Власний досвідКлючі в руці, газовий балончик у кишені. Читачки Wonderzine Україна про відчуття небезпеки на вулиці

Зникнення Сари Еверард у Великій Британії викликало хвилю зізнань жінок про насилля та домагання в публічних місцях. Багато з них поділилися звичними діями, які вони застосовують задля безпеки, коли йдуть одні.

Цю проблему обговорюють уже не вперше: жінки ще з 1977 року виходять на вечірні акції «Повернемо собі ніч». Так наголошуючи на своєму праві виходити на вулицю в будь-який час дня й не боятися за свою безпеку.

Ми запитали читачок в Instagram, чи почуваються вони в безпеці на вулицях свого міста, і отримали понад 50 відповідей. Ось деякі з них.

Усе дитинство жила в Голосієві, а поруч ліс і парк. Ніколи не слухала музику, завжди сахалася й дуже обережно заходила в під’їзд. Досі пам’ятаю схему: спочатку відчиняю перші двері, притримую їх ногою, а корпусом і рукою тягнуся до наступних дверей, потім відкриваю й заходжу. Щойно переїхала жити в центр заспокоїлася. Завжди людно, тому відчуваю себе безпечно. Коли бачу якісь служби охорони, оскільки тут багато офісів, стає ще спокійніше.

У мене є правила: завжди мати добрий заряд на телефоні, газовий балончик у кишені та не заощаджувати на власній безпеці. Прошу своїх подруг і всіх жінок користуватися лише перевіреними якісними службами таксі, особливо ввечері, і назавжди забути про всілякі сервіси економтаксі або додатки, де вас типу підвозять попутники за нижчу ціну. На жаль, ніхто з них відповідальності за нас не понесе. Не заощаджуйте на власній безпеці, вона не менш важлива за витрати на одяг чи косметику.

Завжди був внутрішній спротив цьому нав’язаному страху. Були різні травматичні досвіди, але досі ходжу, де захочу, у будь-який час, інколи з тривогою, але здебільшого психічно й морально готова до будь-яких зіткнень. Бо я не слабка! І всім жінкам шлю свою підтримку, ми сильні!

Страшно, що це увійшло в поняття норми. Нас із дитинства вчать, як захищатись, куди бігти та як кричати. От досі йду вулицею і, як у дитинстві, будую маршрут, як скоротити дорогу, якщо на іншій буде хтось підозрілий, як іти і вправно вдавати, наче говориш із кимось через телефон й дім уже близько. Стишую музику в телефоні, щоби раптом що, бути готовою. І це не є чимось панічним, чи тим, про що я думаю умисно. Це щось, що просто увійшло у звичку, і без цього матеріалу навіть би не задумалась, що це не ок. Сподіваюсь, колись усі будуть відчувати себе в безпеці на вулиці, і що з дівчатками, що з хлопчиками вестиметься розмова про поведінку, сексуальну освіту й таке інше.

Коли була підлітком, то не боялася ходити ввечері сама. Такий страх з’явився пізніше. Пам’ятаю, було дуже страшно, коли винаймала квартиру на Дарницькій площі. У будинку не було домофону, часто крали лампочки з під’їзду, узимку залишалися на ніч безхатьки. Одного разу я навіть зіштовхнулася з чоловіком, який «коловся» на поверх нижче за мій. Тоді я з подивом запитала: «Вітаю, чим ви тут займаєтеся?» Він вибачився, сторопівши від моєї ввічливості, і пішов. Я ще довго була шокована, прокручувала в голові альтернативні варіанти розвитку подій.

Поки я жила в тому будинку, в одній руці завжди був ліхтарик, а в іншій – ключі. Я забігала на 4 поверх сходами й відчиняла двері, озираючись назад. Ще просила адекватних таксистів затриматися на кілька хвилин біля під’їзду після того, як я вийду з машини.

Одного разу влітку їхала вранці з вечірки – красива й не зовсім твереза. Таксист мені видався дивним – відправила номер машини й водія другу, але той уже спав. Тоді думала, що в мене просто параноя, але коли водій звернув на ґрунтову дорогу з асфальтованої, я почала кричати на нього й говорити, що зателефоную у службу таксі. Досі не знаю, чи я просто накрутила собі це: водій помилився дорогою за наявності навігатора чи задумував щось погане.

Дівчата, якщо вам страшно, не бійтеся, що вас вважатимуть недовірливими або божевільними! Телефонуйте батькам, хлопцям, чоловікам або поліцейським. Біжіть, бийтеся, кричіть, але не дозволяйте себе ображати! Як добре, що сьогодні не соромно ділитися такими історіями, щоб уберегти дівчат або хлопців від жахливих подій.

Завжди ношу необхідні речі в кишенях (ключі, телефон, посвідчення особи) на той випадок, якщо доведеться кидати рюкзак і бігти.

He почуваюся в Києві в безпеці дуже давно, від початку війни й усвідомлення, що людей можуть убити на Хрещатику. Дуже неадекватні таксисти, абсолютна недовіра владі й вулицям. Надія на себе: тому бокс і хлопці-друзі, які проводжають.

Завжди з подругами відписуємося, чи дійшли додому. Коли відчиняю двері в під’їзд, не заходжу відразу, а спочатку переконуюся, що там тихо. Ключі в руці – не знаю, чи допоможуть вони, але тримаю завжди, коли йду двором.

Сумно усвідомлювати те, що таке відбувається з дуже великою кількістю дівчат. Шкода, що ми живемо в такому світі, у якому, щоби дістатися до будинку, потрібно налаштувати себе 10 разів на те, що ти повинна бути готова до різного.

Кожного разу, коли повертаюся додому одна після 23:00, буквально біжу до будинку – це одночасно дивно й відлякує, але при цьому швидкий спосіб дістатися. На жаль, сама стикалася з подібними страшними ситуаціями, тому зараз максимально намагаюся вбезпечити себе та своїх близьких. Краще витратити 100 гривень на таксі, ніж потрапити в таку біду (і не забувайте пристібатися).

З підліткового віку дзвонила подругам і розмовляла з ними, доки не дійду додому, час від часу повідомляючи, де саме йду. Зараз лише затискаю ключі в руці так, щоби було зручно виколювати ними очі потенційному нападнику. Шкода, що світ для жінок досі доволі небезпечний.