СитуаціяІранські жінки знімають хіджаби на знак протесту. Що відбувається?

Історія хіджаба в Ірані

Хіджаб став традиційною частиною жіночого вбрання ще в 16 столітті, після приходу до влади династії Сефевідів. Жінки з непокритою головою вважалися дикими, бідними та неіранськими.

Проте покрита голова була лише частиною скромності, яку вимагає від жінок релігія. Вони також мають прикривати інші частини тіла, опускати очі, тихо говорити та ніколи не заговорювати до чоловіків першою.

Політика щодо хіджабів змінилася за часи правління останнього Шаха Ірану, Мохаммеда Реза Пахлаві. Він сприяв розширенню прав жінок, орієнтуючись на шлях Туреччини та західну моду. Відтак влада заохочувала жінок виходити на навчання та роботу, відмовлятися від чадри та з’являтися в публічних місцях зовсім без покритої голови або ж із прозорою хусткою, а не традиційною довгою вуаллю. У цей час на вулицях можна було зустріти жінок у вузьких джинсах, коротких спідницях, сорочках із короткими рукавами та вирізами.

У 1935 році Шах заснував Комітет для жінок, який би заохочував іранок знімати чадру, а вже рік потому він увів заборону на носіння хусток. Фактично це не можна називати розширенням прав жінок. Держава надалі диктувала, як громадяни мають одягатися. Жінки з традиційними поглядами відмовлялися виходити на вулицю, бо відчували себе оголеними. Держслужбовці, чиї дружини продовжували носити чадру, втрачали роботу.

Повернення хіджаба

У 1978–1979 роках Іраном прокотилася Революція, яка повалила монархію Шаха та встановила республіканський державний устрій. У ній участь брали й жінки.

Багато з них вийшли через те, що Шах не поважав традиції та радикально змушував усіх наслідувати західних жінок і їхній стиль життя й одягу, обмежував свободу релігійних жінок. Інші вийшли проти диктатури, корупції та соціоекономічного гніту.

Та деякі жінки вийшли за подальше покращення становлення жінки в суспільстві. Під правлінням Шаха права жінок змінилися на папері, проте у глобальному плані відчутних зсувів не було, бо реформи були поверхневі, багато хто не знав про зміни права. Жінки продовжували рано одружуватися, бачили шлюб як основну життєву ціль, традиційні погляди на роботу та навчання мало змінилися. Тож багато жінок сподівалися, що реформи будуть розлогішими.

Указ щодо обов’язкового носіння хіджаба

Проте революція призвела лише до обмеження прав жінок. Одразу ж після перевороту Рухолла Хомейні, Верховний лідер Ірану, заявив, що жінки, які зробили внесок у революцію, одягалися скромно, що Шаха побороли не ті, хто носить макіяж і залишає відкритими шию, волосся та тіла. Тож 6 березня 1979 року з’явився перший указ щодо обов’язкового носіння хіджаба.

Чахлі Чафік було 24 роки, коли нова влада почала ухвалювати нові дискримінаційні закони. Той момент вона називає зимою репресії, інтелектуальним землетрусом. «Пам’ятаю, мене дуже здивував навіть використаний ним [Хомейні] термін – він сказав, що жінки не повинні ходити на роботу в міністерства «голими» [Так новий лідер окреслив вигляд жінок без хіджаба]. Це було абсурдно та смішно. Водночас це було проголошення катастрофи», – згадує вона. Через три роки жінка мусила тікати з країни від репресій.

Нове обмеження мало три основні причини: відмежування від західних країн, релігія та встановлення контролю над приватним життям громадян.

Уся ідеологія нової республіки концентрувалася на тому, щоб відрізнятися від Заходу: США втручалися у внутрішню та зовнішню політику країни під час правління Шаха, революція хотіла позбутися цього впливу. Тож вони повернули традиційний хіджаб, заборонили носити одяг з англомовними написами та популярними гуртами типу Rolling Stones або The Beatles, чоловікам забороняли відрощувати довге волосся.

Революціонери були здебільшого релігійними людьми та збиралися в мечетях, щоби спланувати переворот. Усі сподівалися, що вони віддадуть владу світським управлінцям, а вони натомість перетворили Іран на теократичну державу. Так, нова влада повернула не тільки хіджаби, а й знову охрестила жінок власністю чоловіків, сестрами та матерями, щоб підсилити їхні традиційні ролі, створила окремі зони для чоловіків і жінок на пляжах і спортивних заходах.

Хіджаб також став символом контролю нової влади. Приватне (вибір одягу) стало публічним, політизованим. Держава відібрала найбазовіший вибір громадян, натякаючи на всеосяжність свого контролю. Усі, хто не носить хіджаб, вважаються такими, що протистоять владі, їх не пускають у людні місця без покритої голови. «Моє волосся наче стало заручником держави. У неї ще багато заручників…», – розповідає іранська активістка Масіх Алінежад.

Про активізм у соціальних мережах і поза ними

Боротьба за право вільно обирати, який одяг носити, триває вже декілька років. Одразу після прийняття заборони, 8 березня 1979, десятки тисяч жінок вийшли на вулиці. Це був останній день, коли вони вільно могли бути на публіці без хіджаба.

Це мало бути перше святкування Міжнародного дня жінок в Ірані, проте повідомлення про нові обмеження перетворили його на масивні протести. Жінки скандували, що вони пройшли революцію не для того, щоб повернутися, одна з лідерок протесту порівнювала обов‘язкове носіння хіджаба з поверненням до статусу собаки. Чоловіки підтримали протест, утворивши живий ланцюг навколо жінок, щоби захистити їх. Водночас відбувався антипротест на підтримку хіджабів: чоловіки та жінки в чадрах викрикували релігійні гасла та кидалися камінням і розбитим склом, декілька разів вони проривали ланцюг із чоловіків і шкодили активістам. Поліція стріляла в повітря.

Протести спрацювали на деякий час: через декілька днів теолог Телегані відкликав слова Хомейні щодо обов‘язкового носіння хіджабів. Проте влада почала знищувати тих, хто був проти них, і вже в 1981 нові правила таки вступили в дію. Жінки продовжують свою боротьбу до сьогодні.

У 2014 відбулася одна з найбільших кампаній, My Stealthy Freedom, моя прихована свобода. Її започаткувала Масіх Алінежад, іранська журналістка й активістка. Вона опублікувала фото з Лондону, де вона біжить, а її волосся вільно розвіюється на вітрі. Іранські жінки казали, що заздрять такій свободі, одна з них прокоментувала, що мріє про день, коли зможе вільно обирати стиль і колір свого одягу. Масіх відповідала їм, що вони також можуть так ходити, але їм варто спробувати зробити це в таємниці. Пізніше жінки почали виходити на вулиці та публікувати фото без хусток, як протест проти обов’язкового носіння хіджабів.

Наступна акція з’явилася у 2017 році, вона називається #whitewednesdays. Щосереди жінки одягаються в білі хустки, які вони пізніше знімають на вулиці, або ж просто одягають щось біле. Цю акцію запустили «Дівчата з вулиці Енгелаб», які першими зняли свої білі хіджаби та почали махати ними як прапором. Активісток було затримано, але рух підхопили Масіх та інші жінки. #whitewednesdays і My Stealthy Freedom продовжуються до сьогодні.

Цьогоріч акції пройшли на День хіджаба та цнотливості. У цей день проводять заходи, які заохочують жінок підкорятися правилам обов’язкового носіння хусток. Наприклад, у Тегерані на стадіоні пройшла церемонія святкування, де жінки танцювали в зелених хіджабах і довгих білих сукнях, а на тлі читали рядки з Корану про те, як важливо, щоб жінки були скромно одягнені. Водночас сотні жінок знімали свої хіджаби на вулицях, робили фото та відео та ширили їх мережею з хештегами #WalkingUnveiled і #No2Hijab. Акцію також підтримали чоловіки: вони знімали хіджаб із себе або зі своїх жінок, які попередньо дали на це згоду.