КолонкаЩо таке бути дівчинкою-підліткою? Це відчувати постійний сором

Коли ти в школі, дорослі люблять повторювати, що це золотий час твого життя, яким треба насолоджуватися. Для мене цей час був червоним, як перша менструація і як щоки, які палахкотять від сорому за те, що ти більше не безформне дитя.

Надворі стояло літо перед сьомим класом, коли з нами перестали гратися хлопці в дворі, бо ми більше не були достатньо крутими для них. Тепер не треба було вміти стояти на воротах і залазити на дерево, щоб привернути їхню увагу – варто було лише відростити груди. І ми всі сподівалися вийти 1 вересня оновленими й знову цікавими, знову вартими уваги, знову людьми.  

У більшості дівчат це вийшло, а я залишилася «дошкою». Коли ми йшли на свято знань, моя найліпша подруга з другим розміром видихнула, подивилася на мене і сказала: «Не переживай, ще виростуть». Перед цим ми не говорили про груди, це просто вирвалося з неї, коли вона повертала до своєї школи. Мені лишалося 15 хвилин шляху на самоті, щоб усвідомити очевидність мого безгруддя й жалість, на яку вона заслуговувала.  

Декілька місяців потому мої груди так і не виросли, проте я сказала мамі, що мені вже боляче стрибати на фізкультурі. Мені не так була потрібна підтримка грудей, як підтримка ілюзії того, що я не відстаю від інших. Коли того ж вечора подруга сім’ї принесла з магазину нульовку, я подумала, що можна більше не соромитися, хоча за шаром тканини й досі було пусто. На той час у школі сміялися з дівчинки, чиї груди здавалися іншим занадто великими. 

Мені лишалося 15 хвилин шляху на самоті, щоб усвідомити очевидність мого безгруддя й жалість, на яку вона заслуговувала.  

Це була перша (не)зміна мого жіночого тіла, про яку не можна було говорити – лише сподіватися, що колись ти станеш нормальною, такою, як усі інші жінки. Проте я пам’ятаю її віддалено – вона дуже вицвіла на тлі першої менструації. 

Як і груди, вона прийшла пізніше, ніж в інших дівчат. Коли в туалеті я помітила свою криваву білизну, то трохи запанікувала й покликала маму. Вона щиро привітала мене й не тільки показала, як наліплювати прокладку, а й те, як її гарненько згорнути й викинути в смітник так, щоб цього не помітили чоловіки в хаті. 

З часом я вивчила ще багато правил «менструального етикету». Можна йти в руках з туалетним папером, але прокладки необхідно викладати на касу останніми і забирати першими, поспішаючи запихнути їх у непрозорий пакет. Не можна говорити про менструацію, якщо поруч чоловіки. Варто старатися ходити так, щоб прокладка не шелестіла. Необхідно зробити все можливе, щоб ніколи не протекти. Іноді я залишалася в класі, доки не вийде остання людина, щоб устати й спокійно перевірити, чи не залишила я виділень на стільчику. У пустій кімнаті я почувалася брудною й виснаженою.

Вона була приводом для тріумфу і водночас причиною великого сорому – це природній процес твого тіла, який треба було приховувати всіма зусиллями.

Цей перший епізод і створив моє ставлення до менструації ще на довгі роки. Вона була приводом для тріумфу, що нарешті ти частина жіночої солідарності, а тобто вашого взаємообміну прокладками і «я трошки піду вперед, подивися, чи я не протекла». Та водночас вона була причиною великого сорому – це природній процес твого тіла, який треба було приховувати всіма зусиллями. Так само як потрібно було приховувати емоції й особливо образи, інакше все звелося б до жартів про ПМС. Коли я втратила багато ваги й менструацію, то почувалася вільною. Тепер мене не можна було висміяти ні за складки на тілі, ні за поганий настрій. 

Коли наші тіла таки змінилися, однокласникам кортіло їх не тільки побачити, а й обговорити зі світом. Їм уже було не цікаво тягати наші косички й забирати пенали – тепер вони підіймали спідниці. Я була однією з останніх, на чию спідницю звернули увагу, і мене це непокоїло. З одного боку, такі залицяння дратували, з іншого – я що, гірше інших дівчат? Невже я така не приваблива? Я чекала чиєїсь руки з острахом і надією. 

Коли це нарешті сталося, запальний вираз обличчя однокласника враз впав. Це було про мої широкі стегна, які, на відміну від хлопчачих худих ніг, розпливалися по шкільному стільцю, через що я так часто схрещувала ноги. І це було про лобкове волосся, яке трошки виднілося з-під білизни – на той час брити його так рано було непристойно. Як виявилося, не брити його було ще непристойніше, тому що моментальна, неконтрольована реакція однокласника була «фу». 

У коридорі стало зовсім тихо, час сповільнився, і, як наче зі стелі, я дивилася на те, як мої руки цілу вічність опускають спідницю. Я не відчувала образи на таку реакцію, і я точно не відчувала злості на практику піднятих спідниць, на однокласників, які стояли навколо й дивилися, як розгортається ця сцена, і на вчителів, які знали, що відбувається, і ніколи не говорили про те, що це не нормально. Я відчувала лише всесвітній сором за свої стегна і за своє волосся. Я червоніла через те, що досі не навчилася бути правильною жінкою; я знала, що будь-якого дня мої інтимні зони можуть стати публічними без моєї згоди, то чому ж я не схудла й не поголилася? Ще довгий час я не наважувалася носити нічого, окрім джинсів з найвищою посадкою.  

Та сором підлітки не обмежується тілом, тому що дівчинка – це також набір уявлень про тебе і твою гіршість, другорядність, які не припиняють тебе переслідувати. Моїм улюбленим кольором був і лишається рожевий. Проте я дружила не з популярними однокласницями, а з тими, хто були «не такі як інші дівчата»: вони не носили макіяж, надавали перевагу зручному оверсайзу й читали книжки. Я належала до тієї групи, тому рожеві пенали, ручки й футболки лишилися вдома після того, як наді мною почали жартувати мої ж подружки. «Рожевий – це для маленьких дівчаток і недалеких блондинок».  

Я підлаштувалася, одягала майже виключно чорний одяг і купувала шкільне приладдя тьмяних кольорів. Також ніколи не дивилася в сторону блискіток, рюш, бантиків або, не дай Боже, штучного хутра. Якщо я не хотіла бути «тепешкою», мені заборонено було хотіти айфон, уги й чокери, любити One Direction, очікувати від хлопця подарунків і робити селфі (особливо з «качиними губами» або з підігнутою ногою). Єдиний спосіб не бути висміяною – це відкинути все «дівчаче», що неодмінно асоціювалося з дурненьким, поверхневим, неунікальним. Я вважала себе кращою лише тому, що змогла успішно приховати свій улюблений колір і не дозволяла собі задивлятися на тіні для повік. Проте занадто схожою на хлопців також не варто було ставати, бо тоді ти вже була «бИчкою». Це було схоже на ходіння по канату, коли експерименти над собою означали падіння в одну з двох прірв. Більшої кількості дівочих ідентичностей суспільство не приймало.

Єдиний спосіб не бути висміяною – це відкинути все «дівчаче», що неодмінно асоціювалося з дурненьким, поверхневим, неунікальним. 

Отож, мені було соромно за: 

- «писклявий» голос

- «зайві» кілограми

- правильні відповіді на уроках

- неправильні відповіді на уроках

- те, що я занадто тихо говорила

- те, як я ледь не кричала, коли просили повторити голосніше

- закороткі спідниці

- «прикид як у ханжі»

- невміння ходити на підборах

- бавовняну білизну без мережива

- те, що любила поп, а не тільки рок

- речі, які робила

- речі, які не робила

- свої закоханості

- коли перед лекцією в школі гінекологиня побачила мене з подругами без курток на морозі й пізніше підняла перед усіма дівчатами в школі, розповіла про всі можливі хвороби, з цим пов’язані, і сказала «не забувайте, що ви ж майбутні мами!»

Те, за що мене соромили дорослі, вважалося класним у підлітків, і навпаки. Отож, речі, якими я пишалася, – це завжди були й ті речі, через які я соромилася.

Зараз я згадую ту підлітку, і мені так хочеться її обійняти. Замість того, щоб шукати себе в собі й пробувати нове, вона гралася в гру, правила якої постійно змінювалися. Гаряче – холодне. Якщо твої щоки палахкотять, то цього вподобання потрібно позбутися, частину тіла – приховати. Те, за що мене соромили дорослі, вважалося класним у підлітків, і навпаки. Отож, речі, якими я пишалася, – це завжди були й ті речі, через які я соромилася. Друге відчуття було завжди сильніше, тому що я ж дівчинка, а значить, скромна та списую здобутки на удачу, а не на власну працю. Інакше я автоматично ставала ЧСВ. Усі жінки відьми, а всі дівчатка з амбіціями – ботанки й суки. 

Мене більше не лякає засудження за ті речі, які видавалися мені катастрофою в підлітковому віці, і сьогодні можу без задньої думки купити ніжно-рожеву сукню. Проте фундаментально почуття сорому зі мною лишилося, тому що це одне з найперших, найчастіших і найсильніших почуттів, яке ти вчишся відчувати підліткою. Саме ти мусиш бути прикладом для однокласників, для молодших братів і сестер та для своїх майбутніх дітей (навіть якщо ти ще не знаєш, чи хотітимеш їх). У школі саме від тебе вимагають ідеальних оцінок: хлопчики-трієчники стануть успішними бізнесменами, бо вони взяли корисні уроки з життя, а дівчатка з семірками в табелі неодмінно опиняться на трасі. Восьмикласник – це розбишака, якому ще можна подуріти та погратися, а восьмикласниця мусить розуміти, що вчительці й так з ними важко, тому ти маєш бути дорослішою й мудрішою. А ще ти вже мусиш підтримувати чистоту в класі, уміти готувати їсти й самостійно прасувати речі перед першим уроком. Ці навички в нас перевіряли 8 березня: якщо почистиш картоплину, то заслужила подарунок, а якщо ні, то яка з тебе жінка й чому тебе мусять вітати?  

Через присоромлення ти починаєш розуміти, що бути жінкою – це бути ідеальною. Проте тебе соромлять за все, тому дуже рано ти відкриваєш те, що ідеальності не існує, а тому ти вже програла, коли випливла з пологового в рожевій ковдрі. 

У свої 23 мені так хочеться пробігти коридорами школи на повній швидкості й дозволити собі бути немудрою. У 35 мені хотітиметься заступитися за себе зараз, яка боїться попросити підвищення. У 60 для суспільства я буду некрасивою й буркотливою жінкою, яка мусить бути хорошою бабусею для своїх онуків. Та я пофарбую волосся в рожевий і їхатиму ранковим тролейбусом кудись далеко й довго. Сподіваюся, на той час мені вже буде достатньо однаково, щоб не червоніти.