Власний простір«Тут немає випадкових речей». Бренд-менеджерка Марія Слензак і її робочий простір

Рубрика «Власний простір» присвячена місцю, у якому людина проводить більшу частину свого часу. Це може бути будь-який простір: величезна кухня, на якій героїня працює й відпочиває, майстерня, що стала другою домівкою, або просто кімната, що перетворюється то на спальню, то на офіс. Головне, що тут людина здатна зосередитися на справах, їй затишно й зручно.

У нашому новому випуску – бренд-менеджерка Kachorovska Марія Слензак і її робочий простір. 

Вибір житла

До заміжжя я все життя прожила в центрі Києва й була емоційно до нього прив’язана. Та невдовзі після одруження разом із чоловіком переїхала на Караваєві дачі.

Коли народилася перша дитина, ми з Борею розуміли, що наш стиль життя не дуже поєднується з тим районом. Ми звикли ходити на виставки, гуляти в парках, до того ж моя майстерня розміщувалася на Костьольній. Тобто нам щодня однаково доводилося виїжджати до центру на автівці.

Це заклало в нас бажання рано чи пізно повернутися до центральної частини міста. Коли це стало можливим, ми з допомогою батьків придбали квартиру на Подолі.

Планування та стиль

Ми живемо в прибутковому будинку кінця 19 століття. Раніше в цьому приміщенні був офіс із маленькими кімнатами та без кухні, тож нам довелося зробити повне перепланування. Зносили все, що можна було знести, і будували наново.

У нашій першій квартирі були білі стіни, і це було по-своєму класно: світло, «інстаграмно». Та оскільки ми завжди тяжіли до душевної еклектики, у цій оселі вирішили додати кольору.

Робочі зони

Моє життя – це поєднання побуту й роботи, тому квартира підлаштована під те, щоби працювати можна було практично в будь-якій точці. Улітку робочим місцем часто стає балкон. Він у нас не засклений, тому, коли дозволяє погода, я час від часу сиджу там із ноутбуком.

Коли ми в’їжджали в цю квартиру, я була артдиректоркою журналу та працювала з верстками здебільшого за стаціонарним комп’ютером. Хотіла розмістити цей комп’ютер якомога ближче до кухні, тож ми облаштували невеликий робочий простір прямо у вітальні.

Також у нас із чоловіком є спільна майстерня, де ми часто працюємо вдвох.

Якщо діти вдома, я намагаюся бути в тій зоні, де й вони. Наприклад, роблю щось на ноутбуці за кухонним столом і паралельно готую на кухні. А коли дітей немає, а мені треба весь день бути на зв’язку з командою, занурююся в майстерню та працюю звідти.

Майстерня

Раніше на місці майстерні була дитяча, тож зелений колір стін для цієї кімнати обрав мій старший син, коли йому було три роки. Колір досить інтенсивний. Мені здається, тут можна знімати кіно.

На початку карантину ми перенесли дитячу в інший бік квартири. Оскільки наш будинок старий, лаги, на яких тримається дерев’яна підлога, створюють дивні звукові вібрації. У коридорі чи коморі ніби чути чиїсь кроки. Щоби зайвий раз не лякати дітей, ми переселили їх ближче до вітальні, а свої робочі місця облаштували тут.

Зараз у майстерні є два повноцінні робочі місця – моє та чоловікове. Його – у темнішій частині кімнати, моє – у світлішій, оскільки мені для роботи важливе хороше світло.

Насправді, як для майстерні ця кімната освітлена не найкращим способом. Одне з вікон виходить на дах, а це досить потужний тіньовий елемент. Але коли тут розміщувалася дитяча, це було перевагою, оскільки сини жили майже як у казці про Карлсона.

Також за вікном можна побачити будівлю, яку називають «монстром на Подолі». За словами сусідки, раніше з нашої квартири можна було розгледіти Андріївську церкву, але тепер увесь краєвид закриває цей будинок. Іноді, коли я дивлюся у вікно, фантазую, ніби його тут немає.

Нещодавно чоловік власноруч зробив мені дерев’яний стіл, і я дуже тішуся, що можу нарешті розкласти [на ньому] всі свої матеріали. Часом працюю як художниця, тож мені зручніше тримати фарби й інструменти під рукою та не відволікатися на те, щоби щоразу діставати їх наново. Утім такий вигляд мій стіл міг отримати тільки зараз, бо діти нарешті досягли того віку, коли не хапають з нього все підряд.

У майстерні я працюю, сидячи на довгій дерев’яній лаві, яку ще років 30 тому зробив мій батько. Зручно, що вона така видовжена: поруч може влаштуватися хтось із синів або чоловік, якщо я прошу його допомогти мені в роботі.

Особливі речі

Мій мудборд – найсталіша величина в цьому просторі. [усміхається] Усі речі на столі й біля нього мобільні, а цю сітку я оновлюю максимум раз на рік.

Дитячі сандалі, прикріплені до мудборда, ми купували першому сину. Потім на цій парі виросли ще троє дітей наших друзів, а згодом і наш другий син. Поруч можна побачити ескіз татуювання з цими сандалями, яке зробив мій чоловік, кілька моїх робіт і листівки з колаборації Kachorovska Atelier із Сергієм Майдуковим.

Також на сітці висить кольоропроба з журналу Cosmopolitan, де я щасливо пропрацювала чотири роки. Це роздруківка матеріалу, для якого ми з чоловіком давали коментар. Звісно, діти вже встигли помалювати портрет мами й тата, причому неодноразово.

І в майстерні, й у вітальні можна побачити багато дерев’яних виробів, які виготовляє мій батько. Він економіст і все життя працював у сфері охорони довкілля, але завжди був майстром на всі руки. Коли тато закінчив роботу для компанії, з якою працював останні 25 років, то зайнявся тим, що завжди любив.

Зараз тато працює в межах карвінгу. Це досить грубе, але елегантне вирізблювання з великих шматків дерева. Посуд, підставки та піали, які виготовляє батько, дуже зручні в побуті та роботі. В одній його плошці в мене лежать олівці, в іншій – фарби. А дерев’яні таці я використовую для того, щоби перенести всі матеріали в інший робочий простір.

Дзеркало, яке стоїть біля мудборда, – це теж робота тата. Воно в мене було ще з дитинства, але тато обрамив його новою дерев’яною рамою.

Вітальня як робочий простір

У цьому просторі теж багато різних предметів. Моя мама називає їх пилозбирачами, але я зрозуміла, що без них немає мене. Я не можу жити в рендерному просторі, коли все чистеньке й біленьке. Ба більше, у нас удома все має своє пояснення. Випадкових речей тут немає.

Стіл, на якому стоїть стаціонарний комп’ютер, складається зі стільниці й металевого остову від швейної машинки. Остов я знайшла біля сміттєвого бака дорогою на роботу. Коли побачила цю річ, то зрозуміла, що просто не можу її впустити. Швидко покликала на допомогу колегу та разом із ним дотягла каркас до офісу. Стільниця теж має свою історію: це перша річ, яку чоловік власноруч виготовив для нашого спільного побуту. Вона залита епоксидною смолою з якимось фосфором і за певного освітлення навіть трохи світиться.

Крісло біля столу подарували на народження нашого другого сина колеги чоловіка. Це propro furniture – український бренд, заснований архітектором Славою Балбеком. 

Диван багато років стояв на кухні в моєї бабусі. Коли дядько вирішив його позбутися, мама відвезла диван на дачу як цінну річ, де він простояв наступні 10 років, поки його не забрала вже я. Люди вивозять речі з квартири на дачу, а ми, навпаки, з дачі тягнемо все сюди. Я взагалі дуже вдячна мамі, що вона прищепила мені любов до гарних речей і навчила їх цінувати. Своїм художнім смаком завдячую саме їй. 

Коли ми віддавали диван на реставрацію, мені було важливо, щоби навіть пружини залишилися оригінальними. Майстрам довелося тричі його перенабивати й переобтягувати, тому що я двічі сідала й казала: «Ні, не те». [сміється]

Над комп’ютером і диваном можна побачити полички зі знаковими для мене подарунками та покупками з музейних крамниць. Самі полички теж особливі: це підвіконня зі старого будинку моїх бабусі й дідуся. Під час ремонту батько їх демонтував і зберігав на дачі, а потім зробив із них полички та подарував мені.

Велику частину простору займає стелаж із купою предметів. Інколи я на ньому «залипаю» та блукаю очима. Це вінтажна річ – голландська шафа для зберігання сиру. Її я придбала на «Всі.Свої» разом із дерев’яною пташкою, яка стоїть на одній із полиць. Узагалі шафа не продавалася: продавці використовували її для експозиції своїх дерев’яних виробів. Але вона так запала мені в серце, що я просто переконала хлопців продати її мені.

Ритуали

Для мене найпродуктивніший час – це з 6 до 8 ранку. Та, на жаль, зараз мені складно даються такі ранні підйоми, оскільки проєктна робота потребує включення протягом дня, та й діти пізно закінчують свої заняття.

Але мій ідеальний робочий день починається з підйому о 5:30–45. Певний час я наводжу фокус, п’ю воду та дивлюся у вікно. Відстежую, чи прибрали надворі сніг, розглядаю людей чи спостерігаю за тим, як у вітряну погоду подвір’ям літає сміття. [усміхається]

Після душу й інших ранкових процедур я сідаю за стіл і починаю працювати. Зазвичай, тихо вмикаю музику під настрій. Музика створює особливу атмосферу, яку я просто обожнюю.

Коли встають діти, увесь цей крихкий світ розлітається на малесенькі шматочки. Відразу починається інше життя. Я його дуже люблю, але для того, щоби почувати себе цілісно, мені необхідні ось ці моменти усамітнення. Ціную, коли вони в мене трапляються.