Колонка«Я ніколи не почувалася такою дорослою». Ірина Виговська про те, як бути мамою під час війни
«Ти маєш постійно ухвалювати рішення не лише за себе»
Я ніколи не почувалася достатньо дорослою. Часом дивилася на своїх дітей і думала: «Звідки це в мене? Я ж сама місцями геть юна». Але, виявляється, так буває до першого вибуху. 24 лютого все розставило по місцях. Треба було швидко ухвалювати й озвучувати рішення. Пояснити дітям те, що не налазить на голову самій, і самій же в це повірити.
Я ніколи не почувалася такою дорослою.
Бути мамою на війні страшно. На війні загалом страшно всім, бо все, що відбувається – доволі специфічний унікальний досвід, пронизаний перманентним відчуттям смерті. Та якщо з власним его часом виходить домовитися і припинити боятися за своє життя, то припинити боятися за життя дітей неможливо. Кожна вбита, поранена, зґвалтована дитина в голові – твоя. І зі збільшенням цифр у статистиці легше не стає. Це липкий страх, від якого не сховаєшся в коридорі.
Бути мамою на війні відповідально. Ти маєш постійно ухвалювати рішення не лише за себе. Сказати правду чи віджартуватися? Залишитися чи поїхати? Якщо поїхати, то куди? А зараз удома чи в сховище? А якщо у сховищі пил, а в дитини астма? А чи буде дітям де спати, якщо ми поїдемо? А якщо зі мною по дорозі щось станеться? А якщо доведеться ночувати в лісі? А що вони їстимуть? Які таблетки взяти? Які штани? Що робити зі школою? І не буває дня, коли брати на себе тягар відповідальності не потрібно.
Мама – це аніматорка, вчителька та терапевтка одночасно
Бути мамою на війні складно. Адже якщо в мирний час материнство – лише одна з ролей жінки, то на війні вона стає настільки пріоритетною, що витісняє решту. Колись школи і садки давали простір і час для себе, а тепер мама – це аніматорка, вчителька та терапевтка одночасно. У тебе досі багато ролей, але всі вони – дітоцентричні. Звісно, ще є робота і волонтерство, але це тоді, коли розібралася з дітьми.
Бути мамою на війні дорого. Шукати приватну школу, якщо державна не впоралась з обставинами. Шукати комфортне житло в безпечному місці. Купувати одяг, бо попри війну, діти продовжують рости. Купувати гаджети, щоб вони могли віддалено вчитися і спілкуватися з друзями, які тепер також далеко. Задобрювати і створювати максимальне відчуття свята за будь-якої можливості.
Не відмовляти в бажаннях. Намагатися щодня будувати з нового лего та шоколадних цукерок дитячий осередок, де все 4.5.0.
Бути мамою на війні суперечливо. Найгірше відчуття, яке я ловила за останні три місяці – провину за те, що взагалі народила їх у цьому безглуздому і повному болю світі.
Але бути мамою на війні, попри все, ще й дуже натхненно. Поки ти виконуєш функцію вчительки, лікарки, няньки та гаранта безпеки, видається можливість познайомитися з дітьми ближче. Говорити відвертіше. Починаєш розуміти їхні реальні потреби і розв’язувати те, що хвилює. Ви можете ділити відповідальність. Помічати ті місця, де у ваших стосунках тріщини. Ви можете одночасно рости. Ви можете усвідомити, що час змінити якісь підходи у спілкуванні.
Найгірше відчуття, яке я ловила за останні три місяці – провину за те, що взагалі народила їх у цьому безглуздому і повному болю світі
Бути мамою на війні, як і бути мамою в мирний час – це бути готовою дивитися на дітей, як у дзеркало. Знати, що вони – відбиття твого внутрішнього стану. І якщо ти панікуєш, вони також кричать. Якщо тобі страшно, вони теж бояться. Якщо ти не впевнена, вони розхитуватимуть тебе доти, доки ти не ухвалюватимеш рішення стійко. Вони витягують назовні сльози і злість, коли так хочеться бути незламною.
Але мамі на війні особливо важливо пам’ятати, що ніхто не заправиться на АЗС, де відсутній бензин. Тож свій бак увесь час треба наповнювати. Буванням на самоті, тишею, книжками, фільмами, своїми справами, спогляданням себе у дзеркалі, панчохами та помадою, ранковою йогою наодинці з килимком, прогулянками. Бо материнство – дуже ресурсовитратна річ. А материнство на війні наче вчить тебе позичати в себе з майбутнього сили. І це не те, щоб дуже корисна навичка.
P.S. Дописала це і пішла купувати квиток на потяг. На одну персону. На два дні. Бо я одна, а дітей двоє. Здається, настав час походити бруківкою іншого міста наодинці. Щоб потім знову стати людиною-мультитулом для своїх дітей.
Коментарі
Підписатись