Гардероб«Для мене одяг – це певна уніформа». Гардероб журналістки Насті Калити

Текст: Анна Хаєцька

ФОто: Яніна Сич

У дитинстві мене одягали доволі по-радянському: шапки-півники, пуховики, комбінезони, які я страшенно не любила. До 10 років я навчалася у єврейській школі, і там усі дівчата ходили в формі та спідницях нижче коліна. Потрібно було виглядати дуже пристойно, що мені загалом подобалось і не викликало дискомфорту. Я не можу сказати, що це вплинуло на мій стиль одягу, але з великою ніжністю згадую той період.

У нашій сім’ї був справжній культ навколо мого волосся, мені забороняли його стригти практично до років 19. Лише приблизно у 20 років я сама попросила перукаря зрізати все до плечей і, коли прийшла додому, там, звичайно, розпочалася ціла істерика зі сльозами. У дорослому віці дуже люблю свої густі коси та дбайливо до них ставлюся.

У 10 років я вступила до середньої школи – Києво-Могилянського колегіуму, який базується на Троєщині. З того часу кожної п’ятниці я тягнула бабусю на Петрівку, це було єдине відоме мені місце у 2000-х, де можна було дістати хоч якийсь неформальний одяг. Я вже росла на доволі специфічній музиці, яку не слухали більшість дівчат: важкий рок, панк-рок, постпанк, гранж тощо.

В одязі тоді в мене почався доволі готичний період: я скуповувала різні значки, чорні рюкзаки, футболки з назвами та зображеннями різних музичних груп: Nirvana, «Кіно», The Smiths. У колегіумі не було форми й у багатьох був доволі хуліганський троєщинський стиль, усі ті значки, рюкзаки – це все була специфічна субкультура. Пам’ятаю, мені було років 15, і я потрапила з батьками на свій перший «серйозний» концерт – фінської групи The Rasmus. На мене це справило велике враження з точки зору молодіжної культури, напевне, тому що трапилося вперше.

У моєму житті довго не було ніяких тусовок, я переважно сиділа вдома й читала книжки. Потім був короткий період, коли я почала вважати себе емо та змушувала бабусю шити мені рожеві спідниці-пачки, відрощувала чубчик і підводила очі. Це все наклалося на захоплення групою Placebo, яке й досі продовжується.

Одразу після закінчення Могилянки я переїхала ненадовго до Польщі, а звідти відразу почала стажуватися в київських модних виданнях. В  L’Officielle мене через тиждень після стажування узяли в команду. Це була моя перша серйозна робота, яка трапилася насамперед завдяки Даші Зарівній, за що я їй дуже вдячна.

Не можу сказати, що робота в глянці якось уплинула на мій стиль одягу. Здається, що в мені, навпаки, був завжди якийсь спротив. Як казала (і каже досі) моя мама, я одягаюсь, як бомж. І мені це дуже подобається. Однак робота в моді дала добре зрозуміти, що часто за одягом ховається щось набагато більше, ніж просто одяг. Через усі ці модні видання я дізналася про футболки Вови Воротньова й узагалі весь інший двіж, який ішов далі за цим.

Мій гардероб перетворився з роками на певну уніформу: якщо кросівки, то Adidas Torsion саме певного року випуску, чоботи обов’язково Dr. Martens, а джинси мають бути від Levi’s. Усі речі дуже легко компонуються між собою, бо створені в якомусь одному стилі або мають специфічну історію. Я негативно ставлюся до масмаркету, тому що, якщо говорити про екологію, він якраз найбільш негативно на неї впливає.

Дуже люблю старі речі хороших брендів типу Versace, Burberry або Prada, ті, які можна знайти на барахолках або секондах. Мені нецікаво купувати нові речі, бо в старих більше подобається дизайн і їхня історія. У мене доволі багато бланкових речей Gildan і Fruit of the loom, на яких художники полюбляють робити принти та трафарети.

Зі штанів дуже люблю COS, бо вони роблять ідеальні штани. З цим брендом у мене трапилася класна історія якраз у Польщі. Я певний час жила у Варшаві, якось зайшла в магазин COS і побачила там пальто, про яке тоді дуже мріяла. Зараз навіть смішно згадувати. Коротше, в магазині я його не купила. І коли вийшла, дорогою зайшла у вінтажний магазин – а у Варшаві їх дуже багато, вони чимось схожі до блошок у Нью-Йорку, – в них є як вживані, так і нові речі. І от я заходжу й бачу там саме це пальто, з биркою й удвічі дешевше, ніж у магазині. Звісно, я взяла його.

Величезна частина мого гардеробу – футболки, і якщо казати про підтримку локального виробника, то саме так вона для мене і проявляється. Я підтримую художників, які роблять власний мерч або просто твори на футболках шовкодруком. Багато хто з них мені й дарують ці футболки, але це мій постійний одяг. Дуже люблю те, що робить Ігор Окунєв, Юра Каневський, Ярослав Футимський, Тимур Постовий, Ігор Твердохліб, OBIES, Саша Кіот і Даша Лагенберг. Вони грають із принтами, назвами, створюють мерч для цікавих українських груп або переносять на одяг свої твори. Мені важливо підтримувати саме їх, бо це і розвиток андеграундної сцени, і просто найкращий одяг, який зараз можна знайти в Україні. На мою скромну думку. (посміхається)

Інша не менш важлива риса мого образу – татуювання, я із задоволенням прикрашаю своє тіло й не жалкую про жоден партак (а їх багато). Моя татуювальниця – художниця Саша Юр’єва – каже мені, не потрібно зводити татуювання, нехай вони живуть своїм життям. Так і живемо. (посміхається) Дуже люблю цю растаманську філософію Саші.

Значуща частина гардеробу – окуляри, бо я погано бачу. Мої улюблені ‒ вінтажні Versace з Hello Glasses.

Для мене дуже важать деталі в одязі, це як зчитування кодів. Потрібні люди можуть зрозуміти твоє висловлювання, і так простіше знаходити однодумців. Це було важливим у 70‒80 роках для британської субкультури, панк-сцени, постпанку – всі зчитували одне одного саме за певними речами. Символізм в одязі – це круто і для мене дуже суттєво. Легше знайомитися з людьми. (сміється)

Футболка Ігоря Окунєва, спідниця ASOS, кросівки Adidas Torsion, шкарпетки з малюнками Кирила Кто

Футболка художника Ігоря Окунєва з написом «Полісся» – це краєзнавчий мерч регіону Полісся. Шрифт заснований на асоціативному ряді та пов’язаний з особливостями місцевості: лісистістю та традиційною архітектурою хат. Узагалі, люблю все, що робить Ігор, його роботи дуже близькі мені за стилем.

Сорочка вінтажна Burberry, сукня Weekday, шкарпетки Ptuch, черевики Dr. Martens, куртка Harrington

Сорочку я купила в секонді, а сукню цю дуже люблю, хоча їй і сто років. Шкарпетки Ptuch із малюнками художника Кіріла Кто. Тут дуже важливі прикраси. Я взагалі рідко ношу аксесуари, вони погано в мене приживаються, але ці люблю. Браслет ArchiveStudio Даші Беспалової, дуже люблю все, що вона робить. Вони кладуть браслети до кожного кольє, яке купуєш, у подарунок і я, звичайно, з тих людей, які носять саме цю частину купівлі. Хрестик – це радше не про релігію, а про зв’язок, бо я іншого віросповідання. Це римо-католицький хрестик мого сина, його зробив наш хрещений, і він символізує мій зв’язок із сином. Куртка Harrington була частиною гардеробу британських скінхедів, пізніше стала знаковою річчю для молоді. Дуже люблю знаходити такі куртки на секондах, а потім їх колекціонувати.