Власний досвід«Загадувала бажання, щоб шкіра посвітлішала». Жінки різного походження про расизм

Нещодавно ведуча та продюсерка Кароліна Ашіон звинуватила міністра культури Олександра Ткаченка в расизмі: шість років тому він як гендиректор «1+1» не взяв її на роботу.

За словами Ашіон, у відповідь на її запит взяти участь у кастингу для ранкового шоу Ткаченко відповів: «Ви себе в дзеркало бачили? Аудиторія нашого каналу не те, щоб… Я не готовий ризикувати рейтингами». Після цього народні депутати від «Європейської солідарності» вимагали звільнення міністра культури.

Представники різних національностей та українці різного походження стикаються з проявами расизму та ксенофобії. Найбільше етнічних упереджень в Україні до китайців, африканців, арабів та особливо високий рівень до ромів, за дослідженням Київського міжнародного інституту соціології.

Ми запитали жінок різного походження про те, із якими упередженнями та проявами расизму їм доводилося стикатися в Україні.

Сіона: На мене з дитинства дивилися, як на інопланетянку. Через це я почувалася якось неповноцінною, ставила собі запитання: «Чому я не народилася білою?». У 4 класі зі мною сталася така історія. Я сиділа з дівчинкою за партою й відчувала, що вона просто ненавиділа мене за колір шкіри. Пам’ятаю, як вона бере лінійку, олівець, малює між нами лінію й каже: «Це моє місце, а це – твоє». І запитує щось на зразок: «Ти взагалі бачила себе?». Я вийшла із класу прямо під час уроку, а ця дівчинка пішла зі школи.

Я доволі некомфортно почувалася через свою зовнішність, намагалася вирівнювати волосся. Пам’ятаю, прийшла зі своїм пишним кучерявим волоссям у школу: на мене подивилися й запитали: «Тебе що, током шибануло?». З часом я почала відчувати себе красивою. І зрозуміла, що колір шкіри – це не головне. Побачила Ріанну, Бейонсе, інших крутих артисток і мені це почало подобатися. Зараз я чудово почуваюся. Можу вийти зі своїми кучеряшками!

А ще у школі був один хлопець. Він дуже любив 50 Cent, Тупака. Якось у мене в школі впали підручники, цей хлопець мені допоміг і сказав: «Боже, яка ти красива!». Я дуже вдячна за те, що він звернув увагу на мене. Тоді я відчула себе не такою, як усі, але в хорошому плані.

Міріям: У моєму оточенні всі вже дуже звикли до того, що я маю інше походження. Моя подруга інколи забуває, що на мене можуть якось подивитися. Дійсно, деякі люди на вулиці можуть пожартувати в мій бік. Але я на це вже не зважаю. За моїми відчуттями, зараз набагато краще ставляться до людей різного походження. Звісно, расизм не зник, але за ставленням до мене зараз усе добре.

Сіона: Що далі, то менше я бачу проявів расизму навколо. Люди стають толерантнішими, тактовнішими. На щастя, зараз діти не так стикаються з расизмом, як раніше. Звісно, чула різні історії – і коли темношкіру людину могли побити.

Міріям: Варто розуміти, що кожна людина мала різну освіту, виховання, досвід. Але мені здається, кожному расисту варто поїхати в іншу країну, побачити світ. Це дозволить зрозуміти, які люди можуть бути різні, добрі, цікаві.

Були моменти, які зробили мені дуже боляче, але підготували до реальності. У 12 років в музичній школі на одному із занять з музичної літератури я сіла на перше місце. Прийшов інший хлопець, сказав, що хоче там сісти, на що я відповіла, що не буду вставати. Він сказав: «Пішла звідси чорномаза!» Я вилетіла з кімнати просто в абсолютному шоці й розплакалася. Це був перший раз, коли я так стикнулася з расизмом.

Такого надалі було дуже багато. На ДПЮ мені давали автомат, одягали арафатку та фотографували. І я, будучи підлітком, вдавала, що мені це подобається. Таких історій просто безліч. Це просто елемент моєї реальності.

У мене в школі були праві люди, яким треба було кудись виражати свою агресію і вони пробували мене залякати. Не знаю насправді, чи дійсно вони збиралися мене побити. Був час субкультур, і це могла бути одна з причин, чому люди себе так поводили. Такі історії, коли мене погрожували побити, траплялися раз чи двічі на рік.

Гіршими, ніж коли тебе намагаються побити, є випадки, коли стоїш у транспорті, до тебе підходять декілька скінів, публічно принижують, ніхто цього не зупиняє, і зробити з цим ти нічого не можеш у відповідь. Востаннє подібне жорстке приниження зі мною траплялося, коли мені було 20 років. Відтоді на вулиці я можу почути різні вигуки, але активної агресії у свою сторону не відчуваю.

Пам’ятаю, ми кудись ішли з подругою й поряд перехожий щось подібне мені вигукнув. Подруга почала вибачатися, казати, що їй так шкода, а я розумію, що мене це вже навіть не зачіпає, настільки це буденна ситуація. Звісно, соціально нормалізовувати це не можна, це неправильно. Але якщо ти для своєї психіки не нормалізуєш подібне, то весь час будеш знаходитися в стані шоку. Якби я реагувала щоразу, коли щось таке кажуть, то зараз уже це б не розповідала.

У мене є четверо друзів, які хотіли зі мною поговорити про расизм. Це не було у форматі буденної розмови, вони прийшли до мене та сказали: «Поясни за ксенофобію». Я почала розповідати. Їхнє ставлення після цього начебто змінилося. Тоді я зрозуміла, що єдине, що допоможе в цій ситуації, – це емпатія. Але емпатія – це ресурс. Щоб зараз сісти й поговорити на таку тему, потрібно мати сили. Розумію, що не у всіх є ресурс на це. Але якщо ви можете, поспілкуйтеся про це з іншою людиною, яка відчуває на собі цю проблему, щоб розібратися. Емпатія – це рушійна сила добра.

Мої батьки – корейці. Народилася я в Узбекистані, і через 5 років наша сім’я переїхала до України. Батьки займалися фермерством, вирощували овочі й тому вирішили жити саме тут через родючий чорнозем. Ми поселилися на півдні, у Херсонській області. Часто змінювали місце проживання, що чотири роки. За своє дитинство я вчилася в трьох різних школах, у трьох різних селах.

Здебільшого я стикалися з різними упередженнями через своє походження саме в шкільному віці. Нетактовність проявляють передусім діти. Після зміни шкіл період адаптації був доволі важкий. У класі зазвичай мене любили, бо я була відмінницею, з якою всі добре спілкувалися. А ось інші діти могли глузувати. У шкільних коридорах мене кривляли, обзивали, але конкретних ситуацій уже не пригадаю.

Я була спокійна й тиха, тому ніколи агресивно не реагувала на подібні випадки. Але так, це могло зачепити в глибині душі. Хоч розуміла, що проблема не в мені, а в людях, які не виховані й дозволяють собі так обзиватися. Тому просто намагалася не звертати уваги. Мої брати вчилися в старших класах і могли б за мене заступитися, але я їм не розповідала про такі випадки. Можливо, соромилася.

Думаю, це дуже вплинуло на мою самооцінку. Із дитинства й до 25 років я вважала себе некрасивою та соромилася своєї зовнішності. Коли хтось на мене довго дивився, я засмучувалася. Мені здавалося, що на мене дивляться, бо «не така, як усі». Особливо такі думки були в підлітковому віці: я думала, що мене ніхто не полюбить і завжди буду сама. Це також вплинуло на довіру до людей: коли зі мною хотіли спілкуватися чи дружити, на підсвідомому рівні я шукала в цьому якийсь підступ.

Зараз у Києві я відчуваю, що люди стають відкритішими до чогось нового, і все рідше стикаюся з упередженнями через свою зовнішність чи походження. Людям подобається якась «родзинка», особливо в б’юті-індустрії, де я працюю. Інколи мене запитують, звідки я. Найчастіше – таксисти, особливо, коли розуміють, що я місцева. Я нормально ставлюся до таких запитань і розповідаю, що є кореянкою, живу в Україні.

У великих містах є певна «надивленість», коли наживо можна побачити людей різного походження. У менших містах чи селах на тебе все ж будуть дивитися, як на якийсь експонат. Навіть у Києві таке буває. Якось я йшла по вулиці Саксаганського, біля будівлі сиділа жінка. Вона попросила в мене грошей, на що я відмовила. Після цього жінка плюнула в мою сторону та сказала: «Повертайся у свій Китай». Я навіть не стала на це звертати увагу. Просто оточую себе людьми, які ставляться до інших як до просто людей, не ділять на «своїх» і «чужих» за расовими чи національними критеріями.

Усі подібні слова викликали в мене відчуття безсилля. Приходила додому, плакала, мама казала не слухати такі образи. Я не розуміла, що мені відповідати на них. Я знала, що ніяк не виправити те, що маю такий колір шкіри, але мене такою не приймають. Пізніше дізналася, що Майкл Джексон був темношкірий, поки не зробив операцію. Для мене це була надія, що зможу змінити колір шкіри. Я загадувала бажання на день народження, щоб моя шкіра посвітлішала. Зараз розумію, що це створило в мене проблеми з самооцінкою та впевненістю в собі. Це похитнуло мою чітку внутрішню віру, що зі мною все окей.

Я вже давно не чула таких слів на свою адресу. Коли потрапляю в нове оточення, мене можуть доволі делікатно запитати, яке в мене коріння. Для мене це вже очікувана частина розмови. Що мене дивує, це те, що багато людей не знає країну, як Киргизстан, хоч це немаленька країна. Тому з конкретними стереотипами про своє походження я не стикаюся, адже люди можуть нічого не знати про киргизів.

А ще в мене складне прізвище й по-батькові: мого тата звати Тахір, я Тахирівна. Й ось на цьому моменті досі можуть посміятися. Хоча немає нічого смішного в імені, а до того ж в імені мого батька. Дивує, що такі коментарі можуть звучати від людей віком близько 30 років. А ще досі кажуть фрази на зразок: «Темношкірі люди не дуже розумні, але от у спорті вони молодці». Я б хотіла чути таке все менше й менше та щоб люди любили одне одного, незважаючи на колір шкіри, віру й так далі.

Мені здається, щоб було менше упереджень щодо людей різного походження, треба займатися саморозвитком, подорожувати. Навіть мої батьки були шоковані, коли я зустрічалася з темношкірим хлопцем. Мені було сумно, що вони так поставилися, але я розумію, що проблема в тому, що вони дуже вузько дивляться на світ. Треба бути гнучким і готовим приймати різних людей. Моє головне повідомлення: я ок, і всі інші теж ок. Що більше різноманіття в суспільстві, то легше людям приймати тих, хто навколо.