Ситуація«Через певний час стає менш страшно».Жінки, які переїхали з Луганська, про життя під час воєнних дій
«Це був той час, коли ми дуже багато говорили»
Зараз лякає незнання того, як усе відбувається після настання воєнних дій. Ми запитали жінок із Луганської області, які вже стикалися з російською агресією, як виглядало їхнє життя, як вони переживали атаки і як почуваються зараз.
Дарина, 21
Коли це почалося у 2014 році, я була біля Луганська, у своєму Ювілейному (тепер Катеринівка – ред.). Це був кінець липня, мені було 13. Пам’ятаю, ми були на дачі й здалеку чули звуки вистрілів, але тоді якось важко було повірити, що попереду нас чекає війна. А потім ми дійсно злякалися.
Пам’ятаю, як перший снаряд прилетів до мого смт. Ми з родиною йшли додому та почули свист над головою й через хвилину потужний вибух – снаряд влетів у будинок, що був за декілька вулиць від нас. Піднялася пилюка, у яку ми саме й упали, затремтіло все довкола – і через декілька хвилин роздався вгорі ще один свист – другий снаряд. Пам’ятаю, як ми бігли до підвалу зі сльозами на очах і розумінням того, що тепер це правда війна й уже як раніше не буде.
Після настання активних бойових дій нас відрізали від води, світла та всіх інших благ цивілізації, життя стало іншим. Ми ходили по воду та стояли по 2–4 години в черзі, щоб здобути декілька баклажок води – технічної та питної. На вулиці було страшно знаходитися, але що ще зробити? Ще однією рутиною було ходити на «спеціальні» точки, де хоч якось можна було зловити зв’язок, щоб додзвонитися до рідних і дізнатися, чи живі вони. Ми щодня ходили на обід о 14:00 до бабусі з дідусем, багато говорили, обіймалися та раділи, що сьогодні ми всі живі.
Через певний час стає менш страшно. Ти так звикаєш до пострілів, що починаєш на слух розуміти, наскільки зараз це є небезпечно. Кожен ховався з розрахунку власної безпеки. Хтось взагалі не виходив із бомбосховищ, хтось не виходив з квартири. Ми мусили ховатися в підвалі майже щодня в обід, уночі переважно спали у ванній.
Було дуже лячно й неприємно усвідомлювати, що на своїй вулиці я, напевно, одна дитина та що діти не повинні проводити своє літо в підвалах. Усі дорослі переймалися за мене й намагалися якось відірвати, розповідали якісь недоречні жарти, але ці жарти рятували в такий непростий момент, це правда.
Я пригадую апогей свого жаху – день, коли снаряд потрапив у кінець мого будинку, коли сипалося скло, коли осколки від снарядів пробили квартиру. У нас було декілька хвилин просто вибігти в підвал і там чути як другий, третій снаряд падає та розривається десь дуже близько. У той день моя істерика досягла апогею, і кожний дорослий переймався за мне більше, ніж за власне життя. Важко уявити, як було мамі.
Виходити надвір було дуже страшно, тому що було багато ополченців, людей зі зброєю, перманентне відчуття небезпеки, страху та ненависті. Мої друзі роз’їхалися, тому друзями на той час стали сусіди, з якими ми проводили разом «дозвілля» в підвалі. Ох, це був той час, коли ми дуже багато говорили...
Зв’язку з навколишнім світом не було. Джерелом якихось новин були плітки від «тьоті Люди» біля під’їзду, чи людей на базарі, або на точці, де всі згуртовано збиралися набрати води та зловити ту саму завітну «одну рисочку зв’язку» та додзвонитися до рідних. Мій світ тоді був у книжках, я не пам’ятаю, коли ще так багато читала. І це допомагало мені не втрачати себе.
Ці історії вже навіть мені важко розповідати, оскільки з часом я, згадуючи, не уявляю, що це дійсно було зі мною. Це ніби жахливий жарт, чи вигадана байка, але це моя реальність родом із 2014 року, і від цього стає дуже сумно. Яскраво запам’ятала, як ми намагалися з матусею дійти до наших родичів, а через нас літали снаряди та падали десь поруч, але ми вже й цього не лякалися, а просто йшли 7 кілометрів, щоб побачити своїх рідних.
Було складно, продуктів майже не було, одразу з’явилося багато перепродувачів, які намагалися заробити на цьому, проте в людей не було коштів і мусили викручуватися. Та ми українці й можемо викрутитися в будь-яких умовах. Пам’ятаю, як дідусь під обстрілами їздив до найближчого куточка, де ще був український товар, й ось так здобували продукти. Десь були запаси, десь хтось привіз, і так мало-помалу жили.
Ми виїхала через чотири місяці, бо дідусь хотів, щоб я нормально навчалася. Я не скажу, що звикати до «нового» життя було важко, якось просто та швидко пристосувалася. Викладачі, спільнота, однокласники прийняли мене, як свою, не було жодних бар’єрів – ні мовних, ні культурних. Важко, звісно, було відкинути свій досвід, який суттєво відрізнявся, але щире співчуття та прийняття дозволили мені не соромитися цього.
Зараз мені трішки легше переживати звуки вибухів, проте не менш страшно. Я сподіваюся тільки на краще, вірю в нашу армію та в наших сильних людей. І вдома, у ванній, воно якось безпечніше, ніж у підвалі, якщо чесно.
І з власного досвіду хочу сказати, що не всі вибухи про загрозу. Це може бути десь далеко та, все ж, чутно, але це може бути наш вогонь. Нас захищають, тому панікувати точно не треба. Не забувайте дихати та повертати себе в реальність, говоріть з кимось і не залишайтеся самими.
Вікторія
З особистих причин маю дати умовну назву місту. Нехай буде Луганська обл., місто К. «Повноцінна» окупація в ньому почалася тоді, коли почалися активні бойові дії на території Луганщини. Місто знаходиться в тилу ворогів, близько до кордону з РФ.
Коли все почалося, мені було 13 років, саме закінчувала 7 клас.
Зміни в місті розпочалися за декілька місяців до початку активних бойових дій наприкінці весни. Пам’ятаю кінець зими, біля адміністрації люди в зеленому та цивільному почали вже облаштовуватися: будували собі барикади, ставили палатки, готували їжу, збиралися під невідомими для мене на той час закликами та гаслами. Мене насторожувало те місце: перший час я не знала, хто ці люди, але хотіла, щоб вони зібралися й пішли геть. На початку більшість проукраїнських луганчан не змогли ідентифікувати свої відчуття та передчуття й мобілізувати сили, щоб чинити опір. Вороги були передусім серед своїх, тож невідомо було, що робити в цій ситуації.
З початком військових дій пов’язано багато прикрих особистих моментів. Найбільше запам’яталося, як я стою у своїй кімнаті й дивлюся у вікно на небо та бачу спалахи на ньому. Спочатку здалося, що вони летять на нас – на деякий час відчула жах, але то були наші, шпуляли по сепаратистах, мирних не заділо. Для нас на той час все обійшлося, і я швидко повернулася до тями.
Зміни спочатку відбувалися плавно, за інерцією. Спираючись на спокійне минуле, ми хотіли думати, що все обійдеться та пройде саме собою, але коли почалися військові дії, з’явилося відчуття, неначе ти в пастці.
Наша родина не змогла виїхати, ми лишилися. Перше літо війни й кінець весни були дуже тривожними, по місту їздили колони військової техніки, над нашим будинком літали снаряди, іноді вони падали в центрі міста. Іронічно, але це були браковані снаряди ополченців, які не долетіли до місця призначення. Ми жили на 5 поверсі, але не ховалися в підвалі: один із членів родини був нетранспортабельний, ми всі залишалися з ним. Я не відчувала страху, але боялася за рідних. Їхні страждання – ось що мене могло по-справжньому налякати. Місто було пусте, усі друзі роз’їхалися та зв’язку з ними не було, залишилися тільки фотографії. Магазини були порожні.
У 8 клас я вже пішла з тяжким серцем. Поступово всі почали повертатися, але то вже були інші люди. У школі нас почали водити на різні мітинги та паради з політичним, проросійським підтекстом. Один семестр щоранку вмикали гімн ЛНР, часто я запізнювалася, щоб того не чути, але найгірше, що його мелодія зараз однаково згадується.
Наше місто відносно легко пережило активні бойові дії, якщо говорити про атаку з неба. Був тільки один інцидент, що призвів до смерті. Довгий час не було круп, молочних в м’ясних продуктів на прилавках, деякий час не було хліба, але ми наробили сухарів. Як щось з’являлося нормальне в магазинах, скуповували й робили запаси. Це продукти, засоби гігієни, ліки.
Я прожила в окупації 5 років. Вирішила переїхати навчатися у Львів. Місто мені сподобалося через українськомовне середовище й розвинену культуру. Удома я не могла спокійно розмовляти українською, і це було приниженням для мене.
Я досі не можу перетравити ті події, та найгірше, що до них додаються все нові й нові, і кінця цьому немає. Іноді здається, що легше було б померти від кулі, але жити завжди було важко. Мене тримає думка, що зможу знадобитися своїм рідним і зробити щось корисне для людей.
Зараз я щаслива, що люди у всій державі усвідомлюють, хто є ворог і що через нерішучість опору можна втратити свій дім. Ця усвідомленість і любов до свого приведуть нас до перемоги. Я стикнулася з гіршими та страшнішими обставинами, тому доволі спокійно та зібрано почуваюся. Уже давно підготувала себе, що все продовжиться, це було відчутно навіть у Львові... Але зараз у багатьох містах України люди доволі підготовлені, тут мене радує цивільність та організованість процесів, а також відчуття підтримки й любові. Думаю це відчуває більшість українців – страх, але й любов, і бажання підтримати, вистояти та перемогти.
Коментарі
Підписатись