Колонка«Топчуся на одному місці?» Чому не варто себе знецінювати за рішення залишатися в Україні

Я жертва гуру тайм-менеджменту, 15-річних мільйонерів та успішного успіху. Навіть якщо я навмисне не шукала мотиваційний контент, я однаково знаю, що день СЕО починається о 4:00 ранку та що без зелених смузі неможливо прорахувати цілі на 20 років.

Та всі ці успішні люди були в США, Франції, Німеччині та Великій Британії, а я була в Україні, у гуртожитку з однією ванною на шістьох і тарганами на підошвах капців. Отож першою сходинкою до успішного (та легшого) успіху здавався переїзд. Ми всі були філологинями та перекладачками, знали мови та програму Erasmus+, тому виїхати за кордон не було проблемою.

І всі їхали. Ми намагалися шукати краще життя, їздили на обміни, вступали на магістратури в Європі. Або мусили виправдовуватися, чому ми не їдемо. Саме тоді я вирішила, що бакалавра достатньо, і пішла шукати роботу. І хоча мені безмежно все подобалося, я відчувала себе на своєму місці, але все не могла заспокоїтися: усі кудись їдуть, а я тут, у Києві, навіть не змінила район. А раптом я щось втрачаю?

На початку повномасштабного вторгнення було простіше: якщо хочеш жити – рухайся. Тепер, коли десант не висаджується в Гостомелі (за що велика пошана ЗСУ), можна ухвалювати рішення більш виважено. Тільки тепер на тебе тиснуть і ти, і війна, й інші люди.

Перші насіння сумнівів очевидні. А якщо в мене прилетить ракета? А якщо білоруси підуть? «А ти ще згадай, якою буде ця зима і яким не солодким буде час навіть після перемоги», – дбайливо нагадує мама. Вона досі не примирилася, що я не поїхала кудись на магістратуру.

Поливають їх іноземці, які не розуміють, чому я повернулася до України. Для них життя в умовах війни неможливе, найближчі друзі чесно зізнаються, що виїхали б одразу. Через це вони постійно запитують, чи я ще жива, запрошують у гості, обіцяють допомогти, як зможуть, і шлють стипендії для українців. Цим укотре нагадують, що я маю змогу виїхати та що це трошки легше зараз.

Якщо ж заспокоїтися та розібратися, то мені пощастило бути в Україні. Я вже довчила те, що мені потрібно, у мене є улюблена робота та класні друзі, я у відносній безпеці та маю житло, психіка витримує те, що відбувається. Я навіть встигаю розвиватися, просто це менш помітно, у порівнянні з великим рішенням змінити країну. Я не хочу їхати за кордон не тому, що я дурна або лінива, а тому, що я побудувала тут життя, яке мене задовольняє, і завдяки українському опору мене не вигнали з дому росіяни.

Для мене це роздвоєння між «їхати, не треба лишатися» та «їхати не треба, лишатися», це приносить відчуття безпорадності та тривогу, витісняє щастя та задоволення, яке я отримую від життя вдома. Коли я виїхала на початку війни, то моє життя зупинилося в очікуванні, коли я повернуся додому. Тепер воно зупинилося в роздумах, чи потрібно кудись рухатися далі.

Іноді ця невизначеність змушує мене злитися на людей, які виїжджають, після чого мені стає дуже соромно за свої почуття. Мені складно з ними спілкуватися, бо я відчуваю, що я не зовсім щира, і це руйнує зв’язки зі справді хорошими друзями. На одному з інтерв’ю психотерапевтка сказала, що, коли ми засуджуємо інших людей за їхній вибір, то варто пошукати проблему в собі. Як виявилося, моя проблема в тому, що я іноді безпричинно заздрю їхньому легшому (не правда) вибору, іноді злюся, що вони підігрівають мій синдром втрачених можливостей, часто боюся самотності.