СтильРіч: Жінки про свої улюблені вінтажні прикраси

У більшості з нас є сережки, перстень чи брошка, які дісталися від бабусі, а бабусі – від прабабусі. Або ж хтось любить купувати вінтажні прикраси на блошиних ринках, там реально знайти красиві речі навіть позаминулого століття. Ми поговорили з дівчатами, які зберігають у своїх скриньках прикраси бабусь і мам або ж про їхні унікальні знахідки у вінтажних магазинах, про те, як вони дісталися їхнім власницям і які історії зберігають.

 Є речі, які набувають з роками особливого смислу та звучання. Вони настоюються часом і наповнюються емоціями. Зазвичай, вони приходять від особливих людей. І, так складається, переживають з тобою особливі події життя. Звісно, таких «особливих» речей небагато, тому вони дуже цінні й личать найнесподіванішим рішенням у гардеробі.

Наразі схожі прикраси, полежавши декілька десятиріч у скриньках, виглядають вишукано й старомодно в прекрасному розумінні цього слова: старанну ручну роботу за вишуканими художніми ескізами складно не цінувати.

Особливо цікаві стосунки в мене склалися з ланцюжком і браслетом, плетених косичкою із італійського срібла, які родом із Венеції 1980-х. Моїй бабці по мамі, Іді Сергіївні Скрипченко, пощастило в радянські часи багато мандрувати світом, упроваджуючи особливі харчові технології виробництва чогось там, й онукам вона обов’язково щось привозила.

Ланцюжок чудово поєднався зі старим бабциним медальйоном для фото, де я зберігаю текст із найважливішими для мене словами. Усі ці скарби отримала на своє 15-річчя, але тоді мені ці речі здавалися дещо банальними, бо в багатьох дівчат було щось схоже. Зараз цей набір також красиво «співзвучний» з чимось простим: чоловічою сорочкою зі штанами чи чимось майже таким самим старим, знайденим колись на Лісовій.

 Ці антикварні кліпси я купила в Апулії, на наймальовничішому ринку, який тільки можна було собі уявити.

Антикварний ринок у Сан-Віто-деі-Норманні – це якась казкова, фантастична історія. Уперше я потрапила туди випадково: ми проїжджали повз на машині, побачили мальовничу будівлю, сад з посипаними гравієм доріжками, на яких цятками грало сонце. Ми зупинилися, пішли цікавитися та провалилися, як Аліса в кролячу нору. Уже потім дізналися, що ринок проходить лише раз на місяць, і те, що ми опинилися в потрібний час у потрібному місці, було великою удачею.

Неможливо передати, які скарби там можна знайти: меблі, рідкісні речі, прикраси, посуд. Стримувальний фактор – багаж. У мене цілий список некуплених артефактів, за якими сумую досі: дерев’яні статуетки елегантних котів; дзеркало-сонце, символ Апулії; срібний набір для туалетного столика: дзеркало, гребені й гребінець (€ 70, Карл!).

З кліпсами я була нерішуча: вони коштували якось нетипово дорого, господиня навідріз відмовлялася торгуватися. Я приміряла то одні, то інші, але знову поверталася до цих. Вони були дійсно величезними, і я сумнівалася, що буду часто їх надягати. Продавець пояснила, що це рідкісний екземпляр, що добре зберігся з 60-х. Чоловік, бачачи мою нерішучість, взяв і купив їх мені в подарунок. Усе думаю спробувати носити їх з макіяжем, як у Твіггі або Еді Седжвік: величезні вії-павукові лапки та стрілки-банани.

Незважаючи на значний розмір, вони досить легкі, але я однаково боюся їх загубити: вони можуть зісковзнути з вуха. Найкраще виглядають з лаконічним чорним одягом і не терплять сусідства з іншими аксесуарами. Кліпси-егоцентристи.

До речі, та історія розбудила в мені колекціонера вінтажних сережок: ще одні купила на іншому італійському ринку за € 10. У них менш винятковий провенанс – просто якийсь американський вінтаж. Зате вони дуже носибельні: я надягала їх на сто заходів. Дві пари сережок – ще не колекція, але добрий початок.

 Складно було виділити якусь одну окрему річ з усіх, з якими доводилося мати справу, але я змогла. Це великі кліпси з розсипом дрібних стразів, який тільки є овердрес. В одній з енних поїздок до Берліна я попрямувала допомагати своїй подрузі з підготовкою показу невеликої колекції, але, звичайно ж, не відвідати барахолку не змогла собі дозволити. Тієї суботи я приїхала на ринок, де був великий вибір антикварних меблів, і ти просто ходиш, облизуючись на різні класні речі, які не можеш забрати додому. На шляху мені попалася приголомшлива розкладка з прикрасами, де просто очі розбігалися, приємною виявилася й дівчина-продавчиня, родом з Канади, яка давно живе в Берліні. Я вибрала в неї одні сережки й уже готова була розрахуватися, як тут виявилося, що одна сережка трошки більша за іншу. Ми разом з продавчинею почали шукати їй пару на розкладці, але не знайшли. Джессіка (так її звали) посміялася й сказала, що, найімовірніше, так вийшло через те, що напередодні в неї вдома була вечірка та її друзі одягали все підряд з її запасів (як мені це знайомо) і, мабуть, щось наплутали. Вона запропонувала мені приїхати наступного дня в неділю, чому я була не дуже вже рада, але погодилася, оскільки сережки запали в душу. Наступного дня, уранці, прокидаюся від сильної грози й бачу повідомлення, що, звичайно ж, на ринок під відкритим небом неможливо буде виставитися в таку погоду. Але продавчиня виявилася настільки милою (невелика ціна не надто мотивувала б її до продажу), що запросила мене до себе додому. Відтоді я обожнюю ці сережки, використовувала їх у стилізації багато разів, отримувала пропозиції продати, але люблю й залишаю собі, вони завжди заряджають на веселощі та безтурботність. Носити їх із сукнею або чимось таким же вечірнім, як вони самі, можна хіба що в особливих випадках. Мені дуже подобається, як вони виглядають з простою трикотажною футболкою й широкоплечим жакетом.

 Коли мені виповнювалося сорок років, я перейнялася двома ідеями з цього приводу – не святкувати (ну, хіба що вечеря з двома-трьома друзями) і провести день народження поза домом. Поєднуючи першу й другу ідеї, вирушила в гості до своїх давніх друзів, які тоді жили в Лондоні, у районі Ноттінг-Гілл. В обов’язкову програму входило купити собі подарунок на блошиному ринку Портобелло Роуд Маркет. Звичайно ж, було б розумніше, практичніше та правильніше придумати цей подарунок заздалегідь, до попадання у світ прекрасних старих і не дуже речей з усіх куточків світу, а також прицінитися до бюджету. Але в хаосі несвяткування свята закрутилися я, мої друзі й сам Лондон, так що рано вранці вихідного дня, після величезної кількості кави вдома і в сусідніх кав’ярнях, ми потрапили на один з найвідоміших і великих блошиних ринків світу, зовсім не підготувавшись, тобто не зробивши домашнього завдання. Домашнє начиння, одяг, прикраси, платівки, люди та ще більше кави – у якийсь момент я пам’ятаю, що зрозуміла, якщо не зберуся з думками, не згадаю свої найпотаємніші мрії про придбання речей на пам’ять, то залишуся тільки з пам’яттю натовпу, сонця, музики й гомону на всіляких акцентах англійської мови. Моя подруга смикала мене за руку зі значенням, яке можна було приблизно перекласти: «Ну що, давай». Я через безвихідь поглядала в бік магазину бренду All Saints, якого тоді ще не було в Україні, і згадувала зрозумілість Андріївського узвозу, чий асортимент знала, як облупленого. У якийсь момент почула ірландський говір, який могла визначити (надивленість американських і британських фільмів), і рушила в ту сторону. Звичайно ж, тут можна було б придумати історію про прекрасного літнього, сивого ірландського чоловіка з бородою, але було не зовсім так. Був літній (це збіглося), який вражав своїм спокоєм (це дивувало, бо ірландці в кіно переважно представлялися гучними й веселими), сивий чоловік зі своєю дружиною. Вони про щось перемовлялися, не звертаючи уваги на відвідувачів ринку, у них був дуже маленький столик з речами мені абсолютно нецікавими й непотрібними, але в них була камея, і, як потім виявилося, коштувала вона абсолютно недорого. Я купила прикрасу, мені загорнули її в пергаментний зеленувато-сірий папір, і ми з подругою підстрибом рвонули в All Saints. Я ношу цю камею дуже рідко, але мені дуже приємно, що вона в мене є, як пам’ять про моє несвяткування свята, про друзів, про Ноттінг-Гілл і про те, як, нарядно одягнувшись, з цієї камеєю біля серця заблукала в Лондоні.

 Я обожнюю всі свої прикраси. Мій основний критерій вибору: аксесуар повинен бути таким, щоб його хотілося залишити собі, а не продавати. Магазин так і почався: я вирішила ділитися своїми знахідками, які вже не вміщалися в скриньку.

Зовсім нещодавно спеціально почала шукати «лакшері вінтаж», як я це називаю. Вінтажний Dior – моя гордість: 60-і роки, позолота, це такі кліпси, які одягаєш і знаєш, що ти краща за всіх. Така в них суперсила.

Є речі, які я відразу залишаю собі й не виставляю в профіль, поки не захочу, а можливо, і ніколи. Наприклад, унікальні керамічні кліпси Monet 1937 року, це рік народження моєї бабусі. Я залишила їх, як спогад про неї. Останнім часом купую вінтажні сумки, але ще ні одну не можу змусити себе продати.

Кожна прикраса для мене частина не тільки історії світу, а й моєї особистої: це моя подорож з чоловіком або друзями, це ранок суботи, коли приходжу на барахолку й досліджую антикварні магазини, це торг з продавцями, це дбайлива чистка та вивчення деталей. Усе це робить кожну знахідку для мене унікальною й важливою.