. Він мав гнучкий графік, тому це допомагало мені планувати свою роботу, я знала, що у «критичні» моменти чи коли я просто втомлювалася бути з дочкою – зможу на нього розраховувати.

Команда дуже позитивно сприйняла моє рішення брати дитину із собою. Одна з близьких подруг і колежанок наполягла, щоби саме я модерувала сесію з дискримінації у Верховній Раді. Вона в мене більше вірила, ніж я в себе. Під час заходу мені тоді допомогла моя інша подруга й колега, яка була поруч зі мною, і забавляла мою Владу та свою дочку.

Ще одна колега в офісі організувала «дитячий куточок»: розклала гостьовий диван, накидала якихось іграшок, які знайшлися в офісі, розмовляла з дочкою, поки я була зайнята. Інша колега постійно виступала в ролі няні, коли я з’являлася на роботі й на інших публічних заходах.

Діти – частина вашого життя. Ви їх інтегруєте просто в нього та продовжуєте жити далі – подорожувати, працювати, відпочивати, вчитися. Наскільки могла, я впроваджувала цю «інтеграцію», і мені справді таке розуміння полегшувало життя в багатьох моментах. Інша порада, яка стовідсотково працювала в моєму досвіді: дитині добре поруч із мамою (батьками): нехай би вона гралася листочком чи повзала б під столом, але поруч зі мною.Завдяки тому, що я брала дитину із собою, я могла не просто залишатися у професії, а й розвиватися кар’єрно, займатися улюбленою справою, яка, своєю чергою, мені додавала ресурс бути мамою. Також це давало фінансову незалежність. Я завжди мала свої кошти та на свій розсуд вирішувала, як їх витрачаю. Хоча слід відзначити, що рівень доходу зменшився зі зменшенням навантаження на роботі. Це давало незалежність у всьому: в ухваленні рішень щодо себе, родини, планів на майбутнє.

Проте це дуже складно, бо ти поєднуєш в собі багато відповідальностей: працюєш, дбаєш про безпеку своєї дитини, продумуєш логістику та шляхи «відступу», є аніматором і в цьому всьому маєш зловити «дзен» на всі поради, коментарі, зауваження – як правило від сторонніх людей, а не тих, хто тебе добре знає. Мовчу тут про тотальну фізичну недоступність і непристосованість середовища до того, що тут є батьки з дитиною.

Моя робота й моє оточення дозволяло бути з дитиною. Я не можу сказати, що так би себе впевнено почувала, якби відчувала постійну критику чи невдоволені погляди колег / співрозмовників. Так, я знала, на що йду, була готова захищати свою позицію, але я мусила дбати не тільки про безпеку моєї дитини, а й комфортні умови колег у тому плані, щоби моя дитина не заважала. І якщо це не вдавалося в ті рідкісні випадки, я вимушена була йти з події / офісу.

Карантин багато змінив. До прикладу, показав, що деякі робочі зустрічі та більшість інтерв’ю можна взяти онлайн чи через телефон. Моїй дочці зараз трохи більш як три роки. Вона нерідко бере участь у zoom-зустрічах, онлайн-вебінарах. Для нашої організації це вже давно норма. Ми жартуємо, що суперінклюзивні, бо на робочих зустрічах із нами діти (не тільки моя дочка, а й інших колег), коти, собаки. І це створює ті комфортні умови, щоби працювати й реалізовуватися особистісно.

Перший досвід, коли я взяла дитину на роботу, був, коли моєму сину Марку був рік. Так вийшло, що ми переїхали в інший район Києва. На той момент ми ще не знайшли няні чи садка, а чоловік був у відрядженні. Тому я цілий тиждень ходила з Марком в офіс. На обід ми ходили разом із колегами, паралельно вкладали Марка у візочку спати. І потім, поки він спав, я могла спокійно попрацювати. Але до цього попрацювати не міг ніхто! (сміється) Бо син лазив по столу, засовував руки у стакани, змушував колег гратися машинками.

Зараз ми вже налагодили процес із садком і нянею, але я можу брати дитину із собою у дні, коли, наприклад, у садку – вихідний, а в мене – робочий день. Також, окрім роботи в редакції, у мене часто бувають зйомки у вихідні, коли немає садка та няні, тому доводиться брати Марка із собою. Жодного разу з цим не було проблем чи непорозумінь.

Насправді мені було некомфортно й соромно за те, що я в таких обставинах, коли мені доводиться брати дитину із собою. Я думала, що це мої справи, які не мають ніяк упливати на роботу моїх колег. Але потім я зрозуміла, що так сталося: у мене є дитина, я не можу її просто залишити вдома. Також поговорила з колегами, які запевнили мене, що це окей і мені взагалі не має бути соромно чи незручно через це. Команда завжди до цього ставилася позитивно: усі підтримували, гралися з Марком, з розумінням ставилися до того, що в редакції звучать мультики.

Мій чоловік теж інколи бере із собою дитину на роботу. Навіть одного разу їздив із ним у відрядження в Одесу знімати кліп. Тоді якраз був період, коли ми вирішили, що тиждень буду я брати із собою Марка на роботу, а тиждень – він. У нас немає конфліктів щодо цього, ми досить рівні в нашому догляді за дитиною.

Основна перевага такого підходу – це те, що в дитини розширюється світогляд і вона з дитинства бачить, чим займаються батьки, як відбуваються робочі процеси. Я ж, наприклад, лише у свідомому віці зрозуміла, ким працює мій тато й чим він конкретно займається, оскільки я ніколи не була в нього на роботі в дитинстві.

На hromadske всі приходять із дітьми, якщо є така потреба. Як співробітники, так і гості. Ми дуже чайлдфрендлі-організація. Тому ніхто ніколи відверто не засуджував присутність дітей на роботі. Навпаки – усі намагаються допомогти й розважити дітей, коли батьки зайняті роботою. Бо всі розуміють. як це не просто. Це, до речі, стосується не лише дітей, а й собак, наприклад.

Поки я працюю, діти малюють, бігають коридорами. Старшій, якій 7 років, іноді доводиться сидіти на онлайн-уроках. А ще вони граються з моїми колегами, якщо в тих є вільний час. Ну і iPad ніхто не скасовував у найкритичніші миті.

Звісно, інколи вони мене відволікають і заважають іншим працювати. Також є складність у тому, що треба продумати нормальне харчування на цей час, бо на роботі діти переважно їдять булки або піцу.

Проте завдяки такі практиці я нікуди не поспішаю, спокійно закінчую роботу, віддаючись їй на 100%. Бо коли діти не поруч, то я весь час про них думаю. Також діти пом’якшують атмосферу й дозволяють перемкнутися не лише мені, а й усім іншим.