Власний досвідЯ живу з біполярним розладом

Насті Клименко 39 років. За освітою вона маркетологиня, і раніше працювала в цій сфері, втім, пішла через депресію. Зараз у неї з чоловіком своя фотостудія. Вона працює як креативна візажистка: робить боді-, фейс-арти. А також створює колажі: для неї це спосіб підтримати себе, а також помітити, чи не починається в неї манія або депресія – два полюси біполярного афективного розладу.

Настя – амбасадорка проєкту «Психічне здоров'я для України» й активно ділиться історіями про життя з цим діагнозом. Ми зустрілися з нею й записали її історію: про депресію з панічними атаками та стан, «коли настільки кайфово, що аж страшно», як із прийняттям БАР їй стало простіше зрозуміти себе та чому підбирати медикаменти для лікування розладу – це бути жонглером, що балансує над прірвою.

Мені було 27 років, коли я дізналася про розлад. Тоді в мене була тривожна депресія з панічними атаками. Я ходила до всіх можливих фахівців, поки не потрапила до психіатра, який після довгої розмови сказав, що це дуже схоже на біполярний розлад. Я загуглила, що це, почитала – і мені не сподобалось. (сміється).

Цей психіатр мені не сподобався як людина, наклалося одне на інше. Тоді я вилікувала депресію зі своїм неврологом. Вона прописала мені антидепресанти, які я пила рік. Тривога відійшла, панічні атаки теж.

Десь три роки тому в мене знову почалася депресія, але не тривожна, а більш апатична, коли нічого не хочеться. Я згадала про діагноз і почала шукати в Facebook «біполярний розлад». Знайшла групу підтримки, написала їм і попросила дати контакти психіатра в Києві, бо я підозрювала, що мені потрібен такий фахівець.

Ейфорійний підліток

У мене завжди була нестійка психіка. Наприклад, якщо я дуже втомлювалася, то не могла спати. Я емоційна, сильно реагую на якісь зовнішні подразники: запахи, шуми. Мама розповідає, що в дитинстві я була криклива та вимагала уваги. Можливо, це було щось типу СПАУ (синдром порушення активності й уваги).

Підлітком я була більш ейфорійна. Могла піти до якогось клубу, ніч не спати, а потім піти в школу, наприклад. І нормально себе почувала, в мене було багато енергії. Я могла сприймати речі, які були не дуже важливими, як велике горе чи біду. У мене навіть виникали суїцидальні думки. Але це наче вкладається в гормональні перепади. Мовляв, у підлітків так буває, повинно пройти. І наче пройшло. Мабуть, якби пізніше не трапилася тривожна депресія, я б і забула про це все.

Панічні атаки та перша депресія

У мене відбувалися панічні атаки – це дуже неприємний стан, який відбувається у всіх по-різному. У когось виникає страх, що він помре, а в мене була нудота, віднімало руку, ногу. А ще тахікардія, коли у стані спокою пульс 130–140, і ти відчуваєш себе бігуном на велику дистанцію. Це дуже важко: і фізично, і психологічно. Я втрачала контроль і все моє тіло було ніби не моє.

Тоді серед лікарів це називали вегетативним кризом. Термін «панічна атака» ніхто не вживав, хіба що в англомовному середовищі. Насамперед мені перевірили щитоподібну залозу, бо в моєї мами є з цим проблема. Потім брали різні аналізи. А тривога наростала більше й більше, на день у мене могло бути по п’ять панічних атак. Наче одна панічна атака минула, 2–3 години нормально себе почуваєш, а потім знову починається.

Перший час я ще нормально спала, а через декілька місяців припинила. Я була настільки виснажена, що не могла їсти. Важила тоді менш як 40 кілограмів. Коли мене лікарі бачили на відстані метра, вони думали, що мені 12 років. А мені було на той момент 27. Я не могла ні на чому зосередитися. Усі мої сили забирали панічні атаки та тривога. Звичайно, потім ти просто в депресії, тому що немає сил, апатія: ти не можеш їсти, спати, ходити. Життя стає жахливим.

Під час депресії я пішла з офісу, тому що не могла працювати взагалі. Я завжди була перфекціоністкою: червоний диплом, добре навчалася в школі. Мені було важливо потрапити на таку класну, престижну роботу. Тому для мене це був epic fail. Заяву про звільнення за довіреністю заніс мій чоловік, я не могла туди піти, мені було соромно.

Від масажів до антидепресантів

Мені радили і масажі робити, і душі Шарко, і ліки проти тривоги вживала. Тоді я виявила, що на мене взагалі не діють транквілізатори. Я можу випити величезну порцію гідазепаму й мені нічого не буде. У всіх є своя специфіка, кожен біполярник унікальний. Неврологиня порадила мені пропити антидепресант.

На дію антидепресанта потрібно 2–3 тижні, але я відчула ефект через тиждень. Я пам’ятаю цей стан: прокидаєшся, а в тебе немає тривоги, сонце світить, квіти цвітуть, пташки співають – такі прості речі навколо нас. І ти встаєш, у тебе нічого не труситься, тебе не нудить, і ти думаєш, що ти найщасливіша людина на світі.

Я заснувала інтернет-магазин виробів ручної роботи, навчилася робити мейкап, грим, фейс-, боді-арт. Через деякий час познайомилася зі своїм другим чоловіком-фотографом, із яким у нас фотостудія. Ми поїхали до Таїланду, пробули там понад три місяці. Мені там сподобалося.

Після повернення в мене був дуже пригнічений стан. Я не хотіла контактувати з людьми. У мене було відчуття того, що я не на своєму місці. Однак треба було щось робити. Тоді я пішла до психотерапевта й із того часу працюю з ним. А ще тоді я попросила чоловіка навчити мене фотошопу й почала робити колажі. З того часу я пішла на курси, навчилася працювати з Ilustrator, малювала деякий час дитячу ілюстрацію. Для мене творчість – це не тільки можливість заробітку, але й підтримка себе, своєї психіки.

З діагнозом простіше розуміти себе

Десь три роки тому в мене почалася апатія, не могла нормально спати й функціонувати. Багато плакала. Я згадала про давній діагноз і почала шукати психіатра. Відчувала, що зі мною щось не те. Я знайшла у Facebook групу, де мені порадили, до якого психіатра звернутися. Перш ніж поставити діагноз, моя лікарка наглядала за мною понад 6 місяців. З біполярним розладом усе складно: не можна зробити якесь одне дослідження – типу УЗД – й отримати діагноз.

Психіатр формує картинку зі слів пацієнта, але людина може перебільшувати або применшувати, може бути не до кінця свідомою. Серйозні фахівці намагаються до постанови діагнозу дослідити людину, іноді це займає кілька років, залежно від поведінки хвороби. Зрештою ми дійшли висновку, що це біполярний розлад і розпочали лікування.

Чоловік сказав, що давно це підозрював. (сміється) Він мене дуже підтримує. Коли я хвилююся, він зі мною. Батькам я теж усе розповіла. Моя мама просто дуже добре мене знає й бачила мене в різних станах. Вона не сплутає це ні з чим і відчуває, коли я в одному з епізодів [манії або депресії].

Коли я дізналася про хворобу, мені стало простіше розуміти себе. Перестала думати, що я така погана, лінива, сильно збуджена, а сприймаю це як хворобу. І якщо це хвороба, то на сучасному етапі розвитку медицини ми можемо працювати з цим. У мене з того часу було декілька депресій із тривогою. Ми довго з лікарем шукали антидепресант. До того, як знайшла мій, спробували понад шість варіантів. 

Настільки кайфово, що аж страшно

Часто під біполярним розладом мають на увазі тільки зміну настрою, але це не єдиний компонент. У фазах – манії і депресії – є багато фізичних відчуттів саме в тілі: тебе може нудити, може боліти голова, може відбуватися синдром неспокійних ніг (ніби намагаєшся заснути, але твої ноги дригаються й ти нічого не можеш із цим зробити).

Є манії, коли люди беруть скажені кредити, кидають сім’ю, їдуть до Мексики. Я ж відчуваю сильне збудження: припиняю спати, нічого не запам’ятовую, не можу нормально порахувати. У мене був випадок, коли мені треба було надіслати речі подрузі-стилістці, де було шість найменувань. Я їх рахую, а в мене виходить п’ять. Кличу чоловіка, він каже шість. Я не беру кредитів, але можу роздавати доволі великі гроші на благодійність, роблю подарунки, дарую свої картини. Спочатку я цього не помічала, про це мені сказав чоловік: «О, почалося!». (сміється)

У мене горить тіло, голова, очі, з’являється тахікардія. Здається, ще трохи – і я з’їду з глузду. Емоційно я ще можу себе контролювати, а фізично – наприклад, відсутність сну – ні. У мене навіть бували галюцинації, мені моя бабуся ввижалася. Якщо сплю, то дуже короткий відтинок часу. Як встаю – то не розумію, скільки спала й чи спала взагалі. Схожий стан, коли в тебе джетлаг.

Треба на чомусь сконцентруватися, але на це немає ні часу, ні ресурсу. Відчуття, немов випила багато енергетиків і кави. Ніби тебе завели, але ти не можеш їхати. Є ще така цікава штука – акатизія – це коли не можеш сидіти на місці, в тебе дригається нога чи рука. Ти повинен щось робити, але сил у тебе немає, бо ти не спиш і не їси. З таким станом можна дійти до лікарні.

Ще буває стан психозу (депресія або манія психотичного рівня – ред). У мене було щось схоже: відчувала себе як Діва Марія, яка всіх зараз ощасливить. Я всіх любила, хотілося бігати навколо будинку й цілувати моделей під час однієї фотозйомки. Для інших людей це має вигляд, ніби Настя весела, але я сильно відчуваю межу між нормальним станом і хворим. Твій внутрішній контролер розуміє, що ти не в порядку.

Яскраво пам’ятаю, як колись пішла до магазину, і там десь під «ларьком» грала музика. І я розумію, що нічого не можу зробити із собою й зараз почну танцювати. Як у комедії «Без відчуттів», де герой себе не контролював. Мені було настільки кайфово, що аж страшно.

Ще може бути стан гніву, тому що оточення здається тобі сповільненим у той момент, коли ти заряджений. Яскраво пам’ятаю, коли моя психіатриня сказала: «Настю, це ви настільки пришвидшена, а з усіма іншими все нормально». І я собі помітила це як маркер, на який звертатиму увагу, коли аналізуватиму свій стан. Ти постійно ніби робиш колаж відчуттів. Є багато додатків для відслідковування настрою, але я відстежую сон. Це найперший маркер, за яким я вже розумію, почнеться манія чи ні.

У манії я пришвидшуюся. Вона вимагає набагато більше сил, ніж я маю. А в депресії я багато плачу, мало їм, більше сплю. У мене бувають і апатичні, і тривожні депресії, але вони виникають рідше за манії й не настільки виражені. Багато можна контролювати завдяки режиму, спорту, роботі, улюбленій їжі. Втім, через це багато речей я просто не можу собі дозволити. Якщо перепрацюю, не буду спати або їсти нормально, це може стати фактором ризику. Алкоголь теж із ряду табу.

Також зі мною трапляються сонні паралічі. Це коли ти спиш і перебуваєш у свідомому стані, до тебе наче щось підкрадається або з’являється відчуття, що щось упаде. Ти хочеш кричати, але не можеш поворухнутись. Коли таке зі мною трапляється, я розумію, що перебуваю в переддепресивному стані. Треба ще кілька днів подивитися, але це дзвіночок.

Найсмішніше в усьому цьому – я можу працювати в будь-якому з цих станів. Коли в мене манія, робота мене заспокоює. Коли в мене депресія, робота мене бадьорить. Навіть якщо я роблю боді- чи фейс-арт собі, мені після цього стає краще. За колажами взагалі видно, у якому я стані. Це реально діагностичні картки для мене. (сміється) Я ж інтуїтивно обираю картинки для них, а потім, коли завершую, можу глянути й подумати, що потрібно писати лікарю.

Підбір ліків схожий на пробний маркетинг

З медикаментами для біполярного розладу ніколи не знаєш, що і як спрацює. Одна моя коліжанка давала інтерв’ю й дуже гарно сказала: «Ти як жонглер, що балансує над прірвою». Психіатр інтуїтивно використовує попередній досвід роботи з пацієнтами, і що більше цього досвіду, то краще лікар розуміє, як на тебе діють різні препарати.

Немає жодного дослідницького методу, тому це все схоже на пробний маркетинг. (сміється) Коли вживаєш ліки, ти записуєш свої відчуття протягом першого тижня. Потім зв’язуєшся з лікарем і розповідаєш: як самопочуття, сон, і виходячи з цього спеціаліст вирішує: можливо, якийсь препарат необхідно дати в більшій дозі, а якийсь узагалі відмінити.

Є декілька форм препаратів для біполярного розладу. Є нормотиміки – вони нормалізують стан, є антидепресанти – але вони не всім підійдуть, тому що можуть спровокувати манію, є нейролептики – препарат, який перешкоджає манії. Зараз у мене три препарати: нормотимік і два нейролептики (один для сну, інший посилює дію першого), доволі висока доза, бо я більш схильна до манії. Якщо починається депресивний стан, то додається антидепресант. Буває змішаний стан, коли є елементи депресії та манії – і це теж стан, котрий можна приборкати з допомогою нейролептиків.

Фігура психіатра дуже важлива для біполярника, тому що в тебе змінюються фази, і це може відбутися в будь-який час. Доводиться писати своєму лікарю й просити поради чи допомоги, тому він стає ніби родич для тебе.

Паралельно до медикаментозного лікування, потрібна і психотерапія. Хоч бувають випадки, коли лягти в психіатричну лікарню – єдиний вихід. Цього всі бояться, але не варто. Інколи це може врятувати.

«По тобі й не скажеш, що в тебе ментальний розлад»

Мені інколи кажуть: «По тобі й не скажеш, що в тебе ментальний розлад». Я не знаю, як я повинна тоді виглядати: прийти в білому простирадлі, з немитою головою чи не вміти складати свої думки?

Коли я дізналася про свій розлад, про це було доступно дуже мало інформації. І вважаю, що якщо в житті більш-менш усе добре складається, треба віддати щось світові. Незважаючи на те, що я маю хворобу, в багатьох аспектах я щаслива людина.

Тому часто розповідаю про свій досвід: раптом він стане комусь у пригоді, змотивує піти до психотерапевта, психіатра, покращити якість життя. Віддаю цьому світові інформаційно.

Зараз серед моїх близьких друзів багато біполярників. Я познайомилася з ними через цю групу в Facebook, про яку згадувала раніше. Але в Києві мало хто, більшість розкидані світом. Багато біполярників, які змогли приборкати хворобу – цікаві особистості. Мабуть, це через те, що в такій ситуації немає середнього шляху: ти не можеш просто жити, пити пиво на дивані й нічого не робити. Хвороба стимулює тебе робити щось. Утім, звісно, бувають ситуації, коли через певні обставини люди залишаються в поганому стані.

Як допомогти людині з біполярним розладом

Тим, хто хоче підтримати близьку людину з біполярним розладом, я раджу вивчати цю проблему: читати про літературу, дивитися інтерв’ю, відео, цього зараз дуже багато. Варто розуміти, що якщо це біполярний розлад, то іншого шляху, крім лікування у психіатра, немає. Тому треба допомогти людині, піти з нею до лікаря, можливо, взяти за руку. Також я б радила близьким мати контакти психіатра й комунікувати з ним, якщо щось вийде за межі контролю – зателефонувати та спитати поради.