Інтерв'ю«У мене дві місії – захищати та створювати». Марися Нікітюк про знімання фільму «Я, Ніна»
Евакуація матеріалу під час війни та інтервʼю з онкохворими людьми
7 вересня в український прокат виходить стрічка «Я, Ніна» про телеведучу Ніну Сокіл, яка має успішні життя та карʼєру, але несподівано дізнається про те, що хворіє на рак. В основу фільму лягла особиста історія журналістки Яніни Соколової, яка й стала авторкою ідеї та прототипом головної героїні. Режисувала стрічку Марися Нікітюк («Коли падають дерева»).
«Я, Ніна» подолала значний шлях, щоби потрапити до глядача: це знімання під час пандемії, домовленості з німецькою копродукцією незадовго до повномасштабної війни, спроба врятувати майже готовий матеріал у перші дні вторгнення.
Про все це говоримо з режисеркою фільму Марисею Нікітюк, а також про основні меседжі, які команда закладала в історію, підготовку до написання сценарію, реальних прототипів для героїв і фестивальні премʼєри «Я, Ніни» в Україні та за кордоном.
Текст: Ольга Дуденко
Марися Нікітюк
режисерка, письменниця
Тема раку достатньо широка, але, на жаль, дещо табуйована в нашому суспільстві, як і більшість тем, пов'язаних із болем
Гасло фільму й прототипи для героїв
Книжка «Я, Ніна» й сценарій фільму – два різні продукти, але вони перетинаються, розповідаючи історію Яніни Соколової. Працюючи над сценарієм, ми з Яніною спершу формували головну ідею, яке вона матиме втілення й, звісно, опиралися на переживання Яніни. Вона – ініціаторка, серце проєкту, людина, яка пережила рак. Також я брала інтерв'ю в інших людей, які мають онкозахворювання, і в їхніх лікарів. Ми зробили приблизно 30 інтервʼю – це була доволі масштабна підготовка, адже я люблю працювати з життєвим матеріалом, тому часто спілкуюся зі свідками з теми.
Майже кожен персонаж у фільмі має свого прототипа, базується на особистостях, прагненнях і переживаннях реальних людей, які одужали або продовжують боротися з хворобою. Я захоплююся ними всіма. Під час інтервʼю та розробки персонажів я намагалася показати ці приклади для наслідування.
Тема раку достатньо широка, але, на жаль, дещо табуйована в нашому суспільстві, як і більшість тем, пов'язаних із болем, із чимось складним. У суспільстві мало ресурсу, щоб проживати негативні досвіди, обговорювати їх і дивитися в очі своїм страхам. Тим паче зараз, коли йде повномасштабна війна й нам щодня загрожує фізичне знищення.
Це стрічка про пошук надії, який має відбуватися, попри все, пошук сил, які допоможуть боротися далі
Однак через цю табуйованість є чимало непроговорених і непоказаних аспектів життя людей, які хворіють на рак. У фільмі ми не могли охопити їх усі, але нашим основним посилом стало гасло «Варто жити». Це стрічка про пошук надії, який має відбуватися, попри все, пошук сил, які допоможуть боротися далі. Про пошук якогось внутрішнього ресурсу для того, щоб протистояти чомусь, що штовхає на межу життя та смерті. Тому найбільше ми фокусувалися на силі особистостей, яким вдалося або вдається досі відвойовувати себе в смерті.
Ми всі смертні, але ми про це забуваємо. Сучасний світ не передбачає смерті, він виштовхує її на периферію. Маркетинг і реклама показують красу, юність, красивий візуал, сексуальність – це те, що постійно нас супроводжує. А от відчуття смертності приглушується. Коли у 2019 році я почала працювати з цією темою, у мене були відчуття, що час нескінченний. Можна робити все поволі, ми все встигнемо, треба фокусуватися на моменті. Інтерв'ю з онкохворими дещо зняли з мене рожеві окуляри. Усвідомлення смертності приходить до тебе, актуалізує зовсім інші цінності й змушує задуматися, чи справді я живу те життя, яким хочу жити.
Тоді всі люди, яких я інтервʼювала, заворожили мене своєю силою й прожитим досвідом. Їхня жага життя дуже хтонічна – це щось абсолютно базове й потужне. Начебто всі, з ким я спілкувалася, підказували мені, що насправді є важливим.
Робота під час пандемії та повномасштабної війни
Переживання пандемії – це теж про здоровʼя та боротьбу за нього. Коли вона почалася, було враження, що бахнув апокаліпсис. Виробничо цей період дуже вплинув на роботу над фільмом. Це постійні виклики, бо, по-перше, ніхто раніше з цим не стикався, а по-друге, кіно – це все-таки колективне мистецтво. Якщо вас збирається понад двоє, ви вже починаєте кашляти, тож доводилося робити постійні тести.
Частина знімань відбувалася взимку. Було багато кадрів із натури, люди мерзли, хворіли, нам доводилося призупиняти процес. Деякий час ми проводили репетиції з акторами по зуму. У якийсь момент, коли вся знімальна група захворіла на коронавірус, я примудрилася захворіти на грип. Це було так олдскульно, немодно (сміється).
Паузи в зніманні – це додаткові фінансові затрати й постійні ризики, що ми не зробимо кіно взагалі. На паралельних кіномайданчиках від ковіду вмирали люди. Відповідно, ти знімаєш кіно й тобі нібито нічого не загрожує, але розумієш, що певним чином ризикуєш собою. А в нас не було можливості припинити, почекати кращих часів, бо, як ми бачимо, вони все не настають. Кращі часи – це зараз.
Ти знімаєш кіно й тобі нібито нічого не загрожує, але розумієш, що певним чином ризикуєш собою
Незадовго до повномасштабної війни ми вже завершували монтаж і працювали над звуком у копродукції з Німеччиною. Німецькі партнери мають розслаблений робочий ритм, у них є свої планування та графіки. І тут стається 24 лютого, на нас нападає росія. На тлі цих подій кіно відійшло на задній план. Продюсерка фільму Юля Сінькевич і Яніна Соколова рятували й вивозили матеріал, який залишився в Києві, який був потрібен і німцям, і нам для завершення для фільму.
Зникло розуміння, що кіно може бути дороблене взагалі, що воно комусь буде потрібне. Перші кілька місяців повномасштабного вторгнення я відчувала непевність, чи виживу я, чи ні. Повертатися до роботи ми почали, спілкуючись із різними фестивалями про премʼєру. Шокові стани спадали, і стало зрозуміло, що фільм треба допрацювати в будь-якому випадку, бо невідомо, що буде далі. Щонайменше це не тільки моя робота, це величезна кількість людей, понад 70. Крім того, є відчуття відповідальності за зусилля, які вкладали мої колеги, і за історії, розказані людьми з онкозахворюваннями, і те, щоб вони були почутими. Усе-таки ми зібралися, хоч було й складно емоційно, але почали йти до завершення фільму.
У мене є дві паралельні важливі місії – захист і створення. Тому що коли просто захищати, а створювати в Україні буде нікому, тоді що ми захищаємо? Це дуже повʼязані речі: ми заради захисників, вони заради нас.
Фестивальні покази
Коли ми завершили працювати над фільмом, у листопаді торік відбулася його прем'єра на кінофестивалі Tallinn Black Nights. Далі стрічку демонстрували в Німеччині, у Штутгарті й Мюнхені.
У Таллінні фільм дуже тепло сприйняли. Це були співпереживання і героям фільму, і всім українцям, які зараз борються. Глядачі підходили після фільму й казали: «Ми так плакали, нам було так боляче», а я кажу: «Дякую, я так рада». (сміється) Це звучало дивно, але відбувався катарсис, який ми й закладали в історію. Люди, які пережили онкозахворювання, також були серед глядачів. Вони казали, що фільм був для них емоційним розкупорюванням: вони вперше дозволили собі поплакати після одужання, ремісії. Для мене це було найвищою похвалою та найвищим досягненням.
Глядачі підходили після фільму й казали: «Ми так плакали, нам було так боляче», а я кажу: «Дякую, я так рада»
Так само на фестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях стрічку дуже тепло сприйняла українська аудиторія. Там у нас була кількахвилинна овація опісля завершення фільму, і це круто. Ми закладали у фільм очищення через складні події, які проходить героїня. Для себе вона знаходить вихід із ситуації, яка, здавалося б, не має вирішення.
Мені здається, нам вдалося наприкінці знайти якесь світло. І це таке світло, як у серпні, коли сонце вже ближчає до горизонту, тобі ще тепло, але з цим золотистим відтінком тебе злегка проймає сум, бо ти розумієш, що щось завершується. Тепер дочекаємося прокату й побачимо, як це сприймуть глядачі. Це складна тема, але вона не про «жахливий жах», а про надію. І фільм має дарувати емоційні сили.
Фото: @pavlenkojenya
Коментарі
Підписатись