Подкасти«Вибір жінки має бути власним, а не нав’язаним суспільством». Інтерв’ю з Алевтиною Кахідзе

Насправді історія така. У 2006 році я повернулася з Нідерландів, де навчалася сучасного мистецтва, і зрозуміла, що займатися мистецтвом в Україні дуже складно, навіть якщо говорити про живопис. Це надто дорого: фарби, полотно. От я й вирішила вийти до мікрофона й розповісти історію. Ось це вже і є перформанс. Просто й бюджетно, то чому б це не робити? Так і з’явилася перформерка Алевтина Кахідзе.

Я зробила це інтуїтивно, а потім почала аналізувати, чому ж так вийшло. І знайшла відповідь – мій батько був тамадою. Ось це вміння тримати увагу людей мені, напевне, перейшло.

Якщо згадувати ще родичів – ще прабабуся моя все життя робила поховальні вінки. І, гадаю, вона мала хист до композиції, який я успадкувала. У неї було багато дітей й онуків, кожен робив по квітці. Моя мама, наприклад, робила маки. А потім усі квіти прабабця складала в композицію. Її вінки швидко розбирали, вона була шалено популярною.

Здається, це вже давно зрозуміло: немає нічого, де немає політики. Це не був прямо аж такий вибір, то природно так сталося. Просто жити зараз, відчувати, мати привілей відчувати дійсність через те, що робиш.

Це моя арттерапія. Як мисткиня я маю цей привілей: те, що для мене є дискомфортом, що хвилює мене, втілювати в мистецтві. Та щоб показати цю рефлексію, безперечно, потрібна наденергія, і тут уже починається професія.

Крім того, я роблю багато перформансів, які не показую, але вважаю мистецтвом. Пам’ятаю, колись у мене був дуже поганий настрій, і я не знала, що із собою робити: працювати я не могла, з людьми бачитися також. І я пішла за бродячою собакою, от вирішила, що буду просто за нею ходити. Це була моя особиста трагедія, і цей стан перетворився на пригоду – я дізналася, як живеться собаці, побачила всі її турботи й проблеми. Як художниця я розумію, що це дійсно перформанс. Певно, усе, що я роблю, – це таке ставлення до життя, але так склалося, що воно стало професією.

Рух HeForShe дуже багато говорить про гендер, і я хотіла розкодувати це слово для українців, пояснити, що воно означає. Коли ми розмовляли з Олею Дячук про гендер, то дійшли висновку: усі говорять про те, що він конструюється. Отже, і перша ідея була дуже проста – зробити кубики, які мають три різні боки. Один бік – це гендер, другий – стать, а третій – нічого, умовно – підлога. Кольори: рожевий, чорний чи білий. До карантину люди мали складати з них своє бачення гендеру, але сталася ізоляція. Та зараз Художній музей уже відкрився, інсталяцію можна побачити й поскладати або роздивитися.

На цих кубиках багато слів, що стосуються гендеру, цікавих постатей, наприклад, Марко Вовчок. От чому жінка вирішила бути письменницею й писала під чоловічим іменем? І хто вона – Марія чи Марко? Потім є Енді Воргол, ця людина також дуже багато міркувала про себе: хто він є? Його гендерний портрет дуже цікавий: він багато в чому був жіночим – перуки, нафарбовані губи, не схоже на маскулінний портрет. Або Жорж Санд! Вона була незвичайною жінкою: носила чоловічі костюми, дуже багато заробляла, була економічно незалежною від чоловіка, узяла собі псевдонім першого коханця й не хотіла ділитися гонорарами з чоловіком. Якщо говорити про соціальний конструкт, чим є гендер у принципі, то ці персонажі такі дивні – і на той час, і зараз. Моя інсталяція пояснює: є багато внутрішніх речей, які кожна людина якось собі складає у своєму житті.

Це все грузинське коріння. Можна дати таку просто відповідь. Але є й інша. Після повернення з Нідерландів, 10 років тому, мені не вистачало міжнародного середовища. В Україні мало митців з інших країн, мало дискусії, мало всього, щоб відчувати себе частиною світу. Під час навчання в Нідерландах я зрозуміла, які там усі круті. Хтось з Америки, хтось із Чилі, ти відчуваєш потужне середовище, це просто інше життя. І коли я повернулася, то вирішила цих усіх митців запрошувати до себе, подорожувати, пізнавати світ через них. Якщо кордони відкриють, то цього року приїде митець із Франції.

Резиденція як формат з’явилася через глобалізацію світу, для митців з інших контекстів – це теж суперцікаво. Ми з чоловіком через гостей вивчаємо наш світ, пробуємо подивитися на нього їхніми очима. Наприклад, у нас був художник із Сінгапуру, він ніколи не бачив, як ростуть огірки, у них немає землі. Він нам усе розповів про Сінгапур, а від нас дізнався про Європу, бо це була його перша європейська країна. Він вирішив подорожувати Європою через околиці. Жив у нас місяць і сказав потім, що ця поїздка перевернула в ньому розуміння багатьох речей. Він усе своє мистецьке життя вивчає колоніалізм, тому порівнював сінгапурський колоніалізм (уплив Британської імперії) з українсько-російським. І зрозумів, наскільки в нас усе по-різному. Для нього це було цікаво. Іноземців часто захоплюють абсолютно буденні речі: сідають, наприклад, у маршрутку, бачать, як усі допомагають передати гроші або порахувати решту водієві – і кажуть, що це знак демократії, що в нас дуже висока довіра в суспільстві.