Власний досвід«Було гидко туди їхати». Це жінки, які були вимушені евакуюватися з Маріуполя через росію

Наразі з Маріуполя можна або виїхати в росію, або намагатися прорватися на власному авто до України, з величезним ризиком бути розстріляними. Нашим героїням доступ до України був відрізаний, тому вони вимушені були їхати через росію до Європи.

Ми розпитали, яким було їхнє життя в Маріуполі, як вони почували себе в росії та як виїжджали.

Заради безпеки героїні імена в статті змінено.

Цей матеріал розповідає особисті історії та не узагальнює досвід людей, які евакуювалися.

Я взагалі народилася в Донецьку. У 2014-му мені було 11, і ми з сім’єю втекли від війни до Маріуполя. Коли була війна в Донецьку, то там не було надто страшно, як зараз, і ми вірили, що в Маріуполі, якщо щось й буде, то так само. Але нам так не пощастило.

24 лютого, о 6 ранку, мені зателефонувала найкраща подруга з Харкова та сказала, що Україну бомблять. Я спочатку не зрозуміла, а потім розплакалася, розбудила батьків і хлопця. Ми побігли до магазину – черги вже були величезні, продуктів майже не було. Та ми щось таки накупили, 25 лютого у мене навіть був день народження.

Тоді до нас приїхали бабуся з дідусем із лівого берега, ми відзначили свято, і більше я їх не бачила. Другого березня під їхній будинок прилетів снаряд, а потім його зовсім розбомбили, найімовірніше, авіабомбою, бо будинку майже немає. Зв’язку з ними немає, і ми не знаємо, чи вони живі. Востаннє чули щось про них 21 березня, що вони в підвалі, а дідусь дуже хворів і не вставав. З того часу ми намагаємося їх знайти, але вони там, де дуже сильні бої й туди ніхто не може дістатися.

У наш район війна прийшла пізніше. Ми мешкали недалеко від площі Кірова, у протилежному від ДНР районі. Перші декілька днів навіть не звертали уваги на бойові дії, бо бомбили далеко. Ми ходили до криниці брати воду, готували їсти, до нас приїхали родичі, бо українські військові попросили їх виїхати, щоби встановити там позицію для вогню. Нас жило 10 людей у ​​будинку. Ми якось налагодили побут, діти розважали одне одного, ми багато читали. Уже з 8 березня почали бомбити приватний сектор, де мешкала я. Того дня мій хлопець ішов привітати мене зі святом, і йому під ноги впала міна. Вона не розірвалася, на щастя.

До 2 березня був зв’язок, світло. А потім вимкнули воду й електроенергію, 5 березня не стало газу. Щойно зник зв’язок, люди почали все грабувати. 4 березня майже всі магазини були розграбовані та розбиті. Ще намагалися працювати ринки, але російські військові цілеспрямовано вели постійні обстріли місць, де мирні жителі могли купити якісь продукти. Росіяни спеціально били по колодязях, молокозаводу та хлібозаводу, щоб позбавити нас інфраструктури.

Тоді було дуже холодно, на вулиці – -10, а опалення немає. У будинку було 4 градуси тепла, і то нам ще пощастило. У багатоповерхівках було по нуль і менше, у них замерзала вода. Готували ми лише на багатті: мій батько майже цілодобово палив вогонь, нагрівав воду, а її розливали по пляшках і грілися. Воду брали в колодязі, продуктів ми накупили 24 та 26 лютого. Звичайно, їли дуже мізерно: нас було 10 людей, і ми не знали, наскільки це все затягнеться й чи вистачить наших запасів. Боялися голоду. Сподівалися хіба на варення в підвалі, думали, що розбавлятимемо його з водою й питимемо, це досить калорійно. Та багато хто в місті таки голодував. Наші сусіди не мали запасів, їли тільки варення з водою. Коли ми про це дізналися, то, звичайно, почали і їм їжу відкладати.

Біля нас був колодязь, і тут нам також пощастило. Ну хоча як, росіяни обстрілювали їх завжди, щоб позбавити людей води, тому поруч із нашим упало три авіабомби та купа мін. Коли починали бомбардувати, то всі розбігалися. А мій батько саме тоді йшов за водою, бо не треба було мерзнути на вулиці три години. Коли перестали підвозити воду, люди, які сиділи в сховищах, були змушені мочити хусточки в брудних фонтанах (там був буквально один бруд, тому що фонтани були вимкнені) й видавлювати воду собі в рот. Ще кілька днів ішов сніг, ми зібрали його в бочку й потім, коли була плюсова температура, він розтанув, і ми змогли використати воду.

За весь час у нас поряд упало 7 авіабомб. Три з них не вибухнули, але водночас одна таки знесла сусідню хату, а інша впала дуже глибоко в землю. Ще дві авіабомби впали на будинки недалеко від нас. Під одним засипало 4 людини, тільки маленькій дівчинці вдалося вибратися, і вона прибігла просити про допомогу. Усіх викопали живими, але на це пішло не менше 6 годин. Другий будинок згорів дощенту й ніхто не знає, чи був там хтось.

Від усіх вибухових хвиль і віддачі від залпів у нас почала сипатися стеля, а потім і зовсім упала. Будинок перекосило, ніякі двері не зачинялися, від вибухів поблизу деякі вікна розбилися, якісь просто вирвало чи видавило. Після міни в нас на городі будинок увесь був у тріщинах, впала стеля в ще одній кімнаті, фундамент почав розвалюватися, і будинок остаточно перекосило.

17 березня росіяни вже були на нашій вулиці. На нашому перехресті стало 2 їхні танки, вони направили дула в наш провулок і стріляли над будинками. Тоді ж мій хлопець і його тато забрали нас із сім’єю до себе. Не було іншого шляху, крім як пройти повз росіян, мої ледве як умовили військових нас пропустити. За пів години ми зібралися, у кожного було по рюкзаку. Ми виходили з дому під дулами танків за 50 метрів, під дулами російських автоматів, з піднятими руками та білими пов’язками. Було дуже страшно. На щастя, вони накричали на нас, але пропустили.

З 7 березня я не була на вулиці, і, коли ми вийшли, то мене дуже шокувала картина міста. Усі будинки по дорозі були розбиті. Я не знаю, як уцілів наш будинок, це було просто диво. Там, де точилися бої, ми бачили, як у кожному вікні палає вогонь, як літаки скидали бомби.

Страшно було йти від дому до дому. Всюди військові з націленими автоматами, ти йдеш із піднятими руками й не знаєш, що чекати. Зважаючи на те, що вони розстрілювали цивільних просто так, це був справжній жах. У нас перед цим сусіди, чоловік і жінка, вийшли, то чоловіка розстріляли. Вона стоїть кричить: «За що мого чоловіка?» – а вони просто знизали плечима. Друг мого хлопця вийшов підігріти їжу на вогнищі на вулицю, то впала міна. Двох чоловіків убило, а другові потрапив уламок у спину, і він пішов до лікарні 15 березня. Він лежав під трьома брудними ковдрами без будь-якої медичної допомоги 10 днів, а поруч лежав чоловік й обіймав свою ногу. Ногу, що була окремо від тіла.

Коли ми приїхали до хлопця, то почали думати, як рятуватися. Ми хотіли виїхати в Україну, але це можна було зробити тільки на машині та на свій страх і ризик. А нас було 10 людей, і машини не було. До того ж у нас були друзі, яких просто розвернули, а інших начебто й випустили, але колону розстріляли, у кожній другій машині були загиблі.

Отож, ми могли тікати тільки через Росію. Дуже не хотілося. Гидко їхати в країну, яка позбавила нас усього: наших сімей, будинків, родичів, планів і надій – причому вдруге. Та можна було або померти в Маріуполі, або виїжджати, і ми обрали друге.

Батьки мого хлопця зв’язалися з родичами в Таганрозі, і ті сказали, що нас зустрінуть на кордоні і дадуть прихисток. 19 березня, о 10 ранку, ми вийшли й пішли містом пішки 8 кілометрів до блокпосту, звідки вивозили людей. Ми йшли руїнами, розваленим містом. Висіли обгорілі трупи на проводах: це люди стрибали з багатоповерхівок, що горіли; лежали тіла на узбіччях, одні прикриті просто рушниками, інші без нічого, шматки людей. Усюди могили. Усе спалено, навколо купа техніки. Будинки стояли без верхніх поверхів, з дірками, деякі просто складало від авіабомб від 9 до 4 поверху. Неможливо було на все це дивитися без сліз.

На пункті евакуації вивозили автобусами. Нам пощастило: ми оминули фільтрацію й просто прийшли на блокпост. Чоловіків на морозі роздягли до трусів і шукали тату, та, на щастя, не перевірили телефон. Після цього нас поселили до музичної школи на одну ніч, ми спали просто на стільцях.

На виїзді з Маріуполя росіяни ставилися до нас зневажливо й агресивно. На митниці на кордоні з росією ми стояли 15 годин в автобусах. З нами були люди, які могли попросити захисту іншої країни й на нас чекали родичі з іншого боку, тільки тому нас пропустили та не відправили до таборів. Чоловіків роздягали, перевіряли телефони, читали листування, дивилися приховані фото. Хлопець листувався з другом українською – вимагали ім’я та прізвище друга, бо він націоналіст, якщо говорить українською. Жінок не допитували. Чоловіків перевіряли жорстоко.

21 березня ми опинилися в Росії та знаходилися там тиждень. Спочатку приходили до тями, а потім виїжджали довго. Ми мали всього 300 доларів, які мені подарували на день народження, і гроші, які кинули на картку родичі. З Таганрога ми їхали електричкою до Ростова, там потягом до Санкт-Петербурга, де нас зустріли інші родичі, а потім сіли на автобус до Естонії. На кордоні ми провели 5 годин через допити. Вони лякали, ми боялися, що наші там не те щось скажуть, і їх повезуть у незрозумілому напрямку, як це сталося з двома чоловіками перед нами.

Коли ми були в Росії, там усюди висіли ці огидні прапори, від яких нудило. Це давило морально, хотілося вийти на площу та кричати «Слава Україні». У Ростові був той самий військовий аеродром, з якого вилітають літаки, які бомблять Маріуполь. Я розуміла, що вони зараз не бомбитимуть, а полетять далі, але в мене починалася істерика, я тряслася й задихалася. А після цього ти виходиш надвір, а там ці прапори. А там люди, які розповідають про спецоперацію та що так треба. А ті, хто не підтримують, кажуть «ну ще розуміємо Донбас, а навіщо всю Україну бомбити?» А в якому сенсі, розуміємо про Донбас? Донбас – це Україна!

Отож, тільки коли ми вийшли в Естонії, то вперше справді вдихнули. Тільки тоді ми відчули, що вирвалися з цього пекла. В Естонії скрізь висіли українські прапори, і це мені так подобалося, я дивилася на них і постійно усміхалася. Відчувалося ніби вдома.

Зараз ми в Німеччині, у двоюрідної бабусі мого батька – це сестра мого прадіда, який загинув у Маріуполі. Коли вона дізналася, що його більше немає, то відразу написала нам і запросила пожити в себе. Їй 72 роки, вона нам виділила цілу кімнату й намагається все для нас робити. Ми ніби знайшли тут собі другу сім’ю. Нас уже починає відпускати. Жахи потроху забуваються.

У той день я прокинулася о 6 ранку від дзвінка подружки із Сум, яка повідомила про початок війни. Я посміялася ще, пам’ятаю, мовляв, яка ще війна? Поклала трубку, відкрила новини, і через кілька хвилин прогриміли кілька вибухів.

Коли пройшов перший шок, я зі своїм хлопцем з’їздили закупилися продуктами та стратегічно важливими речами – я була впевнена, що ми переживемо війну у своїй квартирі. Я не уявляла, що невдовзі мого міста не існуватиме.

Спочатку все було добре: у перервах між повідомленнями про повітряні тривоги ми веселилися, любили одне одного й намагалися не думати про погане. Щоправда, багато магазинів відразу ж закрилися, комунальники перестали вивозити сміття, ввечері люди не гуляли вулицями. У тих нечисленних магазинах, які були відкриті, стояли черги. Наповнення полиць було мізерним: бакалії не було, води теж, але тоді ще не було мови про нестачу їжі.

А 2 березня я прокинулася від гучного звуку – вікон у квартирі вже не було. То прилетів снаряд до першого під’їзду. Ми заздалегідь відсунули ліжко від вікна, тому уламки нас не поранили. Не можу сказати, що відчула якийсь спектр емоцій тоді, я досить врівноважена. Просто мені не хотілося ні з ким говорити, я робила те, що повинна, збирала уламки, заклеювала вікна, а ще відмовлялася прийняти, що це війна й далі буде гірше. Трохи пізніше відключили газ, і майже одночасно зникли зв’язок, водопостачання й електрика. Ми просто залишилися в холодній бетонній коробці без жодних комунікацій.

Тож ми вирішили їхати до моїх батьків; світло у них відімкнули на кілька днів раніше, проте був великий запас води й газ. Я кинула змінні речі на пару днів у рюкзак. Як виявилося згодом, це будуть єдині речі, що залишилися в мене. Я більше ніколи не зможу повернутися до свого дому. У групі в Telegram я знайшла фото свого будинку: він повністю вигорів, верхні поверхи зруйновані.

У батьків виявився не настільки великий запас води, але нас врятували часті дощі та сніг. Ми це все збирали у великі каструлі та тази, якими був заставлений весь двір. У будинку спочатку був газ, то ми нагрівали шматки рейок на плиті до червоного, а потім ставили їх на цеглу в залі, таким чином нагрівали кімнату та зігрівалися. Коли почалися серйозні обстріли, ми перемістились у підвал. Нас було четверо в маленькому приміщенні, ми спали всі разом у пуховиках і вкриті кількома ковдрами. Було холодно, але не критично, зубами ніхто не стукав. Зв’язку вже не було, періодично вдавалося зловити українську частоту на радіо, але дуже рідко, бо ДНР уже заглушили всі українські радіохвилі.

Буквально наступного дня після приїзду почалися сильні обстріли, ще за кілька днів потрапив снаряд під будинок – вирвало віконну раму, злетіла частина даху та зруйнували несучу стіну. Отож, залишатися було небезпечно: ще один прилетить, і будинок зруйнується, а ми всі будемо поховані під його завалами в підвалі.

Нам з моїм хлопцем довелося розділитися : він повіз свою сім’ю зі зруйнованого будинку в безпечніше місце, а я поїхала зі своїми батьками в інше. На той момент комунікацій у місті не було ніяких, доводилося під обстрілами й по морозу добувати дрова. Батько рубав, а я тягала. Більш бойові городяни ще виходили в місто в пошуках їжі, але мені в цьому плані пощастило: усі дуже добре запаслися, і ми не голодували. Батько збудував у дворі будинку цегляну буржуйку, щоб була можливість приготувати поїсти та помитися, воду носили з колодязя. Інколи таки доводилося вилазити з підвалу, щоби приготувати їжу. Під час варіння картоплі час від часу доводилося падати на землю від обстрілів, через що коліна й руки були всі стерті.

Найромантичніше та найсвітліше в цій війні особисто для мене – це мій хлопець, який під обстрілами приходив до мене із сусіднього району, щоб побачитися, а на 8 березня приніс власноруч зроблені квіти з кольорового паперу та цукерки. Цукерки були благополучно з’їдені, а квіти досі зберігаю, не знаю подарунка кращого за цей.

Коли побут почав трохи налагоджуватися, до нас постукав «російський мір» у вигляді танка за 500 метрів від нашого будинку. Поспіхом сівши в машину, ми ухвалили рішення їхати до бабусі, у підвал багатоповерхового будинку. Останню ніч у місті ми провели саме там – у сирому підвалі в оточенні каналізаційних труб. Наступного ранку ми дізналися, що з міста можна виїхати. Це було те світло в кінці тунелю, з якого здавалося, що виходу немає й не буде ніколи. Морально я звикла до того, що добре вже не буде ніколи.

Коли 14–15 годин на добу чути свист над головою й земля трясеться, уже не постає питання, їхати чи ні. Усі просто чекали хоч декілька годин затишшя, щоб могли зібрати речі та виїхати, не потрапивши під обстріл. Хотілося жити та спати: у всіх був хронічний недосип, бо про міцний сон можна було тільки мріяти.

Виїхавши в місто, я не розуміла, де ми знаходимося. Місто, у якому я народилася й виросла, яке я знаю майже як свої п’ять пальців, перетворилося до невпізнанності. Ми їхали, а навколо одна розруха та трупи. Щоб мати можливість доїхати до наступного села, нам доводилося виходити з машини та розчищати дорогу від кабелів, осколків, каміння та дерев, що валяються на дорозі.

Ми виїхали колоною з міста і, на диво, виїхали нормально, у нас навіть не скрізь перевіряли паспорти. Палива в машині було мало, ми не доїхали б і до Бердянська, не кажучи вже про Запоріжжя. Вирішили залишитися в Урзуфі. Після Маріуполя там усе здалося раєм, навіть хліб продають! Після місяця блокади та підвалів поїсти хліб було справжнім щастям, я досі не можу ним наїстися.

Трохи пізніше до Урзуфи приїхали мій хлопець зі своєю сім’єю. Їм вистачило бензину доїхати до Токмака, і вони відстали від колони, що прямувала до Запоріжжя, але, як стало відомо наступного дня, це врятувало їм життя: усю колону розстріляли. Тоді надія виїхати на підконтрольну Україні територію розтанула, це було надто небезпечно.

В Урзуф також прийшли ДНРівці, і все погіршало, почався «перепис населення». Вони ходили по хатах, перевіряли телефони, контролювали все в селищі, але що найгірше: вони відключили вежі зі зв’язком. Почала поширюватися інформація, що вже немає коридору на Запоріжжя, а оскільки зв’язку не було, дізнатися достовірну інформацію стало неможливо. З боку міста все частіше й голосніше стали чути вибухи, ситуація була патова: на територію України, додому, виїхати не можна, а тут небезпечно залишатися.

Одного дня нам сказали, що є можливість виїхати в Крим, але рішення треба було ухвалити тут і зараз, часу на роздуми не було. На свій страх і ризик я погодилася.

Дорогою з Урзуфа до Сімферополя ми проїхали 21 блокпост. На кожному з них перевіряли паспорти, багажник, чоловіків роздягали. На одному в мене мало не відібрали телефон, а на іншому ДНРівець дуже наполегливо пропонував піти до них воювати, насправді змушуючи нас. Але за декілька сигарет ситуація була вирішена, і ми поїхали далі. Деякі росіяни на блокпостах були байдужі, дехто дуже роздратований, дехто був просто п’яним. Особливо багато на цих блокпостах було молодих хлопців, мабуть, нещодавно мобілізованих.

На кримському кордоні ми чекали 11 годин, 6 з яких чекали на чоловіків, поки їх допитає ФСБ. За словами мого хлопця, питання були на кшталт «З якою метою їдете? Що плануєте робити в Росії? Як ставитеся до спецоперації? Чи чули ви щось про діяльність полку «Азов»? У кого зупинитеся в Росії? Де ваш батько? Чому він не їде з вами?» Часто намагалися підловити на брехні, ставити ті самі питання кілька разів через якийсь проміжок часу.

Ми були в Сімферополі кілька днів, доки чекали на потяг. На півострові я часто бувала до 2014 року, але теперішній Крим мені запам’ятався високими цінами, величезною кількістю проросійської пропаганди (білборди з путіним що 200–500 метрів) і дуже непривітними людьми: вони, як на мене, просто розучилися усміхатися, кримської гостинності більше не існує.

Далі наш маршрут пролягав через Твер, там далекі родичі запропонували нам нічліг. Почувши, що ми не збираємося там залишатися, вони почали розмови про те, що ми там, у Європі, нікому не потрібні. І взагалі, чого ми скаржимося на росію, вони добре живуть, а нас Україна обстрілює. Дуже бісить, що всім через поребрик видно, хто саме нас обстрілює. Свідчення очевидців до уваги не беруться. Не скажу, що я завзято відстоювала свої погляди, але висловитися різко не могла, я перебувала в їхньому будинку, на їхній території й не відчувала себе повністю в безпеці. У росії над кожною обдертою стіною висить камера, і здається, що там і в стін є вуха.

З Твері ми доїхали до Петербурга, а звідти автобусом до пішохідного кордону Івангород-Нарва. Страшно було залишитися в росії, тому що, на мою особисту думку, це країна, позбавлена ​​перспектив. І як можна знаходитися в країні-агресорі. Люди, які живуть у росії, мають свій особливий акцент, якого немає в нас, то російськомовних українців вирахувати в натовпі за розмовою було зовсім не складно. Реакція була однаковою – докірливий погляд і гордовитий вигляд, на щастя, без бійок. Як мені здається, вони не вважають нас рівними собі та звинувачують нас у розв’язанні цієї війни, вважають, що ми винні, що до них приходять труни.

Проходження російського кордону знову супроводжувалося переживаннями: усіх українців-чоловіків знову допитували ФСБ, і це було набагато страшніше, ніж на першому кордоні в Криму. Не потрапити до Росії було б не так страшно, як застрягти в ній. Ставлення до людей жахливе: маленьке приміщення, у ньому багато людей, усі втомилися, а там навіть туалету немає.

Як ми зробили крок на естонську землю, то всім просто стало спокійно. Тут, на відміну від росії, ніхто на тебе не дивиться вовком, а всі спокійно та розмірено живуть своє життя. Естонія класно допомагає: нам надали хороше житло та харчування, самі естонці всіляко намагаються допомогти, багато хто навіть безкоштовно запрошує до себе жити й усіляко сприяє адаптації в новому середовищі.

Я дуже докоряла собі за те, що виїхала в росію, країну-агресор, досі не можу змиритися з тим, що моє місто і його жителі вмирають страшною смертю, а я не там, не з ними, що я втекла. Мені досі не віриться, що це все зі мною, що я зараз у вільній країні. Хочу допомагати, але мені зараз самій потрібна допомога. Ця війна позбавила мене всього, але навчила не прив’язуватися до речей, цінувати тих, хто поруч зі мною та по-справжньому, без прикрас любити свою країну.