Ситуація«Мистецтво на часі». Як скрипалька та ілюстраторка проживають війну

За день до війни подруга надіслала мені чат-бот «Готовий до всього», і я вирішила, що завтра подивлюся ті поради про тривожну валізку й укриття. А вже наступного ранку мене розбудив наречений, сказав, що почалася війна. І відразу побіг у магазин, бо вдома їжі практично не було.

Ми вирішили залишитися у Харкові та дивитися по ситуації. У підвали не ходили, бо я вичитала про правило двох стін. Цінні речі закинули в рюкзак, скрипка та переноска для шиншили досі стоять у коридорі. На п’ятий день війни я вирішила, що хочу допомагати як можу: писала у всі організації, моніторила чат у телеграмі «Волонтери Харкова», шукала людей, які поряд живуть, і відносила їм їжу. Потім зі мною зв’язалася організація KH.LIB, і зараз волонтеримо від них.

26 лютого мав відкриватися фестиваль KharkivMusicFest, але цього, звісно, не сталося. Натомість мені зателефонував одногрупник, який займається його організацією, і сказав, що вони вирішили провести «Концерт поміж вибухів» в одній зі станцій харківського метро. Я погодилася взяти участь. Усе відбулося практично без репетицій: ми зустрілися за день до виступу в колег на квартирі, у надкороткий термін харківський композитор Володимир Бочаров зробив оброблення народних пісень для квінтету. Концерт ми почали з хвилини мовчання, потім заграли гімн, а далі були класичні твори Баха та Дворжака, а також українські пісні: «Ой, у вишневому садочку», «Ніч яка мiсячна», «Ой у лузі», «Рідна мати моя».

Я також педагогиня Харкiвського фахового музичного коледжу iм. Б.М. Лятошинського, тому викладаю студентам дистанційно. Звичайно, не всі мають можливість повноцінно займатися: проблеми з інтернетом, з житлом (деякі живуть по дуже багато людей у квартирі), але ми продовжуємо заняття у форматі відео. Студенти дуже хочуть займатися: це їхня улюблена справа, і для багатьох повернення до довоєнного життя.

Після війни я хотіла б піти на роботу. Хотіла б, щоб будівлю коледжу, який постраждав, якнайшвидше відремонтували, якщо це взагалі можливо, хотіла б далі займатися зі студентами. А ще хотіла б грати концерти, де тільки можливо.

Це смішно, але я єдина з мого оточення, хто реально вірив, що росія нападе. У січні я зібрала тривожні рюкзаки з документами та речами першої необхідності. За два дні до війни купила консерви, крупи, велику сумку для речей і скинула все в купу на балконі. Потім ми з чоловіком пішли знімати гроші про всяк випадок, а вранці нас зустріла нова реальність. Досі пам’ятаю той шок – й у грудях починає щемити від страху, коли згадую, як я підскочила від вибухів.

Ми були в Харкові до 5 березня, жили в районі П’ятихатки, а це найбільш наближений район до Бєлгорода. У нас там із самого початку було гаряче. Вибухи були постійними, на наш район летіли «Гради». Першу половину дня я просто лежала в ліжку, поруч відро, бо мене нудило від кожного звуку вибуху. Близько двох, коли ми частково змогли зрозуміти, що це таки реальність і нас дійсно бомблять, мій чоловік вирішив піти перевірити, чи є десь поруч підвал. Ми взяли кота, рюкзаки, сумку та побігли вниз. Два дні ми ночували там, а потім до нас спустився якийсь п’яний алкаш-сусід і став усіх виганяти. Ми почали ночувати вдома.

На другий день ми почули винищувач. Це те, що ніколи не забудеш: такий гул, усе вібрує. Ми з чоловіком стояли в тамбурі, обіймалися дуже міцно й були впевнені, що це останній раз, останній подих, що зараз ми помремо. Коли летять винищувачі, то вони летять не одні. Спочатку ти чуєш, як він наближається, потім летить над тобою, за ним – другий, потім третій, іноді четвертий. Вони вилітали з Бєлгорода та щораз летіли над нашим домом. Потім поверталися. Іноді ми помічали, що їх поменшало, це значило, що когось збила наша ППО.

Спочатку я не могла малювати. По-перше, ми дуже берегли заряд, бо не було ясно, як довго у нас буде світло. По-друге, я відчувала, що пропав мій голос. Було відчуття, наче забрали все: дім, безпеку і єдиний спосіб висловлювання себе. Наче все вмерло, або я оніміла. Я робила малюнки для робочих завдань, але сама не могла взятися за щось. Першу картинку «від себе» зробила лише 3 березня, але вона доволі схематична та просто візуалізує текст, який у мене були сили писати. Потім я намалювала свій автопортрет під російськими бомбами аж 15 березня, коли ми вже тиждень жили в Полтаві. У мене поступово з’явилося бажання знову малювати те, що мене оточує. Це заспокоює, і так я фіксую свій простір, роблю відмітки в пам’яті.

Поки що я взагалі не думаю про майбутнє, продовжую жити одним днем, робити все, що я хочу й можу сьогодні, нічого не відкладати на завтра. Напевно, тому, що я більше дійсно не бачу свого майбутнього. Але це дуже вивільняє від непотрібного: якщо завтра помреш, навіщо робити те, що нічого хорошого не додасть до твого життя? Хотілося б зробити щось класне, щось, чим я буду пишатися.

Зараз у мене дуже продуктивний період, я трохи отямилася й багато працюю над ілюстраціями в журнали та над своїми особистими малюнками. Коли я малюю для себе, а не по роботі, то ні про що не думаю, для мене це впродовж років була дуже міцна форма медитації. Це дуже допомагає психологічно, бо це час, коли ти не прокручуєш у голові кожну жахливу річ, яка сталася за останній час. Часто малюю Полтаву, напевно, тому що я втратила дім, а малюванням повністю привласнюю собі новий простір.