КолонкаЯк зненавидіти справу свого життя. Колонка Насті Дєрскої про вигорання

Настя Дєрская

стендап-комікеса («Stand Up Клуб», «Подпольный стендап»)

---

Почну з того, що я любила свою роботу. Усім серцем. Певний час. Коли відкрила для себе стендап, це була любов із першого погляду: я ніби завжди знала, що хочу чогось подібного, просто не знала, як це називається.

Кажуть: «Зроби своє хобі роботою – і тобі ніколи не доведеться працювати». Так у мене й було, проте я протрактувала цю фразу занадто дослівно. Річ у тім, що робота коміка – це буквально писати жарти й виступати з ними. Важко описати рід діяльності, який би для мене був схожий на роботу ще менше. Не треба прокидатися за будильником, ні тобі нарад, ні сварливого керівництва, жартуєш ото собі – хіба це робота?

У моїй голові ніби завжди існувала справжня, доросла робота, де люди мають від чого втомитися. І це точно не моя історія. Навіщо вихідні людині, яка й так ніколи не працює? Тоді я не розуміла, що саме зараз я роблю все можливе, щоб за 5 років вигоріти під нуль, розчаруватися у справі, яку люблю, і пірнути в апатію та депресивні епізоди, як молодий, дужий дельфін.

Авторський рецепт вигорання

О, це просто! Беремо столову ложку знецінення, додаємо склянку завищених вимог до себе, відро самокритики, щіпку перфекціонізму до свого смаку. Дати настоятися кілька років і в жодному разі не додавати жодних перерв, вихідних чи відпусток. І вуаля, ви вигоріли! У найкращому випадку.

Так коротко звучить історія мого «успіху». Перші два роки у стендапі я взагалі не їздила у відпустку. Бо навіщо? Та й, відверто кажучи, заробітки стендап-комікеси-початківиці не заохочували пуститися у круїз. Проте річ була не в цьому. Я щиро вважала, що відпочинок треба заслужити. Не могла дозволити собі розслабитись, бо я ж і так нічого не роблю. Он люди в шахті працюють, на заводі, от їм треба в Коблево, а тобі з якого дива? Приблизно такі діалоги того часу ми вели з моїм внутрішнім критиком.

Справжній дисонанс наступив тоді, коли до Коблева я все ж потрапила, але краще мені не стало. Річ у тім, що в Києві на мене чекала зйомка в «Розсміши коміка», тому замість того, щоб відпочивати й не паритись, я всі 5 днів безперервно повторювала текст, який і так знала бездоганно. Коли зйомки закінчились і коміка я все ж розсмішила, трохи потішилась і наступні кілька днів не вставала з ліжка, картаючи себе за те, що мала б стільки всього зробити, а натомість лежу пластом і не відчуваю ні радості, ні задоволення.

Я щиро вважала, що відпочинок треба заслужити. Не могла дозволити собі розслабитись, бо я ж і так нічого не роблю

Відверто кажучи, зі мною таке трапилося не вперше. Скільки себе пам’ятаю, мені завжди було важко почати діяти, проте це здавалося нормою. Люди, які випромінюють енергійність та ентузіазм, були для мене міфічними персонажами, побачити яких можна було хіба що в рекламі, та й те – тільки після того, як вони приймуть вітаміни. Я думала, моя проблема в тому, що я від природи ледача та недисциплінована. Іронізувала над цим, доки іронізувалося. Проте з часом ситуація ставала все гіршою. Півгодинне залипання в телефоні змінилося годинами прокрастинації та відчуттям повного розпачу, коли необхідно було щось зробити. Безсоння стало для мене чимось, що вже не викликало занепокоєння. Я просто змирилася з тим, що не можу спати. Час від часу ставало краще, потім усе поверталося з новою силою. Я продовжувала писати й виступати, святкувала перемоги над собою та мріяла, як одного дня візьму себе в руки – і тоді точно все буде добре.

Проте мій організм вирішив інакше. Одного дня він просто ввімкнув аварійний режим. Я почала вимикатися на сцені, втрачати контроль, забувати текст. Врешті-решт, провалила дуже важливий для себе виступ, вийшла на сцену, сказала кілька реплік, а далі суцільний провал у пам'яті. Стало зрозуміло: взяти себе в руки не вийде. Мені потрібна допомога. Так я наважилася звернутися до психотерапевта.

Вершники ментального апокаліпсиса

Сьогодні я знаю: те, що зі мною відбувалося, було не збігом обставин, а систематичним явищем. Упродовж життя я сформувала поведінкові патерни, які зрештою привели мене туди, куди вони мене привели.

Мій перший вершник ментального апокаліпсиса – знецінення. Загалом, знецінення – це метод психологічного захисту. Знецінюючи щось чи когось, ми занижуємо важливість, тим самим знижуючи рівень власного стресу. Знецінення, м’яко кажучи, не найкраща стратегія комунікації з людьми, оскільки травмує тих, хто тебе оточує. Проте ми можемо знецінювати й самих себе, власні досягнення, зусилля, емоції. Мотив самознецінення полягає в тому, щоби знецінити себе, перш ніж це зроблять інші. Так ми ніби захищаємо себе від майбутньої критики. На практиці самознецінення захищає насамперед від адекватної самооцінки та здорових стосунків із собою.

Ще один вершник – завищені вимоги до себе. Якщо вам конче необхідно травмувати власну психіку, важливо мати не просто високі стандарти до себе, а недосяжні. Ну й жодних виправдань і співчуття. Не існує обставин, які від нас не залежать – є тільки недостатня кількість зусиль.

На одній із сесій психотерапії я скаржилася, що не можу писати, годинами сиджу за ноутбуком, не в змозі видати ні речення. Далі я пустилася у шквальний рознос, звинувачувала себе в непрофесійності й недисциплінованості. І тоді моя психотерапевтка запитала, що б я порадила в такій ситуації своєму близькому другу? Чи стала б я звинувачувати людину, яка переживає подібне? І я зрозуміла, що в жодному разі не поводилася б так ні з ким, окрім себе. Для свого уявного друга, який переживає творчу кризу, у мене було все – слова підтримки, нагадування про його успіхи, а головне – повна відсутність розчарування через невдачу. Проте мене особисто це все не стосується. Для себе в мене інші стандарти, де невдача дорівнює розчаруванню в собі, а самопідтримка чи співчуття – неприпустима слабкість. Не даремно ще філософські цитати в соцмережах проголошували: «Ніколи не кажи собі того, що б ти не сказала найкращій подрузі». Чомусь дбайливе ставлення до оточення – це чи не правило доброго тону (я знаю, не всі ним послуговуються), а таке ж ставлення до себе – це егоїзм, слабкість або навіть розбещеність.

Чомусь дбайливе ставлення до оточення – це чи не правило доброго тону, а таке ж ставлення до себе – це егоїзм, слабкість або навіть розбещеність

На цьому моменті я познайомлю вас із вершником ментального апокаліпсиса, який зійшов мені запанібрата. Чи сестру? Як правильно? Це самокритика.

Кожна людина має критикувальну складову, це нормальна та навіть корисна опція нашої психіки. Вона дозволяє аналізувати помилки, зростати, діяти більш раціонально. Проблеми починаються тоді, коли критикувальна частка починає домінувати. У моєму випадку той самий «внутрішній критик» встановив диктатуру.

Під час чергового депресивного епізоду я допитувала себе, чому не хочу робити те, що хочу робити. Звучить парадоксально, але так і є. Врешті-решт, я зрозуміла, що насправді не хочу робити нічого, бо це не має сенсу. Як би добре я не зробила справу, це однаково недостатньо добре. Однаково в мене будуть приводи для самокритики. Ба більше, починаючи якусь справу, я не маю жодних шансів на позитивне завершення. Якщо я зроблю добре – це недостатньо добре, якщо зроблю задовільно – це однаково, що зробити погано. Якщо зроблю погано… Навіть не питайте, що почнеться.

Наша психіка корислива й розважлива. Її не потрібно змушувати щось робити, якщо в кінці чекає винагорода. Інша річ, коли в кінці чекає нова порція критики та розчарування. У такому разі раціональніше взагалі не допускати цієї діяльності.

Відпочинок – це непродуктивно

На зміну радянському «Слава труду», прийшло наше, рідне, мілленіальне: «Слава успішному успіху». Скільки себе пам’ятаю, уся діяльність суворо розмежовувалася на корисну: робота, навчання, побутові справи та марну трату часу: розваги, спілкування з друзями, побачення… Оце все байдикування.

Відпочинок ніколи не був для мене метою. Я не бачила в цьому сенсу. Навіщо нічого не робити, коли постійно треба щось робити. Варто зазначити, що особливою продуктивністю я не вирізнялася, прокрастинація була моїм одвічним супутником. Але мені все було зрозуміло – я просто ледача. Якби в мене було достатньо сили волі, то я б швидко з усім упоралась. Треба просто взяти себе в руки. Це була топова порада в період мого дорослішання. Зараз я розумію, що славнозвісне «візьми себе в руки» – це синонім самонасильства. А самонасильство має побічні ефекти, які я згадувала вище.

Cлавнозвісне «візьми себе в руки» –
це синонім самонасильства

Цікаво, що фізична втома завжди вважалась чимось реальним, на відміну від психологічної. Її ніби можна було помацати, от же вона. Якщо довго присідати – ноги втомляться, очевидно! Проте робота мозку й поготів психіки – це вже щось із розділу езотерики. Поки ти при свідомості, значить, мозок не втомився. Насправді мозок, хоч і дуже складний, але орган, головна функція якого – передавати нервові імпульси. А нервові імпульси передаються внаслідок нейромедіаторів, кількість яких у нервовій клітині обмежена. Під час напруженої роботи запаси нейромедіаторів скорочуються, тож утома – не рандомне відчуття, а цілком фізіологічне явище.

За фактом, відпочинок – це рівноцінна за важливістю частина роботи. Перенавантаживши себе сьогодні, ми відбираємо ресурс у себе завтрашнього. Якщо ігнорувати відпочинок хронічно, результат передбачуваний. Бувай продуктивність і гарне самопочуття.

Самодопомога / терапія / поміч на самоізоляції

У березні 2020 почалася самоізоляція. З раціональної точки зору для мене це означало повну сраку. Усі мої виступи були скасовані, пілот телепроєкту, який ось-ось мали затвердити, відправився на безвік, варіантів альтернативного заробітку було нуль. Мене насторожило те, що я не тільки не засмучена, а, можливо, навіть трохи радію.

Напередодні самоізоляції моя психотерапевтка порадила мені практикувати бунт проти внутрішнього критика. Суть практики полягала в тому, щоб почати вчиняти, як я хочу, а не як потрібно – і подивитися, що буде. Усе зводилося до того, щоб у контрольованому середовищі допустити помилку й усвідомити, що небо не впало на землю. Що не до всього потрібно ставитися з маніакальною ретельністю, а натомість варто грамотно розподіляти свій ресурс.

Отже, останній виступ перед самоізоляцією я планувала завалити повністю. У мене була перевірка матеріалу (це безкоштовний захід, де коміки тестують нові жарти), я дозволила собі не готуватися. Відразу скажу, що не досягла своєї мети. Моя психотерапевтка попереджала: що вища толерантність до помилки, то нижчий шанс її виникнення. Проте саме того вечора я відчула те, чого вже не відчувала дуже давно. Я була щаслива виступати. Незважаючи на те, що я не мала ретельно спланованого виступу, я змогла відверто поговорити зі своїми глядачами. Не боялася подивитися їм у вічі. Я була готова, що зараз усе може піти геть погано – і саме через цю готовність цього й не сталося.

Я була готова, що зараз усе може піти геть погано – і саме через цю готовність цього й не сталося

Коли почалася самоізоляція, я вирішила продовжити. Я домовилася із собою, що не буди писати так довго, як захочу. І перший місяць трималася без особливих нарікань на себе. Що цікаво, у цей період до мене повернувся сон і, як результат – гарний настрій і продуктивність. Я робила, що заманеться, рано прокидалась і була задоволена життям.

Проте вже на другий місяць я почала сумніватися в тому, чи взагалі займаюся своєю справою, якщо вже другий місяць мене не тягне писати. Я розвернула масштабну діяльність із пошуку свого призначення, адже я, вочевидь, ніякий не комік, якщо вже другий місяць не пишу стендап. Що цікаво – здоровий сон знову покинув мене, як і гарний настрій, як і вдоволення життям.

Я розвернула масштабну діяльність із пошуку свого призначення, адже я, вочевидь, ніякий не комік, якщо вже другий місяць не пишу стендап

На третій місяць я усвідомила, що ми так не домовлялися. Не писати так довго, як захочу, означає не писати так довго, як я захочу, навіть якщо це два місяці! Я відчепилася від себе. Почала питати себе щодня: а чого я хочу? І виявилось, що хочу гуляти в парку, учити англійську, готувати, вишивати (ого!).

На завершення третього місяця я відчула, що в мене сверблять руки. Що сама думка про те, щоби щось написати, викликає натхнення, а не страх. Я забула, що так може бути. Що я можу прагнути працювати. Що в мене є «хочу» замість «треба».

На жаль, це не щасливий фінал історії. Це історія, яка триває. Із хорошого: я стала більше встигати, отримую задоволення від роботи, почуваюся краще й не планую кидати комедію. Із поганого: я досі часом зриваюся на самоїдство, мені не завжди вдається утримувати баланс роботи й відпочинку, я іноді прокрастиную й відчуваю тривогу перед складними завданнями. Проте зараз я розумію, що зі мною відбувається, та маю план, як це змінити.