Інтерв'ю «Показати, що вони потрібні тут». Як підтримати партнера, який проходить реабілітацію

Процес реабілітації є непростим і для людей, які безпосередньо її проходять, і для тих, хто перебуває поруч із такими пацієнтами – рідні, друзі, кохані, близькі. Нам хочеться отримати чіткий план дій стосовно того, як спілкуватися на важкі теми, обговорювати травми й ампутації, підтримувати тих, хто стикався з цим. Однак будь-яка спроба порозумітися й допомогти – величезна робота й тих, хто проходить відновлення, намагаючись побудувати життя спочатку, і тих, хто спостерігає за цим процесом.

Ми поговорили з психологинею Іванною Ліпатніковою про те, як варто підтримувати людей, які проходять реабілітацію, і чи треба залучати до цього процесу партнерів чи партнерок пацієнтів. Іванна також поділилася особистим досвідом підтримки свого чоловіка, коли той проходив реабілітацію, щоб повернутися на фронт. 

текст: Ольга Дуденко

Іванна Ліпатнікова

психологиня

У процесі реабілітації людині, як правило, насамперед допомагає підтримка рідної, близької людини

Під час відпустки з фронту мій чоловік відчув, що його хронічні хвороби потребували лікування й оперативного втручання. Якийсь час він не міг повернутися назад до побратимів, і в нього виникало почуття сорому через те, що він лікується й випадає з певного графіку. Йому треба було пройти реабілітацію, щоб знову повноцінно працювати. Саме його травма не була бойовою й не сталася несподівано. Але, на жаль, у роботі я часто стикаюся з людьми, які отримали серйозні травми на полі бою. 

Мій чоловік дещо нервував через те, що не зможе швидко повернутися до побратимів і продовжувати приносити користь на фронті. Люди по-різному це переживають: хтось відносно легко й навіть жартома переносить травми, хтось дуже хвилюється через те, що не зможе виправдати чиїхось очікувань чи не здатний зробити певні, колись звичні, речі. Тому людина в таких випадках може ставати дуже чутливою, легко дратуватися, нібито намагаючись сказати: «Ну що я можу, я ж слабкий». І нерідко в цій ситуації люди з її оточення відчувають себе винними після таких слів.

Так само це впливає на сексуальні стосунки. Будь-які дисфункції чи порушення дають відчуття невпевненості. Пацієнт думає, що партнер або партнерка можуть його покинути, не прийняти, якось не так відреагувати на його стан.

Чи варто залучати до реабілітації партнерів(-ок) 

У процесі реабілітації людині, як правило, насамперед допомагає підтримка рідної, близької людини, а не медичного персоналу. Пацієнти бувають різні: хтось любить розв'язувати власні проблеми наодинці, комусь, навпаки, хочеться розділити свій біль із кимось. На жаль, трапляються ситуації, коли рідні відвертаються від того, хто проходить реабілітацію, їх лякають травми й поранення. 

Водночас я була свідком багатьох зворушливих історій, коли партнери(-ки) військових обговорювали разом плани на подальшу реабілітацію, ніжно торкалися одне одного, підтримували. Тому залучення партнерів/партнерок до реабілітації залежить від бажання самого пацієнта(-ки). Треба розуміти, що не кожен, мабуть, здатний витримати вигляд травми, особливо в перші тижні, місяці, і погодиться проходити процес реабілітації разом. Але якщо пацієнт відчуває в цьому потребу, і його партнер(-ка) на це готові, то присутність рідної людини лише посприяє відновленню. На кожному етапі в нього/неї буде хтось, на кого можна опертися. 

Будь-які дисфункції чи порушення дають відчуття невпевненості. Пацієнт думає, що партнер або партнерка можуть його покинути, не прийняти його стан.

У когось реабілітація буде тривалішою, більш комплексною. Бувають військові з важкими травмами, з апатією до всього, гострою стресовою реакцією, яку супроводжують кошмарні сни та флешбеки. Вони постійно згадують себе на полі бою, особливо якщо перебували в полоні чи пережили якісь тортури. Від цього також залежить, чи бажає військовий отримувати супровід рідної людини, чи відчуває потребу відмежуватися від неї на певний час. 

Як підтримати близьку людину під час її реабілітації

Людину, яка отримала бойові травми, може тригернути будь-яка фраза чи звук. Зверніть увагу, що багато старших людей уживають у побуті слова, повʼязані з воєнним досвідом попередніх поколінь. «Відстрілятися», «не всіх хворих війна забрала», «дістати до смерті», «ця новина мене вбила», «ти що, смерті моєї хочеш?» тощо. Спілкуючись і працюючи з людьми, які отримали травми на фронті, я розумію, наскільки їх можуть зачепити такі слова, бо про смерть і постріли вони вже, на жаль, знають більше.

Тому порада номер один – нам потрібно готувати соціум до того, що військові повертаються з травматичним досвідом. Слова, доторки, обійми можуть стати для них небажаними, і треба бути готовими до того, що рідна тобі людина, що приїхала з фронту, може не підпустити тебе до себе. Можливо, вона пережила досвід полону чи тортур, і про це також необхідно обережно, коректно дізнаватися. Не перепитувати деталі на кшталт «А що з тобою було?», «А що ти бачив/відчував?» Вони самі розкажуть про власні почуття, коли відчують у цьому потребу. 

Наше завдання полягає в тому, щоб людина набувала стабільності й знаходила ресурс жити далі. І це завдання не лише психологів-фахівців, але й цивільної людини, яка далі продовжуватиме жити в оточенні військових – знайомих, рідних, друзів, коханих. Нам треба дивитися на наші ресурси, будувати цілі на майбутнє, а не чіплятися за те, що призвело військового до поганого самопочуття. Бо розбиратися в цьому – якраз справа фахівців. 

Наше завдання полягає в тому, щоб людина набувала стабільності й знаходила ресурс жити далі

Це гра не в одні ворота. Партнерам/партнеркам військових, які проходять реабілітацію, також потрібна підтримка. Дружина, коли поруч із нею немає чоловіка, теж відчуває самотність, їй теж погано. Вона змушена поєднувати виховання дітей, роботу, ходити на всі шкільні заходи, концерти й спортивні змагання. Інколи вона не може заснути через те, що начиталася поганих новин. Партнери й партнерки також живуть у постійному стресі. 

Як дружина військового можу сказати: не всі цивільні, навіть близькі люди у твоєму оточенні, розуміють, через що ти щодня проходиш, коли поруч немає твого чоловіка. Коли ваші сімейні традиції порушені або наразі немає можливості дотримуватися їх у тому вигляді, як раніше. Це триває вже понад два роки, але не всі це усвідомлюють. Ти живеш у цьому і продовжуєш діяти так, начебто нічого не сталося. Бо ми всі соціально звикли до наявних обставин: одягнули маски, наше життя триває, ми працюємо. Але цю прірву треба буде долати, бо ми перебуваємо в одному соціумі

Яка підтримка цінна й важлива

Військовим, які проходять реабілітацію, часто допомагають практики з повсякденного цивільного життя. Наприклад, нещодавно ми влаштовували для них концерт від учнів однієї зі шкіл. Військових це дуже розчулило: діти збирали їхні підписи на прапорах, а бійці поверталися з подарунками від дітей. Так само на різних етапах реабілітації ми запрошували різних артистів, влаштовували майстер-класи, пробували каністерапію (терапія із залученням спеціально тренованих собак). 

Ми показуємо, яким різноманітним може бути життя, що в ньому є музика чи концерти, як можна взаємодіяти з людьми чи з містом, у якому ви перебуваєте. Чому це важливо? Бо це дає можливість міркувати про ресурси, які даватимуть тобі силу рухатися далі, і про власне майбутнє. 

Уміння шукати цей ресурс – це вже крок до соціалізації після реабілітації чи травмування. Людям, які проходять через це, треба показати, що вони тут потрібні, на них чекають, їх поважають.

Розмови про майбутнє

Звісно, щоб говорити про майбутнє, з пацієнтом потрібно встановити довірливі стосунки. Інколи для цього потрібно багато часу, адже розмови про майбутнє не для всіх можуть бути помічними й заспокійливими, а, навпаки, будуть тригерити людину. Як партнер чи партнерка ви зможете відчути, коли людина буде готовою говорити про подальші плани – вона сама проявить таку ініціативу, розповість про те, чого вона хоче, що в неї буде. І тоді потрібно підтримати її бажання, розкрити їх, зміцнювати цеглинка за цеглинкою. 

Я була на конференції в Центрі психічного здоровʼя та реабілітації «Лісова поляна», де брали участь як психологи, так і ветерани, звільнені з полону цивільні та військові, а також їхні рідні. Вони якраз говорили про майбутнє, як нам взаємодіяти з бійцями, які повертаються з фронту. Важливо, що самі військові наголошували на тому, що вони не просять жалю від цивільних людей. Їх просто потрібно інтегрувати в суспільство не тому, що з ними щось не так, а тому, що на якийсь час вони з нього випали. Тому їм треба допомогти, підтримати їх і рухатися з ними пліч-о-пліч. 

Війна триває, і в нас не буде диво-пігулки, яка вирішить усі проблеми й налагодить нашу взаємодію з людьми, які отримали травми чи ампутації

Ми також маємо бути готові до того, що військових, які пережили полон, через пів року чи рік після звільнення може накрити невизначеність, невпевненість із приводу того, хто вони, куди їм рухатися і як бути далі. Те, як ми впораємося з цим завданням, і говоритиме про нашу стійкість, незламність, згуртованість. Знаходити вихід із таких ситуацій і шукати порозуміння нам доведеться разом – іншого шляху немає.

Ресурси, необхідні для реабілітації 

Абсолютно всім нам потрібно більше психологічної підтримки. Є державні програми підтримки психічного, ментального здоровʼя, є багато фондів і грантодавців, які долучаються до цього напряму роботи. Добре, що в різних організаціях зараз є корпоративний психолог або фахівці, які проводять лекції з цієї теми. У результаті, люди починають більше звертатися по допомогу й підтримувати себе. 

Фахівцям потрібно більше сміливості, щоб виконувати свою роботу. Не боятися того, що вона стала особливою, – її просто стало більше. Молодим психологам, які тільки випустилися, варто вчитися працювати з ветеранами, не лякатися такої специфіки роботи. Що більше ярликів ми будемо закріплювати за якоюсь людиною, то більше неправдивих стереотипів ми створимо. Часто можна почути, що ветерани агресивні чи якісь не такі. Але вони залишаються звичайними людьми, які пережили травматичний досвід, що потребує опрацювання. 

Шлях до подолання прірви між військовими й цивільними, зменшення ярликів, які ми навішуємо одне на одного, – це фахова, коректна, дозована психологічна підтримка та поінформованість, яка відбувається ще зі школи. На рівні держави, медичних установ, освітніх закладів мають транслювати, що будь-хто може звернутися до психолога в нестабільний, важкий, кризовий час, коли відчуває потребу розібратися в собі, знайти внутрішні сили, зрозуміти, що робити далі. 

На жаль, війна триває, і в нас не буде диво-пігулки, яка вирішить усі проблеми й налагодить нашу взаємодію з людьми, які отримали травми чи ампутації. Потрібно працювати з тим, що дає тобі внутрішні сили, памʼятати про речі, які повертають тебе в ресурсний стан, і використовувати їх, щоб рухатися далі й продовжувати свою роботу.