КолонкаПідбори замість берців, «берегині» замість бійчинь. Колонка військової ЗСУ
Про застарілі фетиші, що не пасують бойовій армії
Авторка колонки служить у ЗСУ, але попросила не вказувати її ім’я.
Нещодавно мережею прокотився черговий хайп, який, як завжди, на коротку мить відвернув увагу суспільства від важливих проблем, як-от протидія російському Північному потоку, незаконні річні судилища над відомими волонтерами й добровольцям чи восьмий рік війни із щомісячними втратами серед бійців і необхідністю розумно посилювати обороноздатність.
Але оскільки в казці чи в жарті є частка правди, так само і в хайпі є частка чарівної сили суспільної інерції та колективних упереджень, вартих аналізу задля просвіту майбутнього, а майбутнє, як каже один рядок одного відомого вірша, – «либонь, уже почалось». Отже, в центрі уваги всіх дописів – підбори на ногах курсанток Військового інституту імені Т. Шевченка, на яких дівчат змусили крокувати на військовому марші до 30-річчя Незалежності України.
Перша реакція людей обох статей – логічна: занепокоєння за здоров’я та фізичний стан ніг майбутніх офіцерок після кількох тижнів стройової підготовки та самого кількагодинного маршу. Тут з’явилося чимало доречних побажань «взути» в підбори натхненників такого задуму й самим пройтися стройовим кроком Хрещатиком, а потім ці побажання швидко перетворилися в не менш послідовні червоні підбори на трибуні Верховної Ради, які жартома вручили депутатки міністрові оборони. Друга реакція – ціннісна. І саме про неї ця колонка. Чому такі промовисті дрібниці з репрезентації військових офіцерок як паркетних «берегинь» можливі на цей самий восьмий рік війни? Чому ця дрібниця є, власне кажучи, промовистою? І про що вона промовляє?
Темно-коричневі берці, які в армії просто називають «талани» (за назвою фірми) – загальновідоме штатне взуття Збройних Сил України. Багато хто скаржиться на нього за твердість, комусь вони, навпаки, подобаються своєю «невбиваємістю», чимало купують берці інших брендів і ходять за можливості в них, але є один факт – це штатне взуття й усі жінки ЗСУ проходять службу саме в них. Особливо якщо йдеться про польові умови – виконання завдань на полігонах і в зоні ООС. Логічно, що і на параді, якщо є вимога однотипності, вони мали б крокувати в них. Хоча чим погано, аби кожна військова йшла саме в тому взутті, в якому вона виконує свої службові обов’язки?
Найголовнішим елементом військового маршу до Дня Незалежності – мало б бути наголошення бойового досвіду, досягнень і втрат української армії
На марші, організованому ветеранами у 2020-му році, учасники російсько-української війни йшли в тому, в чому воювали – і це вражало чомусь більше, аніж видані зі складу однострої. Вони йшли не стройовим кроком (в армії Ізраїля, приміром, стройова підготовка повністю відсутня, адже не має прикладного значення в умовах сучасних бойових дій; в інших арміях, зокрема і в ЗСУ, стройову підготовку зберігають як елемент підтримки дисципліни та демонстрації сили на урочистостях) – і все одно таке крокування ветеранів і ветеранок досі незакінченої війни зустрічали захоплено та з подякою.
Так є, оскільки якщо говорити про армію (надто оборонну армію, яка веде багаторічну оборонну війну проти противника-окупанта) – немає нічого важливішого за безпосередньо пережитий бойовий досвід. До нього не дорівняється жодна парадна форма, ані стройова. Відповідно, найголовнішим елементом військового маршу до Дня Незалежності – мало б бути наголошення бойового досвіду, досягнень і втрат української армії. А в цьому аспекті є про що розповісти як чоловікам, так і жінкам.
Але що ми маємо натомість на 30-ту річницю Незалежності: на цьогорічному марші чоловіки-військові крокують у польовій формі, а жінки – у туфельках (на закупівлю яких, за різними даними, витратили від кількасот тисяч до кількох мільйонів гривень). Замість підкреслювання оцієї готовності та мобільності до бою солдатів обох статей, зокрема жінок-військових – образ жінки-військової подається в цілком небойовому дусі. Точніше – в такому собі об’єктивованому амплуа обслугового персоналу, що ходить винятково паркетом (підбори якраз для таких поверхонь призначені) та виконує непольову паперову роботу. Саме такий сенс свідомо чи несвідомо закладається в жінку-військову, якщо її змушують крокувати у формі на лакованих підборах головною вулицею країни на річницю Незалежності держави.
Тобто чоловіки – в рпсках (ремінно-плечових системах), з автоматами й магазинами втілюють бойову одиницю армії, а жінки беззбройні та на підборах (сексуалізовані) – втілюють «берегинь», що сидять десь позаду, подалі від передової та виконання бойових польових завдань і займаються забезпеченням (і тішать очі). Це попри те, що є чимало живих ветеранок, учасниць бойових дій майже всіх військових спеціальностей у різних родах військ – від бойових медиків до кулеметниць, гранатометниць, розвідниць, стрільчинь зенітних установок, командирок бойових взводів. Їхні історії відомі й оприлюднені. Декотрі з таких жінок загинули. І все одно, маючи всі ці приклади й імена, постійно просторікуючи про впровадження стандартів гендерної рівності, в Міністерстві оборони ніби вирішили, що жінкам-військовим личить знати своє місце й бути жіночними сексуалізованими об’єктами на військовому марші, а не бійчинями, які мають за плечима досвід виконання бойових завдань або прагнуть його отримати.
В Міністерстві оборони ніби вирішили, що жінкам-військовим личить знати своє місце й бути жіночними сексуалізованими об’єктами на військовому марші
Колись один мій знайомий ветеран із десантників, який служив на контракті у ЗСУ ще до початку російської окупації Криму, Донеччини та Луганщини, на моє запитання, чи зустрічалися йому за роки служби жінки, відповів украй негативно – що бачив зовсім мало й не бачив жодної бойової, яка б проявляла бажання стріляти, а натомість послуговувалися аргументацією «це не жіноча робота», коли йшлося про виконання тяжких фізичних завдань. З подіями 2014-го року це змінилося: в армію прийшло чимало жінок, чиїм пріоритетом є розвиток себе як бійця, захист держави на полі бою з ідейних переконань і які не стануть розповідати про «мені ще рожать», «жіночу» й «чоловічу» роботу, бо солдат – це обов’язок, що не має статі.
У цьому прагненні й далі на восьмий рік війни робити з жінок-військових обслуговчих «берегинь у погонах» і на підборах, а не бійчинь у рпсках і берцях, не лише відлунює пережитками минулої тоталітарної патріархальної епохи, але й видно настанову повернути бойові заслуги збройних сил України за ці роки на рівень паркету. Зробити з бойової армії – паркетну армію. З войовничих солдаток у польовій формі та броні, які прагнуть добре стріляти й робити тяжку фізичну роботу на рівні з чоловіками – наманікюрених берегиньок у погонах, що розказуватимуть про жіночність і тішитимуть зір «патріархів у погонах» своїми налакованими підборами. Особисто для мене як для військової евісцеровані кишки виглядають природніше та привабливіше за таких берегинь і налаковані підбори в армії країни, яка воює за захист своїх територій від агресора.
Я до чого? До того, що бойовій армії пасувало б на тридцятиріччя Незалежності закупитися, до прикладу, гранатами ВОГ-17 для автоматичних станкових гранатометів, яких зараз бракує на позиціях, а не лакованими підборами для курсанток на військовий марш.
Коментарі
Підписатись