Колонка«Жіночої дружби не існує». Чому я підтримувала цей стереотип та як його позбулася
Колонка стендап-комікеси Насті Дєрскої
Не скажу, що в мене не було подруг. Точніше буде сказати, що з певного віку я не прагнула їх мати. А згодом прагнула їх НЕ мати. Дивовижно, як непомітно формується несприйняття всього жіночого. Від зауважень «Так не можна, ти ж дівчинка» до «Я не така, як інші дівчата» – один крок. Кажу вам як дівчинка, яка мала й те, й інше.
Добре пам’ятаю момент, коли сама собі урочисто заприсяглася триматися якомога далі від дівчат та їхньої дружби. Певна, що ця історія не стане унікальним гостросюжетним трилером. Це швидше дешевий підлітковий серіал (що не дивно, адже ми й були підлітками). Зі мною перестала спілкуватися подруга, бо її хлопець їй заборонив. Цього вистачило, щоб я запам’ятала цей випадок як показовий.
Нам було років 15, і ще стільки ж часу знадобилось, щоб я зрозуміла, що такі ситуації – не привід сторонитися жіночої дружби. Швидше це крик про допомогу.
Жіноча дружба (не) існує
Стереотип про те, що жіночої дружби не існує, можна почути навіть у третьому тисячолітті. Причому не тільки в розмовах на кухні, але й у дослідженнях «британських учених», які вчергове стверджують, що жінки не здатні дружити.
Якщо вірити стереотипам і клікбейтам, то виходить, що жінки взагалі не можуть дружити ні з ким. Адже дружби між чоловіком і жінкою також не існує. На щастя, зараз ми визнаємо, що гендерів більше, ніж два. Можна насолодитися моментом, поки стереотипи щодо дружби з небінарними персонами або трансгендерними людьми не сформувалися.
Якщо вірити стереотипам і клікбейтам, жінки взагалі не можуть дружити ні з ким
Тепер серйозно. Настанова про неспроможність жінок до дружби між собою досі дуже сильна. Зазвичай жінкам приписують заздрісність, підступність, конкуренцію. Я жила з переконанням, що дружба з жінкою – це ілюзія. Ситуація, у якій подруга лише вдає близькість, а насправді в будь-який момент «прокидає» тебе, щоби сподобатися рандомному парубку.
Дивовижно, що триматися цих переконань мені не заважали навіть численні приклади дружби з дівчатами. Я згадую своїх подруг із дитинства й підліткового віку та можу з упевненістю сказати, що ми дійсно були близькі та підтримували одна одну. Проте поодинокі випадки так званої «зради» здавалися мені більш показовими, адже саме вони збігалися з тією картиною, яку малювала суспільна думка. Я сприймала щирі стосунки з дівчатами як виняток, а винятковий негативний досвід із ними – як хрестоматійну поведінку.
Дружба з чоловіками як привілей
Коли я подорослішала, то усвідомила, що прагну дружити саме із хлопцями. Видимий мотив був такий: із хлопцями цікавіше, ніж із дівчатами. А ще хлопці, на відміну від дівчат, уміють дружити. Чи були в мене вагомі аргументи на користь цих тверджень? Ні. У моєму оточенні хлопці мали менший інтерес до навчання, як і до абстрактного нового. Їхні інтереси не збігалися з моїми. Виняткового дружнього ставлення (навіть один до одного) я серед них теж не помітила. Проте тоді я просто ігнорувала це. Усі ці речі були ніби невидимими.
Сьогодні я розумію, що прагнула до такої дружби, адже це здавалося найбільш безпечною позицією. Я бачила, що мої однолітки зневажливо ставляться до дівчат загалом, навіть до тих дівчат, до яких мають романтичний інтерес. Дружба із хлопцями давала певну протекцію, яка відділяла мене від інших дівчат. Статус подруги був найбільш безпечним, оскільки мене не ідентифікували як дівчину. А якщо тебе не сприймають як дівчину, то й не вішають принизливих ярликів («слабка», «наївна», «нерозумна») і не чекають від тебе «класично жіночної поведінки» – поступливості та повної беззахисності. У статусі «свого чувака» я могла дозволити собі відповідати агресією на агресію, не погоджуватися й навіть самостійно йти на конфронтацію. Це було нормально, бо я «не така, як інші дівчата».
Привілей чи ні?
Згодом я досягла омріяного місця в чоловічій компанії, але жодного райського саду мені не відкрилось. У дружбі з чоловіками були непорозуміння, образи, сварки, конкуренція (не лише у стосунках зі мною, але й між ними самими). Наслухавшись казок про «справжню чоловічу дружбу», де браття клянуться у вірності на крові, я з подивом усвідомила, що побутова чоловіча взаємодія дещо відрізняється від серіалу «Бригада».
Хтось може сказати: «Ти просто не потрапляла в потрібну компанію». Можливо. Але тут важливе інше. Маючи негативний досвід дружби з чоловіками, я робила висновки про конкретну людину, тобто мені й на думку не спадало казати, що чоловічий колектив – це така «зміюшня». Навіть коли я опинялася у справжньому токсичному пеклі, то знову робила висновки винятково про цей колектив – і жодних висновків про загальну непридатність чоловіків до дружби.
Я робила висновки про конкретну людину, тобто мені й на думку не спадало казати, що чоловічий колектив – це така «зміюшня»
З часом у мене почали закрадатися сумніви, а чи дійсно мені так комфортно в чоловічих компаніях? Я стала помічати, що у складних життєвих обставинах інтуїтивно шукала підтримки саме від жінок. Чому? Імовірно, бо з часом в мене виникло відчуття, що прояв емоції дискредитує мене в чоловічому колективі. Я розуміла, що чоловіча гендерна соціалізація – це потужна річ. Але не усвідомлювала наскільки, адже на мені відбилася лише мізерна її частина й цього вистачило, щоб я відчула вразливість.
З іншого боку, у чоловічій компанії часто не обходиться без старого доброго знецінення. Звісно, немає єдиного шаблону поведінки для всіх чоловіків світу. Проте я зіткнулася з регулярними сеансами підтримки у стилі хардкор: «Та забий», «Та це фігня», «Та що ти паришся». Підозрюю, що це теж уплинуло на моє бажання у скрутні часи поговорити з подругою, а не із другом.
«Нема диму без вогню»
«Нема диму без вогню» – класичний аргумент в усіх суперечках на тему толерантності. Проте прикладом того, як це працює, стало для мене саме питання жіночої дружби. Маніпуляція відбувається внаслідок підміни понять. Суб’єктивний досвід подається як генералізоване правило, яке приписується всім членам групи. У кращому разі ти спираєшся на власний негативний досвід (яким би винятковим він не був) – і він ніби підтверджує те, про що тобі «всі говорили». У гіршому – приймаєш ці упередження, не маючи жодного досвіду та не вдаючись до аналізу.
Міф про жіночу непридатність до дружби здається мені одним із найбільш парадоксальних, оскільки реальна картина прямо протилежна. Згідно з дослідженнями, жінки проявляють вищий рівень емпатії та соціальної взаємодії в порівнянні з чоловіками. Одностатева жіноча дружба демонструє вищий рівень емоційної близькості та є терапевтичною, а різностатеву дружбу описують як менш корисну для жінок. Також є дані, що жінки більш відкриті та близькі в одностатевих дружніх стосунках, аніж чоловіки, і надають дружбі вищого значення. Тоді як чоловіки прагнуть мати більшу кількість контактів, проте не вибудовують емоційної близькості.
Виходить, що жінки розвинули високі навички комунікації, емпатії та підтримки, але саме жінки не придатні для дружби, а жіночий колектив токсичний. Мда.
Ненавиджу тебе як жінка жінку
Якщо в компанії є феміністка, від фрази: «Жіночої дружби не існує» до лекції на тему внутрішньої мізогінії… три, два, один. На щастя, сьогодні я і є та сама феміністка, у якої сіпається око від таких розмов. Міф про жіночу непридатність до дружби є фундаментальним для мізогінії – класичної та внутрішньої.
Внутрішня мізогінія, або інтерналізований сексизм – це упередженість і ненависть щодо жінок і дівчаток, яку транслюють самі жінки. Так, це може здатися дивним. Ба більше, це може виглядати як пряме підтвердження токсичних стереотипів, адже самі жінки їх підтримують. Проте не варто поспішати з висновками. Упередженість і неприязнь до членів власної соціальної групи є доказом того, що група піддається дискримінації. Жінки підтримують токсичні стереотипи про себе й інших жінок, бо намагаються заручитися чоловічою підтримкою та позбутися маркеру належності до маргіналізованої групи.
Упередженість до членів власної соціальної групи – доказ того, що ця група піддається дискримінації
«Я не така, як інші дівчата», «Мені цікавіше з чоловіками», «Я не цікавлюся дівчачими дурницями» – це спроба відділити себе від дискримінованої групи та примкнути до привілейованої. Ви не зіткнетеся з такими настановами серед чоловіків. Сама думка про те, щоби чоловіки соромилися своєї приналежності, здається парадоксальною.
Внутрішня мізогінія – невіддільна частина системного пригнічення, оскільки саме нетерпимість жінок до жінок заважає об’єднатися й усвідомити колективний досвід. Тут варто наголосити, що річ не лише в тому, щоби підтримувати одна одну. Річ у тому, що саме спілкування між жінками дає зрозуміти, що ситуації повторюються. Що в різних обставинах, маючи різний характер та уподобання, жінки систематично стикаються з однаковими обмеженнями. Це колективна рефлексія, яку неможливо зробити самотужки.
Коментарі
Підписатись