Власний досвід«Мамо, треба поговорити». Історія одного камінг-ауту та (не)прийняття

Текст: Софія Пилипюк

Розшифровка: Леся Королюк

Фото: надані Дмитром Калініним; Ольга Іващенко для Bird in Flight

Дмитро: Усвідомлення сексуальної орієнтації, коли я собі сказав: «Я гей», відбулося в 14 років. Перші підозри щодо цього почалися десь у 10–11 років, але тоді я ще не міг описати це якимось словом. Я не знав, що з цим робити й, звісно, відчував певний дискомфорт. Тому активно користувався інтернетом, аби пояснити для себе, що відбувається. Я зрозумів, як це називається, і десь у 14 років сказав собі: «Так, я гей». Тоді в мене взагалі й думки про камінг-аут не було. Я засуджував себе, мав внутрішню гомофобію. Вважав, що такі люди є, але це відхилення від норми.

У 16 років я потрапив у Запоріжжі в ком’юніті-центр Gender Z для ЛГБТ-людей. Коли я побачив, що навколо є багато таких людей, як я, це сильно змінило сприйняття й самого себе, і гомосексуальності загалом. До того мені здавалося, що я ніколи не зможу бути відкритим, відвертим із кимось. Думав, на мене чекатиме засудження.

На камінг-аут мене змусила наважитись зустріч із мамами ЛГБТ-дітей. Вони розповідали про прийняття своїх дочок і синів, чим це для них було та як їхнє спілкування покращилося після цього. Я надихнувся їхніми прикладами та почав готуватися до власного камінг-ауту.

Я ніяк не готував маму до цієї розмови насправді, тому що складно почати розмову на тему сексуальної орієнтації просто типу: «Давай поговоримо, але мене це не стосується»

Уперше я розповів про це своїй однокласниці. Це було після того, як я прийшов у ком’юніті-центр і вирішив на ній «протестувати». На мій подив, реакція була адекватною, жодних негативних коментарів я не почув, що тільки підтвердило в моїй голові думку, що треба розповісти й мамі.

Я ніяк не готував маму до цієї розмови насправді, тому що складно почати розмову на тему сексуальної орієнтації просто типу: «Давай поговоримо, але мене це не стосується». Але перед цим я досліджував її ставлення. У мене є яскравий спогад: коли на «Євробаченні» у 2014 році виступала Кончіта Вурст, я запитав маму, як вона ставиться до того, що на конкурсі такий представник від Австрії. Вона відреагувала негативно. Мені це запам’яталося так, що я подумав: «Блін, робити камінг-аут їй точно не варто». Потім, уже коли потрапив до Gender Z, усе це обдумав ще раз і вирішив, що таки варто.

Анжела: У нас були довірливі та теплі стосунки в сім’ї, ми із сином були друзями. Він завжди радився зі мною, отримував підтримку. І раптом я помітила, що моя дитина почала від мене віддалятися: він більше сидів за комп’ютером, переписувався, а коли я заходила в кімнату – вимикав монітор. Якщо йому хтось телефонував, а я заходила в кімнату, починав тихо говорити або говорив: «Я передзвоню».

Мене це почало насторожувати, чи не потрапив він у біду, і я зробила такий нехороший вчинок: він заснув, у комп’ютера був тільки вимкнений монітор, тому я сіла за його комп’ютер і зайшла в переписку. У ній він розповідав подрузі, що йому дуже подобаються хлопці та зовсім не тягне до дівчат, що він намагається розібратися в собі. Так я й дізналася.

У мене був шок, ніби небо впало на мене, бо я була звичайною стереотипною мамою, яка виросла в радянські часи й думала, що геї – це погано. Я не знала, що робити. Не стала розмовляти із сином про це, бо мені спершу треба було знайти опору для себе. Я була розгублена, потім почалася істерика. У цьому стані розпачу була дуже довго, не могла поділитися навіть із близькими друзями.

Я сиділа в інтернеті, за своїм комп’ютером і писала: «Мій син гей»

Я сиділа в інтернеті, за своїм комп’ютером і писала: «Мій син гей». Інтернет – велике сміттєзвалище, тому траплялося багато російських сайтів, де писалося про конверсійну терапію та про те, що це психічне відхилення, хвороба, що це погано. Заспокоювала себе тим, що думала: «Може, це підліткове? Може, якісь «впливи Заходу»? Це мине. Просто хорошої дівчинки не було».

Я бачила, що мого сина почали сильно булити в школі. Якось зателефонувала технічка та сказала: «Тут на вашого сина пів класу скандує: «П***рас», прийдіть і заберіть». Він мені не відкривався, нічого не говорив. Я побігла до [шкільної] психологині, просила допомоги, якої так і не отримала, бо сама була не силі. Вона говорила: «Хай Діма уявляє замість голови булера голову смішного цуцика, тоді це не буде сприйматися так боляче». Насправді це дуже боляче, коли тобі постійно хтось щось говорить за спиною, штовхає, зачіпає рюкзаком, говорить образливі речі.

Я дуже сильно переживала. Коли я втомилася страждати та лити сльози, взяла себе в руки й вирішила, що мені треба розв’язувати проблему. Звісно, я ходила в церкву. Пішла до священника, сповідалась, сказала йому про те, що мій син гей. Почула, що це великий гріх, треба все виправляти, молитися за сина, ходити в монастирі, служби відстояти, свічки ставити. Я все це робила.

Потім усе ж поділилася зі своєю подругою, хрещеною мого сина. Сказала: «У мене страшна біда». Вона питає: «Що сталося? Якась невиліковна хвороба?». Я говорю: «З Дімою страшна біда сталася, він гей». Вона відповідає: «Хух, як ти мене налякала! Слава Богу!».

«Мамо, треба поговорити»

Анжела: У 17 років він прийшов додому та сказав: «Мамо, треба поговорити». Я кажу: «Говори». Він відповідає: «Ні, сядь, я хочу поговорити з тобою очі в очі». Тоді він мені сказав, що гей. Я сказала йому, що вже все знаю, що це несерйозно, що взагалі ніяк не хочу це сприймати, що я йому допоможу. На це Діма відповів, що всі мої уявлення про гомосексуальність абсолютно неправильні, й ламати себе заради суспільства чи якихось стереотипів він не буде.

Потім він поставив мені фільм «Молитва за Боббі», де грала моя улюблена актриса Сігурні Вівер у головній ролі. Ця історія настільки мене шокувала, я плакала. Просто уявляла, через що проходить моя дитина, коли я намагаюся йому сказати: «Не будь таким».

Дмитро: Першою реакцією мами на мій камінг-аут було щось на зразок: «Усе зрозуміло». Звісно, це було приголомшливо. У той вечір я увімкнув їй фільм «Молитва за Боббі», де йдеться про мати, яка не підтримує свою ЛГБТ-дитину через релігію. Врешті ця дитина чинить самогубство, а мати вже після її смерті стає ЛГБТ-активісткою.

Звісно, моя мама плакала, коли дивилася цей фільм, але все одно не дуже [позитивно] ставилася до моєї сексуальної орієнтації ще протягом року. Вона кидалася від одного до іншого. Спочатку вона вважала, що це тимчасово, просто так зараз модно серед підлітків. Потім запитувала: «А як же діти?», «А як же мої внуки?». Намагалася знайти що завгодно, щоб аргументувати свою позицію.

Водночас мені стало легше. До камінг-ауту наше спілкування сильно погіршилося, я нічим не ділився з мамою. Принаймні, це розпочало якийсь діалог між нами й ми почали спілкуватися активніше. Хай навіть це були роки нерозуміння одне одного, проте принаймні це було вже щире спілкування.

Від неприйняття до активізму

Дмитро: Я приносив їй із Gender Z різні інформаційні матеріали, розмовляв про ЛГБТ-людей. Але такі бесіди не давали багато плодів, тому що після камінг-ауту мама почала звинувачувати себе: шукати проблеми у вихованні, в тому, що батько пішов від нас, коли мені було 10 років, у тому, що вона, можливо, щось не так зробила. Спостерігати за цим було найгірше, тому що, очевидно, жодної її провини в цьому немає. Але мені було боляче дивитися, що вона себе звинувачує й намагається знайти помилки у вихованні мене. Тому я почав діяти активніше: запропонував їй поїхати в Київ на зустріч з організацією батьків ЛГБТ-дітей «ТЕРГО».

Анжела: Я себе сильно звинувачувала, думала, що в чомусь є моя вина. Мені потім було дуже соромно за це. Якось він сказав: «Мамо, найкращий подарунок на мій день народження, якщо ти поїдеш в організацію «ТЕРГО». Навіть якщо ти кажеш, що приймаєш мене, все одно гомофобія в тобі зашкалює, і я б дуже хотів, аби ти поїхала. Я вже купив квитки. Якщо ти не поїдеш, вони просто пропадуть». І я поїхала.

Ми сідали в коло, кожен розповідав свою історію, багато хто сидів із хустинками, ми плакали

Анжела: Коли я приїхала додому з Прайду, вже всі в моєму домі та на роботі знали, що в мене син гей. До мене підходили та запитували: «А що це за цирк був? Чим ти пишаєшся?». На наступний Прайд я пішла з величезним серцем, де було написано: «Пишаюся своїм сином». Це теж викликало резонанс. Моє фото розмістили на сторінках на зразок «Типове Запоріжжя», і почалися жахливі коментарі. Тепер я розумію, наскільки наше суспільство ще дрімуче.

Дмитро: Саме це стало переломним моментом для моєї мами, щоб почати займатися активізмом, їздити й далі на Марші Рівності. До цього це було: «Можна поїхати, але навіщо?». Після того, як мама сама відчула те, що умовно проходить кожна людина, яка зважується зробити камінг-аут [в Україні], її світогляд кардинально змінився.

«Тепер це важливо для нас обох»

Анжела: Мені лишається тільки підтримувати сина. Звісно, я переживаю за його безпеку. Коли він не бере трубку, в мене буває паніка і я переживаю: «Не дай Боже там щось сталося».

Я бачу, що світ змінюється, ставлення до ЛГБТ змінюється. Цей процес триває завдяки активістам, їхньому ентузіазму, публічній дискусії в різних медіа. Підтримуючи цей рух, я маю можливість бачити зміни. Те, що було 5–6 років тому – вже зовсім не те, що зараз.

Я бачу ці зміни за своїм оточенням. У ньому раніше було дуже багато гомофобних людей, і серед знайомих, і серед друзів. Найближчі друзі лишилися друзями. Не надто близькі друзі й подруги казали, що не розуміють, але зрештою ставлення змінювалось, бо всі вони знають Діму і яка він людина. Деякі потім просили вибачення.

Якось дала інтерв’ю на цілий розворот газеті про те, чому я вийшла на веселковий флешмоб із серцем «Я пишаюся своїм сином». У мене свій магазин, на виході якого стоїть стійка з газетами та журналами. Постійні покупці почали говорити: «А ми про вас в газеті читали!», але їхні реакції теж були різними. А податкова інспекторка, яка веде мої справи, написала: «Я вами дуже пишаюся. Ви просто супермама!».

Мені стали писати багато дітей із різних куточків України, радилися з приводу камінг-ауту

Дмитро: Я критично ставлюся до думки, що всім треба робити камінг-аут, тому що мій випадок – насправді один із небагатьох. Я знаю випадки, коли після камінг-ауту в підлітковому віці, коли людина ще не фінансово незалежна, просто виганяли з дому, завдавали фізичної шкоди. Тому я завжди закликаю зважувати можливі наслідки. Це можна приблизно зрозуміти за тим, як батьки раніше негативно на щось реагували. Моя мама мене не била, не ставилася до мене жорстоко, тому я вирішив зробити камінг-аут. Тим, хто сумнівається в тому, яка буде реакція, я раджу робити камінг-аут після того, як будете незалежні від батьків.

Мама для мене – це перша людина, з якою хочеться мати це нормальне спілкування. А відсутність таємниць є основою для цього. Коли я не можу поділитися цим, виходить, що людина спілкується не зі мною, а з кимось іншим – із кимось, кого я із себе ліплю. Звісно, мені дуже цінно відчувати підтримку мами, знати, що можу до неї звернутися, поділитися чимось чи попросити допомоги. Я взагалі не очікував на неї: думав, що зроблю камінг-аут, мама не прийматиме рочок-два, потім змириться й усе. Те, що вона стала активісткою – несподівано, але дуже надихає, дає мотивацію та сили щось змінювати. Бо тепер це важливо для нас обох.