Інтерв'ю«Економічно незалежні жінки рідше піддаються насильству». Інтерв’ю з Ольгою Руднєвою

Працюючи з ВІЛ-позитивними жінками, ми зрозуміли, що їм психологічно важко отримувати послуги, оскільки вони часто наражаються на булінг і психологічне насилля під час отримання послуг з боку чоловіків, не мають підтримки й припиняють приходити на замісне лікування чи групи підтримки. Дуже часто сама послуга розробляється для чоловіків, і вона не адаптована для жінки. Тим паче для жінки з дитиною. Ми подивилися на ситуацію ширше й зрозуміли, що в нас узагалі мало центрів і проєктів, які б підтримували жінок і працювали в напрямі посилення ролі жінок у суспільстві. Ми довго думали, яким цей проєкт може бути, і разом з фундацією Coca-Cola запустили проєкт «Я Зможу», щоб посилити роль жінок і збільшити їхню кількість на керівних посадах. Це забезпечить більшу інклюзивність і розуміння жіночих потреб у суспільстві. Ми проаналізували величезну кількість досліджень і зрозуміли, що одна з найбільших проблем у цьому контексті – це відсутність рольових моделей. Ми не знаємо, на кого з жінок хочемо бути схожими. Ми вчилися в чоловіків, тому що в бізнесі, політиці й на топпозиціях завжди були чоловіки, а жінка займала в кращому разі посаду заступниці або помічниці. Якщо в української жінки є рольова модель, то, найімовірніше, це якась відома жінка з іншої країни.

Насправді в мене також немає жіночої рольової моделі. Усі мої рольові моделі, на які я дивилася в різний період свого життя, – чоловіки. Але я тримаю в полі зору Мелінду Гейтс й Опру Вінфрі. Я дивлюся на величезну кількість жінок, які обіймають керівні посади великих організацій і фондів, – вони мої рольові моделі на сьогодні.

Є дослідження, що жінки, які народили дитину, з якоїсь причини вважають, що вони тепер мають меншу вартість на ринку праці. І ми хочемо зламати цей стереотип

Першу проблему ми виявили – це відсутність жіночих рольових моделей. Друга проблема – відсутність підтримки. На жаль, у нас немає ось цієї системи сестринства. Якщо жінка дісталася топпосади, малоймовірно, що вона буде допомагати іншій жінці й простягати їй руку. Ми захотіли цьому навчити наших українських жінок, тому й запустили проєкт з менторства і рольових моделей. Ми віримо, що таким способом зможемо допомогти більшій кількості жінок знайти себе, знайти підтримку й дістатися кар’єрної верхівки.

Навіщо потрібно, щоб жінки займали активну позицію на роботі? Тому що ми хочемо економічної незалежності жінки. Є окремі дослідження, що підтверджують: економічно незалежні жінки рідше піддаються психологічному, економічному й фізичному насильству. Для нас дуже важливо хоча б частково розв’язати проблему насильства. І ще момент: нам дуже хочеться більше жінок на керівних позиціях, тому що віримо в правильну синергію жінок і чоловіків і не хочемо змирятися з тим, що 50% населення планети незрозумілим чином було виключено з ухвалення основних рішень з низки питань.

У нас є менторські програми. Ми обрали жінок з різних галузей і напрямів: політики, бізнесу, сфери мистецтва й фешену. Ми обрали успішних жінок, які мали зрозумілий шлях з пункту А до пункту В. Це не ті жінки, які успішно вийшли заміж або народилися в заможній родині. Ми обрали тих, які самостійно пройшли якийсь шлях, і попросили їх розповісти свої історії. Вони ж і стали менторками нашого проєкту. Вони проводять лекції, зустрічаються з дівчатами, виступають на наших заходах. І окремо в нас ще є різні формати: інтенсиви, тренінги. Зараз вийшов новий курс «З місця в кар’єру». Він призначений для жінок, які вперше йдуть на співбесіду або яким важко після декретної відпустки чи довгої перерви вийти на роботу.

Ми вчилися в чоловіків, тому що в бізнесі, політиці й на топпозиціях завжди були чоловіки, а жінка займала в кращому разі посаду заступниці або помічниці

Коли ми зловили для себе цей інсайт, то насправді дуже здивувалися. Річ у тім, що жінки, які перебували в декретній відпустці, ніколи не були нашою основною цільовою аудиторією. Коли ми починали проєкт, то планували його для дівчат 14–18 років, які хочуть визначитися з майбутньою професією. Але з’ясувалося, що дівчата в 14 років знають відповіді на всі питання. Я сама така була, теж знала всі відповіді на питання в 14 років. І нашої клієнткою виявилася жінка 30–35 років. Вона вже попрацювала десь, наприклад у банку, тому що так хотіли батьки, яка народила двох дітей, тому що так хотів її чоловік, і яка зробила все, що хотіли від неї всі навколо. І в якийсь момент вона сіла перед дзеркалом і запитала себе: «А що я зробила для себе в цьому житті?» І раптом вона розуміє, що більше не хоче працювати в банку, не хоче робити ось це й ось те. Вона хоче почати нове життя. Є такий вислів: у нас два життя, і друге починається тоді, коли ми розуміємо, що життя одне. Власне, наш новий проєкт для тих жінок, які вже зрозуміли, що життя одне.

Потім трапився другий інсайт, коли прийшло багато заявок від жінок, які перебувають у декретній відпустці з догляду за дитиною. Вони просто писали нам, що їм дуже складно вийти на роботу. Ми почали досліджувати це питання й зрозуміли, що жінки, які народили дитину, з якоїсь причини тепер вважають себе «недожінками». По-перше, вони говорять, що випали з процесу й світ відірвався. По-друге, не можуть пояснити, що вони робили в декретній відпустці, озвучити свій материнський досвід і сформулювати його в робочі компетенції. Наприклад, у мами з’являється величезна кількість навичок, яких не було, але вона не може сказати: мовляв, дивіться, я тепер мультитаскер, я можу радіти маленьким перемогам, як, наприклад, перший крок моєї дитини, я стала мегатерпеливою тощо. Є дослідження, що жінки, які народили дитину, з якоїсь причини вважають, що вони тепер мають меншу вартість на ринку праці. І ми хочемо зламати цей стереотип. Особливо для тих матусь, які самостійно виховують дитину, їм як нікому потрібні додаткові фінансові кошти.

Ще два роки тому ми займалися проєктом, що допомагав жінкам виходити з декретної відпустки. Це була інша історія, ще до «З місця в кар’єру». З жінками працювали психологи, коучі. І ми зустрічали абсолютно незрозумілі історії для нас на той час: наприклад, жінки зізнавалися, що народжували наступну дитину, тому що боялися виходити на роботу. Людина 10 років сидить у декретній відпустці, народжує трьох дітей, тому що вона просто боїться виходити на роботу. У нас були жінки, які останню річ собі купили 10 років тому, тоді, коли народили першу дитину. І на питання: «Чому ви не купуєте собі речі?» – вони відповідали: «Тому що працює чоловік, і ми купуємо речі чоловікові. Він же виходить у люди. Я не виходжу в люди». І ось, власне кажучи, з ними ми працювали. Але потім зрозуміли, що по одній витягати жінок з декретної відпустки – дуже дорога взаємодія. Заявки на цей проєкт росли з геометричною прогресією, а взяти ми могли лише 30 жінок. Тоді ми вирішили, що треба більш комплексно розв’язувати цю задачу, і запустили курс «З місця в кар'єру». Тут кращі кар'єрні консультанти, кращі психологи й кращі фахівці з тайм-менеджмента та менторства розповідають, як почати будувати свою кар’єру.

Із закінченням цього курсу жінки отримують базові уявлення, як готуватися до першої співбесіди, як написати резюме, спланувати свою кар’єру. У нас жінки, на жаль, не розуміють, що таке кар’єрне планування. Коли наша кар’єрна консультантка Віра Проценко запитала, хто планує свою кар’єру, підняла руку лише одна дівчина. На запитання, чого вона хоче, та сказала: «Я хочу працювати в туризмі. Я хочу подорожувати». Запитали, що для цього робить. Вона відповіла: «Ну, знайомлюся з людьми, які подорожують». Так ось, це не кар’єрне планування. Кар’єрне планування – це історія про те, що я хочу заробляти конкретну суму, працювати в конкретній сфері й досягнути хочу цього не через 20 років, а, наприклад, через 7. Ми малюємо цю точку, а далі вже плануємо кроки, які саме нам потрібно пройти тренінги, яку потрібно здобути освіту, скільки треба заробляти сьогодні й скільки маємо заробляти через рік, який потрібен нетворк для того, щоб прийти в цю точку, і коли саме він нам потрібен. Це і є кар’єрне планування. Але ніхто цьому не вчить наших жінок. Ось, власне, про це ми й хотіли розповісти. Тому наше завдання, щоб якнайбільше жінок пройшли цей курс, якнайбільше жінок скористалися цією інформацією й повернулися все ж таки на роботу незалежно від того, скільки їм років.

Так. У нас є повне розуміння, хто дивиться яке відео з онлайн-лекцій, якої тривалості, хто ці жінки. Хто отримав сертифікат, хто ще не отримав. У нас вже є дівчата, які знайшли роботу й почали працювати. Тобто ми трекаємо як загальні цифри, так і конкретні людські історії.

Наше завдання, щоб якнайбільше жінок пройшли цей курс, якнайбільше жінок скористалися цією інформацією й повернулися все ж таки на роботу незалежно від того, скільки їм років

Відкрити наш сайт, зайти в розділ «Ментор», обрати наставника й записатися до нього на менторство.

Ні.

Звичайно. Але я не войовнича феміністка. Просто мені здається дивним боротися за очевидні речі. Тобто я вважаю, що чоловік і жінка повинні мати рівні права. Крапка. Я не розумію, як за це можна боротися. Я розумію: у кінці ХІХ – на початку ХХ століття був рух суфражисток. У жінок не було права голосу, вони виходили на вулиці, щоб заявити свої права. За що боротися в 2020 році? За рівність прав двох людей? У мене в голові це не вкладається. Я вважаю, що в нас абсолютно рівні права й повинні бути абсолютно рівні можливості. А далі кожен має сам вибирати: хто хоче керувати банком, нехай керує банком, хто хоче носити рожеве, нехай носить рожеве. Це наше право, ми всі, в принципі, абсолютно рівні.

На жаль, сьогодні більшість людей не розуміє, про що фемінізм. Ніхто ніколи не читає про це. Ось вам приклад, спробуйте відповісти на такі три запитання «так» чи «ні»:

• чи вважаєте, що патріархат – це застаріла форма й вона пропагує пригнічення однією статтю іншу?
• чи вважаєте, що сексуальна об’єктивізація жінок безпосередньо в рекламі не може бути нормою в 2020 році?
• чи вважаєте, що в сучасному світі не існує гендерних ролей? Тобто жінка може кермувати «боїнгом», а чоловік може сидіти вдома з дитиною?

Якщо ви тричі відповіли «ТАК», вітаю, ви погодилися щойно з основними принципами фемінізму.

А людина тобі у відповідь: «Ні, ви що! Ображаєте». А в положеннях про фемінізм немає нічого такого, з чим не погоджується нормальна сучасна людина.

Я була тією людиною, яка сказала відключити свого батька від системи підтримки життєдіяльності. Це був найскладніший вибір у моєму житті. Але в батька не було шансів, і те, що ми його тримали на цих апаратах, було проявом нашого егоїзму. Для мене це найскладніше рішення в моєму житті дотепер.

Мій особистий ресурс у мені всередині. В умінні акумулюватися, не звертати увагу на негатив, не тягнути за собою погані історії. У мене був період, коли я засумнівалася в чомусь і пішла по пораду до своєї подруги. І поки ми розмовляли, і вона пропонувала мені використати всілякі мої суперсили, я зрозуміла найголовнішу річ: у мене є я. Це є моя суперсила. Я впораюся з будь-якою проблемою. Бо мій основний ресурс – це я. І що б не трапилося навколо мене, я в себе точно залишуся. І мені так легко стало. Чому я раптом стала боятися, що втрачу якийсь із моїх проєктів? Навіть якщо втрачу все, у себе залишуся я сама. Я зможу заново почати з нуля все те, що для мене важливо. І тому в найскладніших ситуаціях у мене є я. І в людей, які близькі мені, є я. Мені здається, що це головний ресурс, у який інвестую й на який спираюся. Це те, у чому я впевнена.

У мене завжди був режим. Це про дисципліну, а не про жорсткий графік. Я можу приходити на роботу й об одинадцятій, а мої співробітники – ще пізніше. У нас немає фіксованого робочого дня. Ніхто не приходить на роботу о дев’ятій, ніхто не йде о шостій. Коли відпрацюємо, тоді йдемо. Мій будильник, який стоїть завжди на шосту ранку, – це про самодисципліну. Якщо я не можу змусити себе прокинутися на годину раніше, то що я взагалі тоді можу?

Так. Дисципліна, вона в дрібницях. Коли ти собі тут дозволяєш слабинку, там дозволяєш, то як ти будеш керувати своїм життям? Для мене це все про дисципліну. Я знаю, що мені буде важко ввечері себе змусити піти в зал, тому що захочеться почитати книгу, погортати стрічку Facebook. Я знайду мільйон причин. Я знаю, що мені легше зробити це вранці. Тому так організувала себе. О 6 ранку встала, о 7 у залі, о 8:15 закінчила тренування, о 9:15 приїхала на роботу, о 10 уже працюю. Чи важко мені вставати так рано? Так! Але я себе так привчила. Іноді буває: приїжджаєш у відпустку й однаково прокидаєшся о шостій. Ну й я намагаюся лягати спати не пізніше 23:00. Бувають різні ситуації, звичайно, але мені потрібно спати нормальну кількість годин, для мене це важливо.

Є люди, яким неможливо допомогти. І це найстрашніше. Ти намагаєшся, а там просто блок. Ти кажеш: «Дивись, у тебе є можливість іти туди, робити так». А людина тобі: «Окей, я бачу всі ці способи, але, блін, мені так хрєново, що я, мабуть, продовжу страждати». Коли в людини усвідомлений вибір не радіти життю – ось, що мене дратує. Більше нічого. Це як ми в дитинстві говорили: подачка не ​​беручка – хто візьме, той вонючка. Ти йому даєш, даєш, а він типу – ні, ні, не треба. У мене є такі знайомі, друзі. І це дуже важко.

Дисципліна, вона в дрібницях. Коли ти собі тут дозволяєш слабинку, там дозволяєш, то як ти будеш керувати своїм життям?

Так, ось це невміння радіти. Воно мене навіть не дратує, а засмучує, глибоко засмучує. Тому що я розумію: у нас у всіх одне життя й однакова можливість радіти та насолоджуватися цим одним життям.

Мій життєвий досвід. Нещодавно я дивилася фільм. Там чоловіка клонували, але за правилами планети не можна було, щоб у людини був клон. І чоловік говорить клонові: «Дивися: нам треба зараз вирішити, чия пам’ять залишиться – твоя чи моя». І клон на нього дивиться й каже: «Тобто нам треба вирішити, хто зараз помре». І мені так сподобалося це формулювання. Ми – це наша пам'ять. Це все, що з нами сталося. А сюди вже входять люди, з якими я зустрічалася, країни, які бачила. Але це все про пам’ять. Усе, що зі мною сталося, робить мене мною: люди, історії, місця, запахи. Якщо стерти мені пам’ять, це вже буду не я. Абсолютно.