Власний простір«Перша оселя, до якої змогла привʼязатися». Майстриня Вікторія Овчиннікова та її квартира

Рубрика «ВЛАСНИЙ ПРОСТІР» присвячена місцю, у якому людина проводить більшу частину свого часу. Це може бути будь-який простір: величезна кухня, у якій героїня працює й відпочиває, майстерня, що стала другою домівкою, або просто кімната, яка перетворюється то на спальню, то на офіс. Головне, що тут людина здатна зосередитися на справах, їй затишно та зручно.

У нашому новому випуску – майстриня Вікторія Овчиннікова, яка працює з тілом і любить шукати красиві вінтажні речі для своєї квартири. 

Текст: Ольга Дуденко

Фото: Вікторія Овчиннікова

Перше, на що ми орієнтувалися, облаштовуючи квартиру, – це спільні інтереси в парі, оскільки я живу з чоловіком і собакою. У нас діє правило, що всім має бути комфортно й добре. Ми піклуємося одне про одного, і це проявляється навіть у догляді за рослинами. Наприклад, ми ніколи не купуємо рослину, якщо ми не знаємо, чи можемо дозволити їй достатньо освітлення або зволоження, бо їй теж має добре житися з нами.

Також ми дуже любимо вінтажні меблі, часто ганяємося за чимось подібним у магазинах, замовляємо з інших країн або реставруємо. Насправді важко знайти щось конкретне, що відповідатиме ідеї у твоїй голові. 

Процес ремонту

У нас не було референсів, коли ми облаштовували оселю. Ми придбали цю квартиру в нормальному стані, там були стіни й підлога, але зараз ми працюємо з реставраційним ремонтом. Підлога стара, і нам хочеться трохи покрити її олією в місцях, де вона постиралася. Ну і треба полагодити місця, де собака сильно подряпала стіни (сміється). 

Наша спальня темно-баклажанового кольору, бо в попередньої власниці були проблеми із сітківкою, їй не можна було бачити білого кольору. Для мене це проблема, бо мені важливо перебувати у світлому приміщенні. Тому це теж буде серед нюансів, які ми збираємося полагодити. 

Інколи ми користуємося референсами, щоби пояснити якісь деталі підряднику: який вигляд має бути в кімнати, під яким кутом треба щось спроєктувати. Але зазвичай я малюю ідеї олівцем: ми сідаємо з чоловіком, він малює для мене, що він вигадав, я показую йому, що я вигадала. Коли не можу нічого придумати, користуюся пінтерестом, але всі знайдені там деталі я теж згодом комбіную по-своєму.

Ми піклуємося одне про одного, і це проявляється навіть у догляді за рослинами

Зонування квартири

У нашій оселі є багато світильників для рослин: удень вони дають змогу отримувати їм природне світло, увечері вони тьмяніють, стають жовтішими, і це надає простору більшого затишку. Наприкінці вечора, якщо ми запрошуємо друзів на якусь вечірку, ліхтарі переливаються різноколірними відтінками – синіми або червоними.

У нас є простір, де ми слухаємо музику, бо в нас багато платівок. Це також місце, де я роблю свою зарядку. Зазвичай у нас із чоловіком є окремі зони для нашої діяльності: я малюю в себе, він у себе, і кожен із нас створює хаос у різних місцях (сміється). 

Дуже любимо складати пазли – у нас велетенський стіл, за яким ми часто готуємо вечерю для друзів. Багато разів ми хотіли його поміняти, бо він справді велетенський, але не змогли, бо він і важливий. Це можливість проводити й Новий рік, і всі інші свята, і влаштувати якусь вечерю на багатьох людей, і поскладати пазли на мільйон шматочків. Тому наш стіл – це вже частина родини.

Деталі 

Ще коли ми жили на знімній квартирі, мій чоловік дуже мріяв про бананове дерево. Я подарувала йому великий банан, але коли ми переїздили, для рослини це стало сильним стресом, і вона померла. Ми сумували, не могли викинути горщик і розуміли, що банан треба поховати – інакше просто неможливо. Ми горювали за ним, і, на диво, він почав рости й давати нові плоди. Це був повний шок. 

Він виріс, улітку ми винесли його на балкон, і він народив ще двох дітей. Тепер у нас є сім'я бананів. Вони ростуть у горщику, який я спеціально ліпила для цього банана: він зроблений у формі великої сірої голови на шиї, і з цієї голови спадає зачіска.  

Зараз ми думаємо про те, щоби знайти невеличку софу для пса, бо він не сильно любить свій матрац і часто залазить на дивани

У нас є диван, він 60-го року, реставрований. Його ми придбали у вінтажному магазині Sofa Store. Цей диван – це коханка мого чоловіка (сміється). Він просто закохався в нього. Коли ми побачили диван на фотографії, я сказала чоловіку, що не впевнена щодо такої купівлі, а він відповів: «Віко, вибач, але я закоханий, я поїхав за ним, просто прийми нас». Так ми й сміємося з цього дивану. Він мені вже подобається, бо справді дуже красивий. 

У нас також багато історій повʼязано з рослинами. Коли нам хтось їх дарує, так і хочеться назвати їх людськими іменами. Наприклад, у нас є Еля (сміється). 

Зараз ми думаємо про те, щоби знайти невеличку софу для пса, бо він не сильно любить свій матрац і часто залазить на дивани. А це – великий, 40-кілограмовий пес, і він трохи порушує феншуй і так старих меблів. Тому ми вирішили, що він уже дорослий хлопчик, і йому час мати власний диван.

Люблю знаходити посуд у різних вінтажних магазинах: красиві каструлі, форми для випікання, усілякі чашечки. Мої імпульсивні покупки зазвичай – це не одяг, прикраси чи взуття, а посуд чи декор. У цьому плані мені важко стриматися. Я дуже люблю магазин Svetoria, і зараз усі мої імпульсивні покупки відбуваються тут: то я знайду якесь крісло, то якусь лампу.

Оформлення стін

Я обожнюю вішати картини на стінах. Зараз ми з чоловіком їдемо до Львова, щоб подивитись на одну сімейну картину. У нас нещодавно була річниця, про яку ми забули, і ми знову з цього посміялися, бо вже давно разом. Я знайшла красиву роботу української художниці – «Сім'я», де обіймаються два косоокі коні. Ця картина неймовірна, я навіть не знаю, як її описати, але вона сильно запала мені в душу, тому треба їхати й дивитися її. Художниця дуже талановита, єдиний мінус для нас – це ціна, тому ми маємо ухвалити це зважене рішення.

На стінах висять картини, які я малювала сама, але ми завжди хотіли, щоб їх було більше. Поки що з ремонтом ми не до кінця розуміємо, що вийде в підсумку. Ми вирішили, що в нас буде окрема стіна для наших фотографій, бо і я, і чоловік фотографуємо на плівку. Хочемо розвісити наші спільні фотографії. 

У планах – зробити якусь поличку для наших горокраксів: там буде камінчик, який я привезла чоловіку з моря, і квіточка, яку він привіз мені з гір. Це такі маленькі дрібниці, які повертають тебе в щось хороше, і я вважаю, що оселя, у якій ти живеш, має насичувати тебе теплом. Коли ці дрібнички лежать на твоїх очах, а не покладені десь далеко, бо немає куди покласти, – вони приносять радість.

Так само в нас є платівка з нашого весілля й декілька пісень, які взагалі символізують нашу сімʼю, наприклад, наше перше побачення. У нас зберігаються ці платівки, і вони так само будуть висіти на стінах, як картини. 

Багато часу вдома 

Для мене своя оселя – це більше про інтровертивний простір. Ми багато часу проводимо вдома й нещодавно задумалися про те, що, можливо, це не зовсім здорова історія – настільки багато там бути. Водночас ми не так рідко збираємо друзів. 

Не можу сказати, що мені комфортно від абсолютно незнайомих людей у своїй оселі, але трапляється так, що хтось із близьких може приводити своїх знайомих, і нам усім буде комфортно. У такому випадку я дуже рада новим знайомствам. Коли ці знайомства трапляються неочікувано, то я дещо стресую. Але саме близьких друзів ми дуже любимо збирати, готувати для них щось смачне. 

Стосунки з простором під час війни

У період повномасштабної війни в мене дуже сильно змінилися стосунки з простором. Насамперед він був відкритим для всіх, хто цього потребував. До нас приїхали наші рідні з тваринами, відбувалася відверта вакханалія, але ми до цього готувалися. 

У якийсь момент я зрозуміла, що готова відпустити все в цьому домі, хоч це й боляче. У мене ніколи не було настільки сильної прив'язки до місця, як зараз, і я пам'ятаю, як уперше в житті я хотіла запакувати свій дім у валізу й забрати із собою. 

На якийсь час ми вимушені були поїхати, бо маємо багато родичів у Вишгороді й хотіли їх вивезти. Попри це, ми достатньо швидко повернулися, майже через місяць і, коли я приїхала до Києва, то я обійняла свої стіни. Мені було дуже тепло. Я взагалі чутлива людина: працюючи з тілом, мені треба бути уважною до оточення в професії. І в якийсь момент я зрозуміла, що якщо наділю цей простір якоюсь душею, мені буде легше піклуватися про нього. Це про певні стосунки, які виникають у тебе з домом. 

Мої імпульсивні покупки зазвичай – це не одяг, прикраси чи взуття, а посуд чи декор

Для мене це важливо, бо я сама з Нової Каховки, звідки поїхала в дитинстві. Тоді мене ніхто не попередив, що ми переїздимо назавжди: ніхто не сказав, що ми продали квартиру, мене забрали зі школи з уроку праці, я фактично їхала на один день. 

Це сталося в 11 років, і для мене це був такий шок, що після цього я взагалі не могла прив'язуватися до якогось місця, бо знала, як це боляче. Так, ніби в один момент усе обірвалося. Дивом, за рік до повномасштабної війни я встигла поїхати до Нової Каховки й певним чином, усередині себе, виїхати звідти за власним бажанням, як цього не могла зробити в дитинстві. 

У мене було дивне відчуття того, що я попрощалася з цим містом. Я підходила до своєї першої оселі, бачила написи, які залишала в дитинстві на підʼїзді – це було дуже мило. Квартира, у якій я живу зараз, – це перша оселя, до якої я змогла привʼязатися, до якої змогла відчути той самий затишок, як і в дитинстві.