Власний простір«Мені потрібна чистота ліній». Дизайнерка Дар’я Озерянко та її вітальня

Рубрика «Власний простір» присвячена місцю, де людина проводить більшу частину свого часу. Це може бути будь-який простір: величезна кухня, де героїня працює й відпочиває; майстерня, що стала другою домівкою; просто кімната, що перетворюється часом у спальню, часом – в офіс. Головне, що тут людина може зосередитися на справах, їй затишно та зручно. У нашому новому випуску – дизайнерка сумок і власниця бренда Ozerianko Bags Дар’я Озерянко та її вітальня.

Про пошуки ідеального житла

Пошуки власної ідеальної квартири затягнулися на шість років. Перша спроба була у 2013 році, саме під Новий рік. Але почалася Революція Гідності, стало не до цього. Пізніше, у 2014 році ми з чоловіком переїхали жити на Золоті ворота, що було ідеальною локацією не тільки в сенсі тусовки, але й пішої доступності до кожного з нас на роботу. Мій шоурум Ozerianko Bags у той час розташовувався на Львівській площі – я жила повсякчас в оточенні естетики Ярославового Валу, Рейтарської та інших навколишніх вулиць, які надихали своєю архітектурою.

Але у 2016 році питання купівлі квартири знову стало актуальним. Ми шукали локацію неподалік від центру з максимальною кількістю зелені, бо планували завести собаку.

Ми з моїм чоловіком Микитою вирішили, що це буде Сирець – мікрорайон за 20 хвилин їзди на машині до Золотих воріт або кількох зупинках на метро. Саме тоді розпочалося будівництво нового житлового комплексу з відносно невисокими будинками в оточенні трьох парків, лісу й дендропарку. Мабуть, вирішальними стали ще й ностальгічні спогади, адже ми з Микитою навчалися у школі саме в цьому районі.

Отже, рішення було ухвалене. Уже у 2018 році ми отримали ключі від своєї нової квартири.

Ми хотіли саме новобудову, щоби зробити з нуля все під себе. Щоби це була світла, нічим не захаращена квартира. Щоби був відкритий балкон із дерев’яною підлогою, гарний краєвид і багато-багато повітря.

Про комфорт та естетику

Ці поняття не існують для мене окремо одне від одного. Без комфорту немає сенсу, а без естетики – навіщо взагалі це все?

Для мене естетика першорядна, але я ніколи не поступлюся комфортом. Якщо неестетично, то воно не повинно бути в моєму місці сили.

Але спочатку я відштовхуюся від комфорту й того, яке завдання має вирішувати конкретний предмет інтер’єру. Потім уже розмірковую, як естетично вписати його в дизайн.

Про стиль вітальні

Я б сказала, що стиль вітальні – це еклектика із вкрапленнями соцмодернізму. Соцмодернізм – естетика, що дуже близька мені. Вона об’єднує в собі мінімалізм і несе дух попередніх поколінь, а для мене ці речі енергетично наповнені. Знову-таки, мені важливо, щоби речі були красивими, але не перевантаженими. У їхньому оточенні в мене немає перевантаження інформацією. Мені важливо відпочивати від роботи: в офісі я бачу багато кольорів і форм, а вдома мені потрібна чистота ліній.

Про інтер’єр

Ремонт ми з чоловіком робили, поки жили на орендованій квартирі. Тому намагалися максимально швидко його закінчити, щоби не витрачати кошти на оренду житла. Я ухвалила рішення робити квартиру як «чистий аркуш» і наповнювати її поступово. Тому в кожній кімнаті зробила три білі стіни та одну – контрастного кольору. Коли ми повністю переїхали, то поступово обживали їх. Контраст був важливий, бо інакше це все було б схоже на лікарню. Цікаво вийшло з великою кімнатою, де розташоване робоче місце чоловіка. У пінтересті я зберегла картинку з кольором, який був мені потрібен. А через деякий час, коли ми вибирали собаку – веймарську лягаву – я раптом згадала, що на тій картинці на тлі стіни була саме така собака, такої ж породи й кольору.

Оскільки я людина «тут і зараз», завжди орієнтуюся на українського виробника, тому що не потрібно чекати місяцями, коли тобі привезуть стіл чи щось інше. В ідеалі мені потрібні меблі, які в наявності. До того ж якість у наших виробників дуже хороша.

Так, напередодні цього інтерв’ю, я знайшла абсолютно космічний зелений диван із величезними жовтими подушками в нашу вітальню. Він був у наявності та стояв у світлі прожекторів у виставковому залі. Між нами трапилася любов. До цього ми жили з бежевим диваном і не планували далеко відходити від спокійної бежево-коричневої гами. Але тут усе, як у тумані – побачила й усе.

З появою ідеального м’якого місця кімната стала максимально затишною та привабливою для нас.

Про речі з історією

Як правило, вінтажні речі дістаються мені двома шляхами. Перший – у спадок від бабусі. Наприклад, два нереальні крісла у стилі 60-х із дерев’яними ніжками й підлокітниками. Колись їх було чотири, вони припадали пилом у бабусі в сараї.

Потім вона вирішила, що два з них забирають життєвий простір і викинула їх. Останні два вдалося врятувати. Вони пережили одну повну реставрацію з перетяжкою, а потім ще одну перетяжку – уже в новому інтер’єрі нашої квартири. У другого крісла ще постраждали ніжки: був проміжок часу, коли я все дерево покривала золотою поталлю.

Другий шлях – я знаходжу вінтажні речі випадково в місті. Востаннє це трапилося, коли я знайшла у старій будівлі київської поліграфії в підрядників три абсолютно неймовірної форми крісла, купила їх за 50 гривень. З перетяжкою, хоча тут справедливіше сказати «з повною реставрацією», мені допомогли мої друзі з бренда remade_ua. Вони саме закінчували перетягувати один із великих театральних залів Києва, у них залишилося трохи синього велюру. Я додала до кожного крісла вишивку з одним із трьох важливих для мене слів: «люби», «палай», «надихай». Вийшло дуже красиво.

Про деталі

Кожна річ, що міститься в цій кімнаті, має велике значення й особливу енергетику для мене. Наприклад, крісла, про які я вже розповіла, зелений диван або комод моїх мрій – його я створила разом із моїм татом і його другом-меблярем. Це сталося на початку локдауну. Усе було тривожно й незрозуміло, а в мене на аркуші to do вже пів року висів мій малюнок двометрового комода, який я повинна була опрацювати та зробити разом із татом. Рішення було ухвалене, матеріали нарізані – два наступні місяці ми провели у столярні. Різали листи ДСП, клеїли шпон, покривали його воском, створювали з нуля дерев’яні ноги у стилі 60-х. Здається, це наймасштабніший мій проєкт за останній час. Я відчула, що робота з деревом – це справжня медитація.

У вітальні я ще дуже люблю свічники з масиву дерева. На них теж залишилися сліди моєї пристрасті до гри в «золотце». Колись я придбала їх у шоурумі «М’якоть». Ці свічники вручну зробив папа Ніки, власниці локації. Саме цей факт мене й підкупив. У нову квартиру вони ніяк не вписувалися, але як тільки я погралася поталлю – усе, вони найкращі друзі комода та його золотих ручок.

Ще я колекціоную картини. Вони в мене по всій квартирі. Це переважно роботи мого друга художника Андрія Чеботару, ми разом вчилися в художній академії. Я з ним працювала, як арткритик, мені він дуже близький. Деякі картини я в нього замовляла в нову квартиру з деталями нашого попереднього житла – наприклад, із краєвидом на Золоті ворота, винний бар «Малевич». У великій кімнаті висить картина із кримськими пейзажами. Андрій – кримчанин, і на полотні таке буяння барв, що я можу дивитися на неї дуже довго. А коли вимикаю світло, фарби починають підсвічуватися – картина ніби оживає.