ПсихологіяЗапитання психологу: як допомогти собі «вижити» ментально під час війни

Що відбувається з психікою людини під час війни?

Сьогодні поняття «війна» перестало бути чимось далеким із бабусиних спогадів. Це слово відновило свій первинний жахливий сенс – і всередині кожного ніби піднявся досвід незліченного числа наших предків, тисячі й тисячі років цивілізаційної пам’яті людства. Війна – а особливо така жорстока війна, як зараз, фактично геноцид українців – це те, що поза межами досвіду нормального людського життя. Тому зараз ми всі відчуваємо те, чого не відчували ніколи.

Та що б ви зараз не відчували – навіть якщо зовсім нічого – це абсолютно нормально. У кожного з нас свої обставини та свої адаптаційні можливості психіки. Окрім того, є певні етапи проживання стресу. Після першого шоку настає момент, коли людина обирає свої реакції більш-менш свідомо. Українці із самого початку обрали об’єднуватися та діяти – свідчення цьому: неймовірно потужний волонтерський рух, який піднявся всюди вже в перші години війни. Така реакція свідчить про міць духу та великий психологічний ресурс: ми здатні тримати удар. Заразом важливо усвідомлювати, що ейфорія – це енергетично дуже затратна емоція. На обслуговування піднесеного стану (до речі, так само, як і ненависті) наша психіка витрачає колосальні резерви. Тому людина не може перебувати на вершині ейфорії довго. Після етапу піднесення зазвичай настає «відкат»: фаза спустошення та відчаю. Це теж нормально. І цей стан теж не назавжди: в ідеалі, згодом психіка виходить на новий виток віри та надії. Якщо ми розуміємо ці базові закони, нам легше не «провалюватися» в руйнівні стани: паніку, тотальну ненависть, безнадію.

Як допомогти собі «вижити» ментально та зберегти присутність духу?

Для того, щоб вижити – фізично та ментально – зараз критично важливо обрати позицію керування своїм життям, а не жертви. Я зараз багато думаю над словами Віктора Франкла: «Усе можна забрати в людини, окрім одного – її вибору, як сприймати ці події». Він як ніхто мав право на ці слова, адже за часів Другої Світової Франкл вижив у концтаборі, а після війни подарував світові логотерапію, новий метод психоаналізу.

Так, ми всі зараз проходимо через величезний біль і страждання. Та всіма силами намагайтеся не ідентифікувати себе з жертвою. Ця позиція позбавляє волі, затуманює мозок і заважає ухвалювати правильні рішення. Звісно, великою мірою ваш вибір залежить від зовнішніх обставин. У когось є ресурс організувати волонтерський ланцюжок, а хтось намагається просто вижити.Та навіть якщо людина сидить у підвалі в окупованому місті, у неї є принаймні одна річ, на яку вона здатна впливати, – це те, про що думати. Зворушливі відео людей, які співають гімн України в харківському бомбосховищі під час обстрілів, набули популярності в мережі, бо це більше, ніж красивий патріотичний жест. Коли навіть у надскрутні моменти ми знаходимо в собі сили піднятися над обставинами, у нас з’являється можливість подивитися на ситуацію ширше. І можливо, побачити вихід, якого не помічали раніше. Або принаймні зберегти присутність духу.

Піднятися над обставинами дає змогу людяність: допомога тим, кому гірше, гумор, спільна корисна діяльність. Розмовляйте про те, що робитимете після війни, будуйте плани. Зараз це на часі, адже наявність цілей примушує мозок працювати на порятунок. За будь-якої нагоди відбудовуйте шматочки звичного життя: готуйте їжу, приймайте душ, висипайтеся. Усе це запускає в голові програму «вижити».

Як залишатися людиною за жахливих обставин?

Будь-яка війна – це великою мірою тест на зрілість і людяність. Ми цей тест не замовляли. Але нинішні реалії буквально вичавлюють із нас інфантилізм, примушують брати на себе відповідальність та ухвалювати дорослі рішення. Хтось під час війни жертвує собою, хтось допомагає іншим, а хтось втрачає гідність та обличчя. І я говорю зараз не про поле бою, а про прості буденні речі. Бути вдячними тим пересічним українцям та європейцям, які нам допомагають. Не вимагати до себе особливого ставлення. Озирнутися навкруги: раптом комусь поруч ще гірше, раптом треба поділитися? Бути гідним амбасадором України, де б ви не були – у себе вдома, у бомбосховищі чи в евакуації.

Як бути з почуттям «провини вцілілого»?

Так званий «синдром провини вцілілого» тією чи тією мірою відчуває зараз кожен, хто перебуває у відносній безпеці, хто зумів вирватися з найгарячіших точок.

Якщо ви змогли вціліти під обстрілами, евакуюватися з пекла – ви вже здійснили неймовірне. За одне це варто пишатися собою. Україні потрібні українці. Війна закінчиться, і країні знадобляться колосальні людські ресурси на відновлення. Людиною, яка відбудовуватиме країну, можете стати ви. Зараз ваше завдання № 1 – відновитися, щоб потім із новими силами долучитися до роботи.

Діаспора або ті, хто від початку війни був у більш безпечних регіонах України, теж можуть відчувати провину вцілілого. Це почуття «заморожує» людину, робить її бездіяльною та безініціативною. Найкращі ліки проти почуття провини – це дії. Якщо ви не знаєте, з чого почати, долучайтеся до вже наявних ініціатив. У чому ваша суперсила, що виходить у вас найкраще? Неважливих завдань зараз немає. Сьогодні наш народ – це єдиний організм. Вихід на акцію протесту може обернутися новим пакетом допомоги Україні. Теплий чай для біженців врятує тих, хто відновлюватиме країну. Щира посмішка не дасть комусь зламатися. Це ефект метелика в дії. Будь-яка добра справа передається через сотні рук, посилюється – і наближає перемогу.

Як ухвалити рішення про евакуацію, коли потрібно вберегти дітей, а вдома – старенькі батьки?

Я щиро співчуваю кожному, хто опинився в такій ситуації. Тут важливо розуміти два моменти. Перший – стосовно батьків. Часто реакцією на стрес стає вивчена безпорадність, певною мірою навіть розумовий регрес. Доросла людина впадає в позицію маленької дитини, яка вередує, хоче, щоб її вмовляли. Спробуйте донести до батьків свої почуття. «Мама, уявляєш, як нам усім буде, якщо ми зараз поїдемо, а ти залишишся та загинеш?», «Тату, я дуже хочу, щоб у моїх дітей був дідусь – ще багато-багато років». Водночас вибір лишитися може бути свідомою громадянською позицією. «Це моя земля, і я нікуди звідси не поїду». У такому разі єдине, що ви можете зробити – це прийняти волю ваших батьків. Як би важко це не було. Умовляння, сльози й істерики не допоможуть.

Другий момент, на який ви спираєтеся в ухваленні рішення, – це діти. Сьогодні найголовніше завдання мами – це вберегти дитину. Причому врятувати не лише її життя, а й психіку. Діти, які ховаються від бомб у підвалах, бачать поранення та смерті або самі зазнають насилля, отримують психологічні травми, які впливатимуть на все їхнє подальше життя. Я не кажу, що це завжди непоправно: більшість травм піддається терапії. Особливо, поки вони свіжі. Дитяча психіка має величезний потенціал до відновлення. Але якщо у вас є можливість вивезти дитину від цих жахів, зробіть це.

Багато людей зараз відчувають ненависть. Як не дати собі потонути в цьому почутті?

Ненависть, агресія, бажання знищити ворога зараз абсолютно закономірні. Ба більше – це один із необхідних етапів проживання горя. Людина, яка втратила близьких або домівку, зазнала насилля, повинна пройти через стадію ненависті – інакше вона не зцілиться. А воїнам на полі бою ненависть допомагає не боятися та знищувати ворога.

Дайте собі право на негативні почуття. Але не ототожнюйтеся з ними. Завжди тримайте в полі зору те інше, що також є всередині вас – те, що більше за лють. Так, ви ненавидите ворогів – але любите водночас рідних та Україну. Це дасть змогу не провалюватися в безодню.

Чим небезпечне застрягання в хейті?

Є різниця між здоровою агресією як закономірною реакцією на горе та хейтом як способом мислення. Якщо ви особисто не пережили якихось жахливих подій, не розпалюйте в собі ненависть навмисно. Зрозуміло, що після кадрів із Бучі, Ірпеня й інших міст важко втриматися. Проживіть цей етап ненависті – і перемикайтеся на конструктив, на допомогу родині й іншим. Хейт як спосіб мислення випалює душу і, як це не дивно звучить, підтримує ворога. Адже куди спрямована увага, туди тече життєва енергія. Ви точно хочете вкладати свій час та енергію в окупантів?

Колективне несвідоме в нас одне на все людство. На гаслі «Щоб усі вони повиздихали» не можна відбудувати власну душу та країну. Для відновлення потрібні зовсім інші енергії. Дайте собі прожити етап ненависті, але не застрягайте в ньому. Інакше ви шкодите насамперед собі.

Коли ви емоційно «на дні», намагайтеся утриматися від того, щоб робити публікації в соцмережах – від чергової порції хейту жодному, хто прочитає це, легше не стане, повірте. Натомість прославляйте українців і ЗСУ – вони зараз дійсно б’ються, як леви. І я неодноразово чула від наших воїнів, як їх надихають і зігрівають слова подяки від простих людей у фейсбуці чи інстаграмі.

Як відповідати дітям – і самому собі – на запитання: «Коли це все закінчиться?»

Завжди кажіть дітям і собі правду: ніхто не знає, коли закінчиться війна, але ЗСУ та кожен із нас робить для цього все можливе. Українці б’ються за свою землю, вони захищають своє – тому ми переможемо. У росії відсутній високий духовний сенс у цій війні – тому вона програє, власне, це вже відбувається.

Останніми днями часто бачу в соцмережах: «Війна закінчиться до Великодня», «На травневі плануємо повернутися додому». Не ставте собі таких маячків, навіть внутрішньо. Якщо ваші очікування не виправдаються, є ризик провалитися в депресію – і програти у психологічній війні. Хай краще перемога стане для нас несподіваною радістю.

А поки – робимо своє. Рятуємося. Виживаємо. Допомагаємо. І не забуваємо посміхатися. Почуття гумору має надзвичайну цілющу силу, навіть на рівні фізики сміх нейтралізує гормони стресу – адреналін і кортизол.

Усе буде Україна!