Інтерв'ю«Мені не личить публічність». Інтервʼю зі співачкою Лілу45 про вірші, інтровертність і Троєщину

 Я випадково дійшла до музики, і, мені здається, що інколи я досі не до кінця усвідомлюю себе як музикантку. Я щось роблю, мені подобається, людям подобається, для мене це весело й цікаво. Я отримую від цього задоволення. Якщо думати про це в розрізі всього життя, то музика – не найгірший інструмент для того, щоб зробити своє життя щасливим. Ти займаєшся тим, чим хочеш займатися, робиш те, що не можеш не робити. Мені інколи здається, що, крім мистецтва, я в житті нічого нормально робити не вмію. Ніби я не пристосована до нормального життя (сміється).

Не знаю, чому люди подивилися на мене й вирішили, що я няня. Мені довірили двох дітей, і перші три дні я навіть не вміла возити коляску. Але минув час, і мені стало весело.

У матері цих дітей була післяпологова депресія, вона зривалася на дітях, я все це бачила й сумувала. Емоційно я емпатична й дуже залежу від того, як навколо мене почуваються інші люди. Через певний час ця сімʼя поїхала, бо в жінки був чоловік-росіянин. Вона забрала своїх дітей і переїхала на ПМЖ до петербургу. Спочатку пропонувала мені поїхати з нею. Я кажу: «Дякую, до побачення, гарної дороги!»

Тікток

Коли ми жили разом із подружкою, то часто сварилися, бо жодна з нас ніколи не жила з кимось так тісно. У той момент я зрозуміла, що взагалі інтровертка й ніколи не буду з кимось жити спільно. Навіть якщо буде хлопець, із яким я вирішу жити, то в нього буде окрема кімната, бо в одній ми вбʼємо одне одного. Це побут, і тут є багато питань, які треба зʼясовувати.

Коли я вчергове посварилася зі своєю подружкою, вона повернулася назад додому до Каховки. Мені було сумно, не було чим займатися. Якраз тоді почався коронавірус. На початку всі ще сиділи вдома, на вулицю майже не виходили. Що робити? Думаю, добре, буду знімати для TikTok. Це хоч весело.

Я знімала, і в якийсь момент це стало частиною мого життя та дозвілля. Тобто ти прокидаєшся, ідеш до університету, щось там зробила, повертаєшся додому й думаєш: гуляти ще рано, що поробити? Познімати тіктоки. Якось знімала, знімала й дознімалась.

Співпраця з продюсером

Це був вечір. Я, як завжди, у конченому настрої, і мій майбутній продюсер Саша написав мені: «Привіт, ти десь випускаєшся?» Кажу: «Ні». «А хочеш?» – «Ні». Мені взагалі продюсер не був потрібен. Саша скинув мені музику артиста, якого він тоді продюсував. Кажу: «Клас, це круто, але я таку музику не слухаю». Потім він записав мені голосове повідомлення. А я взагалі не люблю переписуватися, люблю надсилати голосові чи відео, бо бачу зворотну реакцію людини й можу зрозуміти, що конкретно вона від мене хоче. І Саша мені записав голосове: «Давай хоча б кави попʼємо, познайомимося, прогуляємось». І в той момент, коли я почула його голос, то зрозуміла, ніби можу довіряти цій людині, і я справді хочу познайомитися.

Я приїхала, Саша повів мене до кавʼярні. Я приїхала в береті, рожевій куртці, у кишені сто гривень (сміється). Саша питає: «Що ти будеш пити?» Я дивлюся на ціни, починаю їх розраховувати в голові, кажу «Флет вайт» і скромно просовую свої сто гривень. Ну Саша каже: «Та розслабся».

І якось так ми познайомилися, підписалися на один фіт із його артистом. Потім зрозуміли, що ми ніби бест френдз, які завжди повинні були зустрітися й працювати над тим, над чим працюємо зараз. Так я потрапила у світ шоубізнесу.

Потім вийшла пісня «Вісім», яку я записувала у 2018 році, під якимось баром. Вона якось завірусилась, і я взагалі не уявляла, що з нею робити. Вийшла й вийшла, усім подобається. Мені нещодавно в коментарях написала дівчинка: «А чому ти українською не можеш написати щось таке ж круте, як і «Вісім»?» Я подумала, як же я її розумію.

Про важкість комунікувати з людьми

Мені все подобається, крім необхідності давати інтервʼю. Мені не подобається ходити на шоу й узагалі комунікувати – мені це важко дається. Коли мені ставлять якісь складні запитання, я думаю, чи не забагато відповідальності я беру на себе. Наприклад, зрозуміло, що зараз багато питають про війну, усім цікава моя думка. А я сиджу й думаю: ну хіба в мене є освіта соціолога, політолога, філософа? Що я можу розповісти? Хіба що про свої відчуття, а відчувати я можу все, що завгодно.

Мені здається, що я недостатньо освічена. У мене може бути свій життєвий досвід, але те, як я живу своє життя, – це лише те, як живу його я. Інші люди не мають жити так само. Мені інколи страшно давати поради іншим через те, що у всіх різне сприйняття. Кожен живе так, як йому комфортно, у кожного свої травми, свої запитання і відповіді. Світ – це 360 градусів, а інколи і їх не вистачить, щоби його розгледіти.

А коли я сиджу на інтервʼю, у мене одна думка тут, друга там, третя ще десь, я щось сказала, а що сказала – незрозуміло. От кажуть: «Треба, щоб Лілу45 поїхала на «Євробачення». Щоб що? Щоб ви всі обсміялись? Щоб я стояла з розумним обличчям? Я б не витримала цього.

Про чужу думку

На початку повномасштабної війни в мене була думка про те, що все, я припиняю писати. Мені просто в принципі не подобається публічність, вона не личить мені. Я роблю, що хочу. Я прагну бути вільною та не хочу, щоб моє життя ставало надбанням соціального світу. Бо це моє життя.

Але я займаюся музикою, тож якось приймаю потребу публічності, але в певних межах. Я не знімаю історії кожен день. Для мене дивні розповіді на кшталт «Я поїла, я поспала, я в спортзалі». Я не ходжу до спортзалу, прокидаюсь о другій годині дня і їм сардельки – що мені фотографувати? І все це існує трохи поза межами соціальної реальності, яку люди будують, яку всі хочуть бачити, через те, що всі хочуть бути багатшими, здоровішими, кращими, розумнішими. А я просто реально існую у своєму житті. Мені не хочеться бути ні кращою, ні гіршою від тої, якою я є насправді в цей момент.

Я буду рости, я буду змінюватися, але зараз я маю право бути такою, якою я є. І ніхто не може вимагати чогось від мене, тому що я розвиваюся в тому темпі, у якому мені зручно. Коли ти стаєш надбанням суспільства, твоїм життям цікавляться, й інколи в мене є бажання вирішувати всі питання стосовно себе, як у нас на Троєщині. Але я ж не можу написати в коментарях: «Слиш ти». На Троєщині всі дуже чесні, усі виглядають так, як виглядають. Там я ніколи не бачила, щоб на мене хтось осудливо дивився, попри мій одяг чи якісь дії.

Перехід на українську

Я все життя розмовляла російською й не думала, що колись писатиму українською. Мені здавалося, якщо я писатиму українською, то буду зручною для всіх, ітиму на повідці в когось. А я завжди була бунтаркою: якщо мені тато говорив, що щось не треба робити, я йшла й робила. Вирішити, переходити чи не переходити, було складно, бо внутрішньо я багато чого переживала й у цей момент навіть захворіла на стоматит, ангіну, два тижні не могла розмовляти. Усе моє єство тоді боролося за те, щоб я зробила правильний вибір. І я його зробила.

Мені взагалі хотілося вийти й сказати: «Усе, я не хочу ніякою мовою писати». Буду сидіти вдома, видалю інстаграм, створю новий, одягну шапку на голову й записуватиму такі відео. Не можу сказати, що сам перехід дався мені дуже складно. Розвінчувати у своїй голові міфи, те, що не твоє, що тобі навʼязали російською федерацією – було складно, і ти реально мала переламати у своїй голові деякі установки. І в мене вийшло, я вільна. Тепер українською я можу писати так само літературно, як пише Ліна Костенко (сміється).

Про плани видати власну збірку

Я випущу пісню на вірш Стуса. Це буде техно, де Стус зʼявляється як привид через глибокий тембр академічного виконання, а я буду додавати модну вечірку (сміється). Мені здається, це про те, як ми робимо ідолів із наших митців і не говоримо про них як про людей. Бо, звісно ж, усе життя вони тільки писали вірші. Так, вони писали вірші, вони були віддані Україні, але водночас робили те, що хотіли.

Я дуже люблю Стуса та вважаю, що він неймовірно талановитий, у нього такі прикольні й сміливі вірші для того часу. Тож мені хотілося зробити його не душним, а запальним. Я можу сама писати вірші, але вони народжуються від натхнення. Думаю, що в моїй творчості зʼявлятимуться якісь точкові проєкти, повʼязані з українськими поетами. Я можу згадати дуже багато їхніх віршів із памʼяті, а багато людей не можуть. Тому вони можуть послухати ці вірші в піснях.

Можливо, я колись випущу збірку, бо в мене багато віршів, які ніколи не стануть піснями. Для пісень вони занадто складні.

Про роботу з командою

Якщо мені щось не подобається, то я мовчати не буду, мені пальця в рот не клади. Ми завжди в команді досягаємо консенсусу щодо кліпів, зйомок, немає такого, що хтось когось до чогось примушує. Ми сідаємо й усе обговорюємо разом. Розвинути якісь ідеї – це завжди командна робота.

Наприклад, я розумію, що я і комунікація – це дві протилежні речі. У мене є умовний талант, але він не вартий нічого, якщо я не вмію розмовляти з людьми, бо мені складно чи я не хочу. Усі ті люди, яких я хочу бачити, уже поруч зі мною, а більше місця в мене немає. І я розумію, що Сашко, мій продюсер, виконує великий пласт роботи, у якому я не розуміюся.

Про улюблену музику

Я просто люблю слухати музику. Люблю всю музику, окрім попсової. Люблю Курган & Agregat, вони круті, у вісімнадцять років мені було дуже весело вайбувати під них. Раніше з української музики мені дуже подобалися YUKO, коли вони були на піку своєї популярності. Знала всі їхні пісні, двічі була на концертах. Подобався перший альбом Khayat, я під нього дуже багато протанцювала.

Зараз мені подобається SadSvit, бо він прикольний. Цікаво, як він розвиватиметься далі, бо в нього класна сучасна українська музика. Артем Пивоваров теж подобається, дві останні пісні Наді Дорофєєвої класні.

Серед закордонних виконавців – Twenty One Pilots, Arctic Monkeys, Nirvana – тут мільйон імен. Я не дуже гарно запамʼятовую назви пісень. Так багато музики слухаю, що іноді не звертаю уваги на те, хто їх виконує. Люблю також інструментальну музику, класику. Мій музичний смак дуже різноманітний. Будь-яку музику я сприймаю як висловлювання, яке хотіла створити конкретна людина. У мене немає неулюбленої музики, крім попси. Під неї мені чомусь невесело.