СитуаціяStop war! Це українки, які вийшли на мітинги за кордоном

24 лютого ми всі прокинулися від вибухів і слів «Росія почала війну». Уже більше доби ми не вимикаємо новини, здаємо кров і підтримуємо ЗСУ. Водночас у всьому світі відбуваються мітинги на підтримку України.

Ми поговорили з жінками, які вийшли на мітинги за кордоном і стали рупором України. Вони розповіли, як нас підтримують у різних країнах і чому важливо говорити правду про війну.

Ми подорожували Європою на машині. Були в Хорватії, Словенії, зараз у Будапешті. Далі планували їхати в Краків і повертатися додому. Ми з чоловіком прокинулися зранку від дзвінка мами, вона ще нічого не встигла сказала, а вже стало все зрозуміло. Мені страшно, серце й досі розривається від болю за рідних, за Україну, за все життя, яке було там. Думаю, ніякі слова не опишуть той жах, який відчуваєш, коли у твоїй країні війна.

Зранку був шок, ми просто вийшли на вулицю та гуляли, я була напівпритомна й усю дорогу плакала. Потім прийшло усвідомлення, якщо ми тут, то треба робити все, що в наших силах. Писати про війну, донатити армії та виходити на мітинг. Насправді ми не знали, що Будапешт теж планує виходити на акцію протесту. Просто купили ватмани, маркери, намалювали гасла та вийшли вдвох до посольства Росії о 14 годині.

Ближче до 15 почали з’являтися громадяни України, Білорусі, Росії, Грузії й інших країн. Нас зібралося більше 100, і ми з чоловіком бути не самі. Це дуже підтримувало. Білоруси вибачалися за те, що робить їхня влада, і зізнавалися, як їм соромно. Ми співали гімн України та кричали «Слава Україні». Нам сигналили машини в підтримку, знімало телебачення, а місцеві підходили та ставили питання. Поліція оточила все посольство, але не чіпала нас, усе було мирно.

Увечері до російського посольства вийшли разом з угорською опозицією. Там були тисячі людей з усього світу, нас знімали десятки камер. Ми хочемо миру на своїй батьківщині, і хоч ми далеко, робимо те, що в наших силах. Мовчати нікому не можна, зараз не час. Треба кричати про це все безумство, щоб скоріше це припинити!

Коли я дізналася про початок війни, був шок і враження, що я переглядаю фільм. Ми з чоловіком дивилися новини CNN і журналіст, що вів репортаж із Києва, почав швидко одягати бронежилет, бо почув вибухи. Я зрозуміла, що почалося. Написала сестрі й родичам у Києві.

Я постійно запитую себе, що я можу зробити, як допомогти. Адже саме бездіяльність убиває, не можу просто сидіти вдома. Подруга сказала про мітинг, і ми організували його за кілька годин у робочий день. Такі акції пройшли в різних районах Сан-Дієго. У суботу планується другий мітинг і нас буде більше. Українці гуртуються та виходять під лозунгами «Допоможіть Україні», «Зупиніть війну», «Путін – убивця», «Путін, гори в пеклі», «Сьогодні – ми, а завтра – ви». Діаспора шукає всі можливі шляхи допомоги українцям.

Ми переїхали до Анталії більше року тому. Зараз у нас у гості Дніпра, які до останнього сумнівалися, чи варто їхати у відпустку. Друзі хотіли бути в ці важкі часи поруч з рідними, але планували візит заздалегідь і все ж таки вирішили не відкладати. Коли ми зранку почули новини, то одразу почали шукати інформацію про мітинги з ціллю підтримки України. Ми хочемо бути поруч з усіма українцями й продемонструвати нашу єдність. Для нас було принципово, щоб в Анталії бачили, що тут живе багато українців. На мітингу ми закликали підтримати нашу країну, ввести санкції проти Росії та визнати Путіна вбивцею та диктатором. Також ми розповсюджували правдиву інформацію серед громадян міста.

Російська діаспора в Анталії боїться, що Туреччина закриє для них авіасполучення, що відобразиться на їхніх прибутках. А ще – зневаги з боку турецької громади.

На мітингу були здебільшого українці й українки, громадяни Туреччини. Було навіть декілька росіян, але більшість з них стояли в чергах до банкоматів. Повірте, тут живе дуже велика російська діаспора й ніхто тут не заважає їм висловлюватися.

Я перехала в Амстердам два тижні тому в робочих справах. Чоловік отримав офер від локальної компанії, а я продовжую онлайн працювати на українську ІТ-компанію.

О 8 годині ранку за локальним часом я дізналася від чоловіка, що почалася повномасштабна війна. Я не могла повірити в те, що це сталося. Спросоння побігла телефонувати мамі й дізнаватися, чи сімʼя в безпеці. Не могла стримати сльози, тряслося все тіло.

Ми вийшли на мітинг, щоб світ почув про нелюдську агресію Росії. Адже що більше людей обʼєднаються разом проти війни, то імовірніша наша перемога. Я так далеко від сім'ї, і, коли чую про їхній страх від вибухів, мене розриває від безсилля. Я в безпеці, а вони – ні. Зараз я в Амстердамі й усіма можливими способами буду робити все, щоб внести свій вклад у відновлення безпеки моєї батьківщини.

На мітинг прийшли українці, нідерландці, білоруси, росіяни з прапорами, плакатами. Ми співали гімн, українські пісні, кричали «Слава Україні! Героям слава!», «Україна – понад усе!», «Путін – х**ло!», «Stop Putin! Stop war!» Я бачила сльози й сум, але заразом рішучість і силу. Протестувальники підтримували Україну, вивільнили багато гніву, показали свою свідому позицію та підтримку. Це той вклад, який я хочу вносити!

Нас було кілька сотень людей. Але мені хотілося б, щоб зібралося більше людей, щоб усе місто вийшло підтримати України! Українці тут на звʼязку із сімʼями, телефонували їм під час мітингу, обговорювали можливість вивезення й допомоги.

Зараз я зустрічаю багато місцевих жителів, які висловлюють свої співчуття. Майже всі, кого зустрічаю, слідкують за війною в Україні і, як тільки дізнаються, що я українка, одразу говорять слова підтримки.

З огляду на останні новини я морально була готова до початку війни. Але після того, як мне розбудив дзвінок: «У нас війна, не переживай сильно там», – моє серце пішло в п’ятки й досі не може вернутися на місце.

Для мене важливо було піти на мітинг, бо це чи не єдине, що я можу зробити для своєї України з-за кордону. Окрім, звісно, фінансової підтримки й поширення правдивої інформації через соцмережі.

Я була приємно здивована, скільки поляків і білорусів долучилися до мітингу. Для мене як українки було приємно почути слова від польських активістів і діячів: «Ви не самі тут, ми з вами». Протест пройшов під лозунгами «Solidarni z Ukrainą» і «Слава Україні». Разом ми сильніші.

Зараз я у відпустці, але 24 лютого прокинулася рано, бо мала запис на манікюр. Увімкнула інтернет, побачила десятки повідомлень від друзів і пропущений від мами. Тоді зрозуміла, якщо від неї, то все, почалося. Зізнатися чесно, перші години я намагалася відволіктися, їхала до своєї майстрині, тряслася. Якраз об 11 дня був мітинг, тому я одразу поїхала туди.

Два дні тому (22.02 – прим.ред) я теж була біля посольства агресора на мітингу. Тоді це було для нас як психотерапія, ми намагалися одне одного підбадьорити. 24 лютого я вийшла разом із подругою-блогерокою в Берліні та її хлопцем-білорусом. Коли зустрілися, то 5 хвилин обіймалися й мовчки стояли. Цей мітинг був вдалим, адже вийшло багато німців та іноземців.

Мені сьогодні написали майже всі мої знайомі німці, усі висловлюють підтримку та пропонують допомогу. Вони розуміють, що відбувається, і дуже незадоволені реакцією своєї влади. Німці вважають Шольца (канцлер Німеччини – прим.ред) слабким для цієї ситуації й очікують, що він введе санкції, які дійсно зможуть щось змінити. На мітингу ми вимагали від німців виходити на вулиці, закликали політиків прокинутися й підтримати наших бійців.

Мені дуже страшно втратити зв’язок з батьками, вони евакуюються в більш безпечну частину країни. Найдоречнішою для мого настрою чи будь-кого з діаспори є цитата художника Макса Лібермана: «Я не можу стільки з'їсти, скільки я хочу блювати». Він сказав це, коли побачив з вікон своєї квартири марш нацистів на честь Гітлера, який прийшов до влади.

Також сьогодні зранку була нарада на роботі (я працюю у Facebook). Усій команді дали вихідні й висловили слова підтримки. Мій начальник із консалтингу й усі колеги зателефонували й сказали, що моляться за Україну. Багато хто з німців питає, чим вони можуть допомогти. Наразі я прошу тільки зробити пожертви на українську армію.

Зараз Берлін уже готується приймати біженців. Я збираюся допомагати українцям з оформленням статусу біженця, вирішити будь-які правові питання, працевлаштуватися. Хочу надати хоча б тимчасово важливу допомогу як-от: похід до лікаря чи розміщення домашніх тварин. Маю досить знайомих, у яких є ресурси допомогти.

Усе, що нам залишається та що ми зобов'язані робити, – це бути рупором України й допомагати всіма способами. Чи-то збирати гроші, чи пояснювати іноземцям ситуацію, чи підтримувати українців, що їдуть у Німеччину.

Я прилетіла на Балі 3 тижні тому. Останні 7 днів моніторю новини постійно. 23 лютого, коли Путін підписав указ про ДНР і ЛНР, я відчувала, що буде щось страшне. Не могла нормально спати. О 5 ранку 24 лютого Росія вдарила по великих українських містах. Було жахливо, я плакала, телефонувала рідним.

Найстрашніше – це коли ти дуже далеко й нічого не можеш зробити. І не знаєш, коли повернешся додому. Ми швидко організували українське ком’юніті, створили чат, за добу зібрали 400 людей. Із Чангу поїхали в Денпасар, щоб вийти на мітинг і показати всьому світу, що Україна не хоче цієї війни.

Місцеві з цікавістю дивилися на нас. Але оскільки ця акція була неузгоджена з владою, то поліція попросила нас піти через ковідні обмеження. Багато людей просто не встигли доїхати до моменту, коли нас розігнали. На місці було 50 людей.