Власний простірЦе мій safe space. Маркетологиня Анастасія Будкіна та її вітальня

Про квартиру та ремонт

Моя сім’я оселилася в цій квартирі ще в 1979 році, і тепер тут живе вже четверте покоління. Це дореволюційний будинок в історичному центрі Києва, на Великій Васильківській, з високими стелями, широкими вікнами та підвіконнями, зручним плануванням.

Вітальня раніше була кабінетом мого дідуся. Він був професором, доктором економічних наук, академіком і засновником кафедр міжнародної економіки у двох українських університетах. Він викладав, виступав на конференціях, готував докторів і кандидатів економічних наук. У дідуся з кімнати завжди лунали звуки друкарської машинки: він постійно писав наукові роботи, монографії, підручники та статті. Його фотографія стоїть тут на згадку про нього.

Рівно два роки тому, у листопаді 2019-го, ми вирішили зробити ремонт у квартирі, а після того, як уся країна пішла на локдаун, ремонт зайняв увесь мій вільний час.

Я хотіла створити затишний простір, наповнений світлом і легкістю, тому під час ремонту робочі винесли всі зайві перегородки, антресолі та двері, такі характерні для старих київських квартир. Спершу ми планували залишити паркет «ялинкою» та просто відполірувати його, але через дерев’яні перекриття, які з часом у різних місцях по-різному стерлися, перепад висоти підлоги в протилежних кінцях кімнати досягав 15 сантиметрів. Довелося знімати повністю паркет, реставрувати дерев’яні перекриття й після цього вже вкладати нову паркетну дошку.

Так само я спершу хотіла лишити чавунні батареї в кімнаті, але як вирівняли підлогу, паркет піднявся та став у них впиратися. Тож багато речей, які спершу я хотіла лишити оригінальними, з тих чи тих причин довелося міняти.

Про стиль вітальні

Мені дуже близький стиль mid century modern, особливо тому що багато речей у мене вдома дійсно датуються кінцем 60-х – початком 70-х років. Я люблю світло та простір в інтер’єрі й не розумію сучасного захоплення – зашити всі стіни в однакові закриті полиці від підлоги до стелі. Тому шафи й дивани в мене на ніжках: це дає відчуття легкості меблям, відкриті полиці з фотографіями та рослинами створюють затишок, стильні вінтажні речі з історією додають шарму.

Я люблю оточувати себе красивими речами. Для мене естетика й комфорт не виключають одне одного, а доповнюють. Водночас я не купую зайвих речей у квартиру, якими б гарними вони не були, і легко позбуваюся того, що мені вже не потрібно. Зазвичай віддаю або продаю за якісь смішні гроші на інтернет-барахолках чи OLX.

Про реставрацію меблів

Я завжди виступала за розумне споживання. У мене вдома багато речей після реставрації, редизайну чи просто куплені на барахолках в Україні й за кордоном.

Близько року тому мені пощастило познайомитися зі студією Anka Studio, яка займається редизайном старих меблів. Я купила в них відреставрований бар, який зараз стоїть у мене на кухні, і після цього почалася наша історія перероблення старих меблів на нові.

Тумбу для постільної білизни мені привіз друг із Харкова. Він продав свою тамтешню квартиру, і в нього залишилася купа якісних вінтажних меблів, які йому було шкода викидати. Коли він мені її подарував, це була звичайна лакована коричнева тумба з радянського меблевого гарнітуру 70-х років, як-от наше фортепіано.

Я зв’язалася зі студією, знайшла для них референси на Pinterest, і вони відреставрували цю тумбу так, як вона виглядає зараз.

Так само вони перефарбували 30-літній кавовий столик, який мені віддала мама. За час свого використання з нього місцями обліз лак, десь були якісь подряпини, але його основа – із якісної деревини. Зі столика зняли лак, відшліфували та перефарбували його так, що він виглядає як новенький.

Попри те, що й тумба, і столик з’явилися в мене зовсім випадково, тепер вони виглядають, наче з однієї колекції.

Так само з Харкова ми перевезли фортепіано. Його ми розібрали на частини, а потім у Києві зібрали знову. На цьому фортепіано грає мій син. Стіна над фортепіано спеціально залишена білою й без будь-якого декору: на неї ми направляємо проєктор і дивимося кіно вечорами. Телевізора вдома в мене немає вже дуже давно.

Відкриті полиці я робила на замовлення, передивилася купу картинок в інтернеті й у результаті намалювала її сама, фломастером у дитячому альбомі. Меблева компанія зробила з того малюнка дизайн-проєкт і виготовила полиці на замовлення. Вінтажні золоті ручки для ящиків я купила на OLX.

Звісно, у мене є й нові меблі: торшери, люстра, диван, крісло. Диван купувала у Blest, крісло – у Gagarin. Оскільки знімати зі стелі стару штукатурку й потім шпаклювати та фарбувати її знову було дуже важко (вона сипалася й мала кілька шарів углиб), ми вирішили зашити стелю гіпсокартоном, «з’ївши» сантиметрів 10 стелі. Але я попросила ремонтників, щоб вони охайно зрізали розетку під люстру і приклеїли її на нову стелю. Дуже хотілося залишити ці елементи такими, як вони були. Така ліпнина є в кожній кімнаті.

Про речі, які дорогі серцю

Книги на полицях – це бібліотека всесвітньої літератури, яка мені залишилася від бабусі і дідуся. Зараз цю збірку можна побачити в інтер’єрах київських ресторанів, як-от «ЖЗЛ» та «Пирогова «Миколай». Така сама є в моєї тітки в Москві й у мого тата в Сіднеї, вони купили їх собі після переїзду з Києва на згадку про квартиру, у якій колись жили.

У часи, коли я народилася, у пологові будинки до молодих мам протягом тижня нікого не пускали – провідати породіллю було абсолютно неможливо. Але мій тато якимось способом передавав мамі записки, де питав, як вона себе почуває, писав, хто як пропонує назвати мене, зауважував, що «на фабриці Карла Маркса вже тиждень немає шоколаду». Десь років через 30 мама дістала ці листи й віддала мені. Я оформила в рамку його найперший лист, де написано, що день мого народження – найщасливіший день його життя.

Десь раз на місяць ми з подругою вибираємося на барахолку на «Почайній» у пошуках скарбів. Я люблю називати це One man’s trash is another man’s treasure. Зазвичай з барахолки я йду додому з кількома вінілами, якимись вазами, латунними виробами. Утім, я завжди намагаюся контролювати себе та брати тільки те, що я точно знаю, куди поставлю. Наприклад, ось це бутель, який купила на барахолці за якісь копійки; потім побачила такий самий у Zara Home разів у десять дорожчий. А кавовий столик під ним я викупила у своєї подруги, власниці марки Her Євгенії Котікової, коли вона закривала свій шоу-рум у Києві.

До пандемії я багато подорожувала й намагалася привезти собі також якісь класні речі як сувеніри з місцевих flea markets. Наприклад, у мене є альбом фотографій Гельмута Ньютона початку 90-х з Берліна, мідна ваза зі Штутгарта, плакат з Амстердама, кераміка з Варшави.

Моя колекція вінілів ще доволі маленька. Зате мої друзі завжди знають, який подарунок мені можна подарувати. Практично всі вініли на поличках – це подарунки від близьких мені людей. Як, власне, і сам вініловий програвач, і колонка до нього.

Полиці для вінілів я замовляла у Woodwerk, і це був єдиний варіант тонких, але довгих полиць, які я змогла знайти. Робили їх цілий місяць, але вони ідеально вписалися в інтер’єр.

Про відчуття дому й живе спілкування

Це кімната, у якій я проводжу більшу частину свого дня. З настанням карантину вітальня стала моїм домашнім офісом. Удень я тут працюю, роблю робочі дзвінки, пишу мейли. Ввечері вмикаю проєктор, готую домашній попкорн і дивлюся з сином кіно або слухаю вініли, п’ю вино та спілкуюся з друзями. Це моя улюблена кімната. Під час попереднього локдауну, коли заклади були зачинені, ми з друзями збиралися на вечірки в мене вдома, робили домашні коктейлі та грали в настільні ігри.

В один з таких вечорів ми зібралися у вітальні, слухали вініли та просто спілкувалися. Тоді я зрозуміла, що іноді не треба вигадувати ніяких активностей, щоб розважити своїх гостей: після робочого тижня на відеоконференціях усі страшенно сумують за звичайним живим спілкуванням.

Мій дім – це моя зона комфорту, місце, де все зроблено так, як я люблю, місце, де мене люблять. Це мій safe space, де кожна річ несе якісь спогади та пов’язана з кимось важливим для мене.