Колонка«Конфлікт. Криза. Орки». Чому треба припинити маскувати слова й називати речі своїми іменами
Колонка Тані Касьян
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
– На днях я повернулась із Софії, де відбувалася міжнародна конференція активістів й активісток, які займаються правами ЛГБТ+ людей. Конференція була цікава, люди чудові, але буле одне «але». Коли говорили про війну, яку почала росія проти України, говорили war in Ukraine, нібито ми тут самі борсаємося й одне одного ракетами закидуємо, а не зовнішній ворог. Ба більше, представниця від України була запрошена на панель про кризи в різних країнах. От лише в Україні не «криза». В Україні війна, яку розпочала росія. І про це потрібно постійно голосно нагадувати, що я й зробила, попросивши мікрофон. Проте саме «кризу», «критичну ситуацію» чи «конфлікт» ми могли бачити в перші тижні війни в заявах міжнародних організацій, а подекуди ці слова використовуються й досі, нібито для вираження нейтралітету. Але війна – це далеко не просто криза.
Коли ми намагаємося замаскувати слово, щоб воно звучало поблажливіше, спокійніше, ліричніше, ми використовуємо те, що називається евфемізом. Це такі слова або вислови, які вживаються для непрямого й прихованого позначення певних предметів, явищ, а інколи й людей. Може здаватися, що евфемізм – це спосіб проявити толерантність, але на прикладі «кризи», яка насправді є війною, ми розуміємо, що це зовсім не так. Евфемізм – це не про толерантність, це радше про страх сказати щось не так. А тому видається кращим варіантом говорити прихованими сенсами.
От лише в Україні не «криза». В Україні війна, яку розпочала росія
Окрема категорія евфемізмів існує для позначення психічних розладів. Образливі вирази, як-от «несповна розуму» чи «не всі вдома» або такі, здавалося би, коректні, як «у неї/нього психічна травма» чи «травмовані» однаково небезпечні. Адже вони закріплюють стигматизоване ставлення щодо людей, у яких є розлади психічного здоров’я. В українському словнику синонімів я знайшла як мінімум 13 прикметників, які ми використовуємо щодо людей з психічними розладами. І це лише в офіційному словнику, а що вже казати про звичайні побутові розмови чи коментарі в соцмережах.
Пам’ятаєте кінострічку «Людина дощу» з Дастіном Гофманом і Томом Крузом у головних ролях? Саме цей вислів «людина дощу» став використовуватися, коли йшлося про людей з розладом аутистичного спектру.
«Сонячні діти» – іще один евфемізм, який став дуже популярним. Так кажуть про дітей з синдромом Дауна. «СМАйліками» називають дітей із спинально м’язовою атрофією, а «метеликами» – дітей, у яких бульозний епідермоліз (коли шкіра вкрай ніжна й легко подразнюється, тому й порівнюють із тендітними крилами метелика).
Небезпека евфемізмів полягає не лише в тому, що вони маскують істину. Ну, от уявіть, що ви вперше почули фразу «людина-метелик». Ваша перша думка? У кращому разі, що це назва якогось фантастичного фільму із серії Marvel. Через вживання евфемізмів інколи стає взагалі не зрозуміло, про що йдеться. Власне, тому я й створила свій подкаст «Потрошку», де розповідаю, як говорити до й про людей коректно, без прихованих сенсів і маскувань.
Люблять у нас також додавати дієслово «страждають». «Страждає через психічні розлади»... Але страждання – це філософська категорія, яка не завжди пов’язана з психічним чи фізіологічним станом людини. Я, сидячи в коридорі без світла й гортаючи стрічку новин, можу страждати, переживати й горювати й водночас не мати діагнозу. А хтось може жити з психічним розладом і не мати подібних відчуттів. Але, використовуючи подібні евфемізми, ми тим самим додаємо непотрібного емоційного забарвлення й драматичного ефекту. Це, зі свого боку, формує ставлення людей, яке потім перетворюється на стереотип і стигму, що люди з психічними розладами «не такі, як усі, нужденні, їх треба жаліти».
У 2021 році вийшло дослідження про те, як використання евфемізмів у мові впливає на нашу оцінку дій різних людей. І виявилося, що таки впливає. Використання тих чи тих евфемізмів щодо різних груп людей робить наше ставлення до них упередженим. У цьому дослідженні автори також наводять евфемізм, як-от «посилений допит». Людина, не обізнана з тим, як це відбувається, може уявляти собі якусь сіру кімнату, стіл, стілець, лампу, спрямовану в очі й холодні інтонації в голосі того, хто проводить допит. Такий собі кадр із детективного фільму. Але за словосполученням «посилений допит» може приховуватися справжнє катування. Власне, так воно й приховується сьогодні.
Я, сидячи в коридорі без світла й гортаючи стрічку новин, можу страждати, переживати й горювати й водночас не мати діагнозу
Повернімося до війни, яку росія веде проти України. З початком повномасштабного вторгнення в російських медіа з’явилася ціла новомова – низка евфемізмів, які вони використовують, щоб завуалювати дійсність. Наприклад, «визволення», яким вони прикривають свою агресію й окупацію українських територій. Але цей евфемізм не новий, його використовували в СРСР після Другої світової, коли Союз розширював свої території насильницькими методами.
Небезпека евфемізмів у тому, що вони викривляють справжню суть тих злочинів, які чинить ворог
Ви також, напевно, знаєте про те, які табори вони влаштовують для українців й українок на тимчасово окупованих територіях. По суті це ніщо інше, як концентраційні табори з жахливими умовами й допитами людей. Проте російські загарбники називають ці табори «евакуаційними» або «фільтраційними».
Свого часу «концентраційний табір» був нацистським евфемізмом на позначення «таборів смерті». Лінгвіст Віктор Клемперер фіксував лексику Третього Рейху у вигляді щоденника, а потім видав його як книгу. Так «депортацію» тоді називали «евакуацією», «катування» – знову ж таки «посиленим допитом», «табори смерті» – «концентраційними таборами». Але з часом конструкція «концтабір» припинила приховувати сенс і почала сприйматися, саме як назва місця для катувань, депортації, знущань і вбивств. Тому сьогодні росія використовує новий евфемізм – «фільтраційний табір», хоча суть не змінилася. Небезпека цих евфемізмів у тому, що вони викривляють справжню суть тих злочинів, які чинить ворог. Евфемізми – дуже зручний інструмент маніпуляцій і пропаганди, яким наш ворог володіє майстерно.
Ще один новий евфемізм цієї війни – «орки». Його вже активно використовують українки й українці. Але в цій війні дуже важливо називати речі своїми іменами, а росіян – росіянами. Особливо коли доводиться спілкуватися з іноземцями.
З початку повномасштабного вторгнення я багато їздила за кордон і виступала. Говорила зі шведами, поляками, німцями й італійцями, бельгійцями й болгарами, норвежцями й румунами. Дуже часто у своїх промовах я використовувала порівняння з популярної для них масової культури. І «Володар перснів» згадувала, і «Гру престолів», і про «1984» Джорджа Орвелла говорили й порівнювали події з книжки з тим, що відбувається в тоталітарних державах сьогодні. Але росія – це не Мордор. Це конкретна країна, найбільша у світі за площею і з 140-мільйонним населенням. Вона не уявна. Це не фантазія. Вона ось тут розгортає загони своїх солдат, які нас убивають. І про це треба постійно нагадувати: «Володар перснів» – це квіточки, як порівняти з тим, що чинять російські загарбники на нашій землі.
Ще один новий евфемізм цієї війни – «орки». Його вже активно використовують українки й українці. Але в цій війні дуже важливо називати речі своїми іменами, а росіян – росіянами
Коли я показувала фото Маріуполя, Харкова, Києва до повномасштабного вторгнення, іноземці відзначали красу наших міст. Найбільше їх вражало фото, де я стою в червоному шарфі, щаслива, рівно рік тому восени на фоні Драмтеатру. Я тоді приїхала на один день додому по роботі. А поруч з цим фото я розмістила світлину театру після бомбардувань.
«Ось, подивіться, такою була я. Таким було моє рідне місто й моя країна. А тепер подивіться на фотографію поруч. Це зробили конкретні люди, які кидали бомби з неба. Не якісь міфічні істоти. Не Путін. А люди, які виконували злочинні накази, – казала їм я. – У цих людей є імена й прізвища. І рано чи пізно вони мають бути притягнуті до відповідальності за вбивства й катування».
А далі я продовжувала розповідати про те, як люди ховали своїх сусідів, дітей на дитячих майданчиках. На майданчиках, де я раніше стрибала на скакалці й грала в бадмінтон, а тепер стоять хрести.
Це все дуже реально, жорстоко й страшно, щоб називатися просто «кризою» чи «конфліктом». Це війна. Російсько-українська війна. І про неї треба говорити чесно й відкрито, як і про будь-що в нашому житті.
Коментарі
Підписатись