Власний досвід«Мріють скоріше повернутися додому». Іноземні волонтери про українських переселенців

Деніса Даничук

Бухарест, Румунія

Про напад Росії на Україну я дізналася 24 лютого з теленовин. Я і моя родина – євангельські християни. Члени наших церков зголосилися бути волонтерами на кордоні, допомагати перевозити та розміщувати біженців. Моя сім'я запропонувала прийняти біженців, нагодувати та допомогти продовжити шлях.

У перші дні війни до нас приїхала дівчина Рита з Києва та молода мама Ірина із синами 4 та 8 років. Ми поселили їх у 2-кімнатній квартирі, запропонували їжу та матеріальну допомогу на дорогу. Вони були дуже налякані та постійно плакали, коли розмовляли по телефону з чоловіками та батьками, що залишилися в Україні.

Ми не знаємо української, говоримо лише англійською і були раді можливості спілкуватися з ними англійською мовою. Українки – освічені, розсудливі жінки, а їхні діти добрі та милі. Вони говорили про те, що їм страшно та самотньо, ми слухали їх і висловлювали свою підтримку.

Рита поїхала через день, вона вирушила до родичів у Відень. Ірина сіла на поїзд до Німеччини за три дні. Пізніше до нас приїхала ще одна жінка із двома дітьми 8 та 15 років, теж Ірина – схоже, це ім'я дуже поширене в Україні.

Вона має намір затриматися в Румунії довше, сподіваючись, що війна закінчиться і вона зможе повернутися додому. Її чоловік та батьки не змогли покинути Одесу. Наша церква та інші члени нашої сім'ї допомагають оплачувати проживання, харчування та інші необхідні речі, а також проводити з Іриною та її дітьми вільний час, гуляти у парку. Ми надали їм доступ до інтернету, і діти Ірини відвідують онлайн-уроки.

Усі ми тут, у Румунії, вражені сміливістю українців та відвагою вашого президента. Нас вразила велика кількість жінок, матерів та дітей, змушених тікати від смерті. Ми сподіваємося, що Бог якнайшвидше покладе край цій війні, й українці зможуть повернутися додому та відновити своє життя.

Ніколетта Штайнер

Базель, Швейцарія

Я живу у швейцарському Базелі, у центральній частині міста, поряд із вокзалом. У мене вдома є вільні кімнати, тож коли я дізналася, що в Україні почалася війна, то вирішила прийняти у себе переселенців. У їхнє розпорядження я вирішила віддати три кімнати та окремий санвузол, але поки що використовується лише одна кімната. Я прийняла у себе двох українок – 52-річну Тетяну та її доньку, 26-річну Наталю. Вони дуже вдячні, що можуть пожити у мене, постійно пропонують свою допомогу по дому та саду. Вони дуже милі, тактовні та доброзичливі. Я пропонувала їм фінансову допомогу, але вони не захотіли брати у мене гроші: у них є банківська картка, яка працює тут, у Швейцарії, і вони самі ходять за покупками. Ми спілкуємося через гугл-перекладач: вони пишуть мені англійською, а я пишу російською у відповідь.

Бартек

Сілезьке воєводство, Польща

Мене звуть Бартек, мені 43 роки. Я живу у невеликому містечку з населенням 20 тис. людей у Верхній Сілезії, неподалік Ченстохови. Про те, що Росія напала на Україну, я дізнався із соціальних мереж. Рішення, що наша сім'я допомагатиме українцям, було швидким – ми ухвалили його разом із дружиною після короткої розмови про те, що можемо запропонувати. Виявилося, що ми можемо прийняти жінку із двома дітьми в одному будинку. Додатково у другому будинку маємо сімейний дитячий будинок і, порадившись із чиновниками, ми запропонували 6 місць для маленьких дітей з українських дитячих будинків. Проте через тиждень з'ясувалося, що прийом сиріт потребує погодження між міністерствами та займе деякий час. Тому ми вирішили зробити ще одну кімнату для мами з маленькою дитиною. Ми забезпечили їм все необхідне: їжу, умови, необхідні речі тощо.

Невдовзі до нас приїхала Ольга із двома дочками 10 та 16 років. Ольга дуже мила, вона намагається допомагати нам по господарству та з дітьми, як може. Вона не розповідала нам, що їй довелося пережити, тільки сказала, що її чоловік залишився в Україні. Ми ставимося до пані Ольги, як до члена родини, знайшли її дівчаткам місця у школі, і тепер вони ходять туди разом із нашими дітьми. Загалом від спілкування з українцями у мене лише позитивні враження, я працював із деякими з них ще у 2014 році. Українці роботящі, дружелюбні і не бояться жодної роботи.

До речі, друга підготовлена кімната так і залишається вільною. Приїжджали троє жінок, дивилися кімнату, обіцяли «зателефонувати за годину». Ну і пізніше за їхніми словами я зрозумів, що вони знайшли інше місце, де їм запропонували і житло, і роботу. Це дозволило мені зробити висновок, що українці погано знають Польщу. Для них наша країна — Варшава, Краків, Лодзь, Гданськ і, можливо, ще кілька великих міст. Але тут є приблизно півсотні менших містечок, і в кожному з них поляки з відкритим серцем чекають біженців. Тут також є будинки, школи, робота. Моя порада: нема чого боятися жити в польській провінції, адже умови у нас не гірші, ніж у великих містах.

Інга

Малага, Іспанія

У ніч на 24 лютого я не могла заснути, всередині була якась тривога. Зранку з новин я дізналася, що Росія напала на Україну. У місті Малага, де я мешкаю, є волонтерська організація Maidan Malaga, що існує вже вісім років. З 2014 року вони збирають кошти та гуманітарну допомогу для мешканців Донбасу. Коли почалася повномасштабна війна, я вступила до цієї організації. Моя робота полягає у тому, щоб працювати на складі, сортувати продукцію.

Я не хочу називати українців, які мусили переїхати, біженцями. Як на мене, це слово трохи образливе. Відколи до нас почали прибувати переселенці, вони приходять на склади і стають працювати поруч із нами. Це дуже вдячні та культурні люди. Люди з різних куточків нашої країни – з Ірпеня, Києва, Харкова та інших міст. Мій відділ сортує речі, які потім вирушають в Україну, але є переселенці, які приїхали в чому були – в одних штанях і блузці, багато дітлахів теж без одягу. Вони приходять волонтерити і запитують: «Скажіть, будь ласка, чи можна взяти нам трохи одягу? Діти дуже мерзнуть». А ти стоїш у ступорі, і сльози мимоволі ллються. «Звичайно, беріть все, що потрібно». І знаєте, люди, які приїхали майже голі, беруть тільки найпотрібніше, ніхто не набирає мішків з одягом. Хоча через нас тонни цього одягу проходять.

Я знаю жінку з Ірпеня, яка разом із сином живе в іспанській родині, яка їх прийняла. Вона шукає якийсь гуртожиток для біженців: їм, мовляв, незручно «сидіти на шиї» та заважати чужим людям. Ось такі наші українці. І ще хочу сказати, що немає більш згуртованого народу, ніж ми.