КолонкаЖіноча мізогінія (не)існує, або чому ми так ненавидимо одна одну?

Упродовж свого життя жінки стикаються з безпідставними хейтом і критикою. Ти не так ходиш, не так одягаєшся, не так наносиш макіяж і далі за списком. Словом, усе, як у тому монолозі в фільмі «Барбі».

Водночас саме жінки найбільше й найжорсткіше критикують інших жінок. Пишучи ці колонки й читаючи коментарі, я помічаю, як жорстко по мені проходяться саме жінки. Нема різниці, чи я жаліюсь на застосунки для знайомств, чи розповідаю про те, як мене заразив партнер. Винна в обох випадках я.

 «Чорт, усе, як у дитинстві», – думаю я.

Водночас ставлю собі запитання – Чому ми так ненавидимо одна одну?

І коли це все почалось? Чи це було завжди? 

Це все починається з дитинства?

Памʼятаю, у моєї мами було багато подруг, але назвати хоча б одну з них прикладом жіночої дружби я не могла й не можу. Мама ж у дитинстві давала мені настанови, що подругам не варто довіряти свої секрети. Думаю, сама того не розуміючи, вона була з тих жінок, яка мала за правило цитату з радянської пісні: «Тому що на десять дівчаток, за статистикою, девʼять хлопчаків». Тобто кожна жінка – твоя потенційна конкурентка, а чоловіків і так мало. Звісно ж, вона не була на 100% категоричною, але коли доходило до сварок із подругами, мама завжди нагадувала, що нічого хорошого вони мені не бажають.

Чи так збіглося, чи в цьому є якийсь звʼязок, але найкращої подруги, sister from another mister, спорідненої душі в мене немає. Однак у мене є достатньо хороших подруг, із якими можна поділитися проблемами, поговорити про життя, про нагальні проблеми чи просто посидіти за вином. Після таких зустрічей у моїй голові щоразу звучать ті слова з фільму «God, I love being a woman».

Коли я почала питати про досвід у своїх подруг, виявилось, я така не одна. Час від часу я натрапляю чи беру участь у дискусіях щодо виховання дівчат. Мами бувають по-особливому жорстокими з нами. До прикладу, дві подруги сказали мені схожу фразу: «Мені казали не товаришувати з дівчатами, бо це зміїне кубло». Моїй подрузі мама казала: «Тобі не потрібно бути гарною, потрібно бути розумною». Іншій подрузі, як і мені, мама дорікала невмінням готувати, але водночас не давала шансу спробувати приготувати щось на кухні. 

«Мені казали не товаришувати з дівчатами, бо це зміїне кубло»

Ми ніколи не вгадаємо, чому наші мами говорили ці речі. Можливо, вони просто боялись, що ми почнемо рухатись поза системою й нас викинуть за борт. Коли довгий час живеш у тоталітарному суспільстві, що мімікрує під демократію та єдність, важко почати рухатись в інший бік. Конформізм – це дуже сильна й травмувальна річ.

Вищезазначені приклади можна спихнути на різницю поколінь, травми й багато чого іншого, але факт залишається фактом: жіночу мізогінію ми пізнали в дитинстві.

Чого нас вчить кіноіндустрія? 

Проте, звісно, не тільки мами вплинули на наше бачення інших жінок. це також фільми, книжки, реклами.

Декілька днів тому ми з подругою ввімкнули простеньку романтичну комедію на Netflix. Сюжет типовий для жанру: від ненависті до любові. У якийсь момент стає зрозуміло, що в головного героя є наречена, з якою вони зробили паузу й про яку він от саме зараз мав розповісти головній героїні. Його наречену зобразили як антигероя, хоча фактично з нею все окей: вона має свій бізнес, її цікавлять соцмережі та слава. На противагу головній героїні – вона кардинально інша й, очевидно, не підходить головному герою.

«Яка ж тупа пизда!», – вигукнула моя подруга. І тут до мене дійшло. Ось ще одне кубло жіночої мізогінії – масмаркет-кінематограф. Раптово мені калейдоскопом почали згадуватись усі ті фільми, у яких нас змушували ненавидіти абсолютно нормальних просто інших жінок. 

Звісно, найпростіше протиставити одну жінку іншій. Веселощів (ні) додасть сюжет конкуренції. Набагато складніше показати, що так буває, коли люди не сходяться та йдуть своїми шляхами. Що наступне кохання не має ненавидіти колишнє. Та це ж надто складно, правда ж?

Його наречену зобразили як антигероя, хоча фактично з нею все окей: вона має свій бізнес, її цікавлять соцмережі та слава.

Чи справді ми ненавидимо одна одну?

У кожної з нас були випадки, коли ми без адекватної причини ненавиділи інших жінок. Я не виняток.

Моя подруга Анна – красива й харизматична дівчина. Уваги від хлопців їй вистачає, від чого вона страждає моментами. Вона не з тих жінок, які люблять косити під дурненьку чи надміру привертати увагу, просто її природний магнетизм працює на її користь. І водночас він працює на заздрість інших жінок. За іронією долі, щодо неї в мене була схожа історія. Якось ми з Анною працювали над спільним проєктом, у межах якого вона сподобалась одному хлопцеві. Анні він не припав до душі, але вона помітила, що ми з ним могли б заметчитись. Метчу не відбулося: цей хлопець безперервно впродовж декількох місяців намагався привернути увагу Анни, а я ввійшла в жахливу френдзону (але це вже інша історія). Та в цей період і впродовж двох років я відчувала заздрість і страх стосовно неї. Я розуміла, що в його очах я програю Анні, тому весь мій внутрішній негатив був спрямований на неї. Зараз це все в минулому й ми добрі подруги, але страх програти я памʼятаю досі.

Чи помічаєте ви, як в історії з коханками жінки спрямовують усю ненависть саме на них? Чоловікам або перепадає злегка, або не перепадає взагалі. В одній статті психологиня пояснює, що це через наше ставлення до чоловіків. Зазвичай жінки сприймають своїх коханих, як таких, яких потрібно втримати. Натомість коханок – як тих, хто розбиває сімʼю. Згадайте історію Христини Соловій і Сергія Жадана. На Христину обвалився шалений хейт, у той час, як Сергія згадували лише побіжно.

Я була на обох сторонах історій, але вважаю, що відповідальність або спільна, або лише чоловіка (у випадку, якщо інша жінка не знала про це). Себе я ловила на схожій ненависті в дещо іншій ситуації. У мене був досвід бути третьою стороною в поліаморних стосунках подружньої пари. Це було в мене вперше, а тому почуття були особливо яскравими. За своєю натурою я моногамна особа, тому ділити чоловіка з іншою (а ще й пріоритетнішою) партнеркою було складно. Мене він навіть не лайкав у соцмережах, на людях ми не тримались за руки й не цілувались, натомість його дружина була всюди. Вона знала про мене, але ніколи мене не бачила. Я ж бачила її та слухала розповіді (про які я не просила) від нього. Тож я ненавиділа її люто й ірраціонально.

Я розуміла, що в його очах я програю Анні, тому весь мій внутрішній негатив був спрямований на неї.

Я все прекрасно розуміла, але моя мізогінія мене перемагала моментами. Я порівнювала себе з нею, намагалась уникати її всюди, але потім зрозуміла, що потрібно поговорити з партнером, а не ненавидіти її. У поліаморних стосунках можна впроваджувати правила, тож моїм першим правилом було не розповідати про його дружину. Після цього ненависть потрохи згасла, але легка неприязнь залишилася замість шраму від цього досвіду.

Пишучи цю колонку, я згадала про ще одну історію, що трапилась зі мною в школі. Уже я була на стороні, де заздрили мені. У 8 класі я почала зустрічатися з хлопцем із 9 класу. Тоді він вважався найгарнішим хлопцем у школі, відповідно, декілька дівчат теж мали симпатію до нього. Ця симпатія й новина про наші стосунки перетворилися на шкільний булінг щодо мене. Вони писали прямим текстом, що я не дотягую за красою до нього, а тому вони не знають, для чого він почав зустрічатися зі мною. Хлопець за мене не заступився, але мало що можна було очікувати від 15-річного підлітка. Водночас мене булили два тижні поспіль, бо я не дотягувала за стандартами краси. В один тиждень я перестала ходити до школи, аж поки мама не поставила ультиматум: або я йду в школу сама, або в школу прийде вона розбиратися. З часом усе вляглось, нас полюбили, ми зустрічались протягом усього навчання у старшій школі, але ця історія глибоко вплинула на мене й моє становлення.

«Вони говорили, що вона надто поправилась, а пізніше звертали увагу на її малі груди»

Я часто ставала свідком і того, як внутрішня мізогінія впливала на моїх близьких. Ці історії прямо повʼязані з жіночим осудом. У ньому може бути багато причин: як страх і заборона собі бути вільнішою, так і низька самооцінка.  

Щовесни хтось порушує на своїй сторінці тему сосків, і ми заходимо в чергове замкнене коло. Ця історія спіткала мою знайому, яка виходила в інстаграм-етери в топах без бюстгальтера. Етери вона проводила з ведучим, що лише підсилило хейт. Дуже багато жінок писали про те, «який бідний ведучий, він має аж відвертатись від екрана, щоб не ніяковіти», її обзивали повією й намагались присоромити.

Знайома ділилась, що, хоч і намагалась сприймати це як жарт і гнути свою лінію публічно, це однаково було морально складно. Її бажання гарно виглядати та комфортно почуватися виставили як щось гріховне й сороміцьке. Вона назвала це полюванням на відьом. Її зачіпало те, що ведучий не заступився за неї, а просто спостерігав за тим, як розвиваються події. Однак водночас вона отримала багато підтримки від своїх знайомих жінок. Коли в неї були думки врешті здатись і вдягнути бюстгальтер, слова її хорошої знайомої, щоб вона не думала піддаватись, а продовжувала одягати те, що комфортно, відмовили її від цього.

У все ще чоловічому світі нам потрібно ставитися поблажливіше одна до одної й насамперед до себе.

Нещодавній кейс із журналісткою Ukraїner Юлією Тимошенко – чергове підтвердження, що обмеженість буває настільки широкою, що проявляється в представниці інституту гендерних студій. Їй не підійшла надмірна краса Юлі і її тембр голосу. Тембр голосу, Карл! 

А мою подругу Уляну засуджували через власну заздрість. Вона має прекрасну фігуру, вона настільки гармонійна, наскільки може бути: стегна, груди, талія. І мені складно було повірити, коли вона поділилася, що в школі вона страждала через комплекси, які їй навʼязали її ж подруги. Вони говорили Уляні, що вона надто поправилась, а пізніше звертали увагу на її малі груди. На щастя, моя подруга це поборола, але всі ми знаємо, чого це вартувало.

«Те, як суспільство сприйматиме жінок, залежить від нас самих»

Визнання проблеми – перший крок до її вирішення. Ця проблема – наслідок колективних травм, що нам передаються у спадок від наших мам. А також наслідок патріархального суспільства, у якому зібрано все: обмеження, приниження, зневага, насильство, яке, на жаль, переросло в цю нездорову агресію одна до одної. 

Те, як суспільство сприйматиме жінок, залежить від нас самих. І я вірю, що, лише обʼєднавшись, ми можемо добитись належних прав і визнання. Бо нам досі є з чим боротись: різниця в зарплатах, роль жінки в сімʼї, нерівні права, насильство тощо. У все ще чоловічому світі нам потрібно ставитися поблажливіше одна до одної й насамперед до себе.

Зараз я намагаюся частіше аналізувати свої неконструктивні почуття, розуміти, чи не прояв це мізогінії. Також у дискусіях частіше заступаюся за жінок. І помічаю, як це роблять інші жінки в соцмережах. Не потрібно сприймати світ як чорне та біле. Люди – складні істоти, які роблять помилки, виправляють їх і вчаться. Тож після прочитання я попрошу вас зрозуміти та пробачити одній людині, після чого вам буде легше розуміти інших жінок. Ця людина дивиться на вас у дзеркалі.

Наша боротьба досі триває, варто памʼятати, що вона не має тривати одна проти одної.

Якщо ця тема потребуватиме ще одного матеріалу, я з радістю прочитаю ваші коментарі чи повідомлення про досвід і напишу другу частину.